ФОРСУВАВ ЧОТИРИ РІЧКИ

Пишаємося ними.

Роки біжать так невблаганно швидко. Заростають, зарубцьовуються рани на нашій землі. Та хіба можна забути про безсмертний подвиг народу у війні з фашизмом.

Шумлять берези – свідки історії. І під їх блаженний шум сивочолий ветеран, колишній голова Озерянської ве­теранської організації – Іван Сте­панович Небрат – ділиться спогадами про страшне лихоліття війни, яке, як і ра­ніше, ятрить душу, не дає спокою.

Воював на 1-ому Українському фронті. Брав участь у форсуванні Дніпра, Бугу, Дністра, Дунаю. Учасник Яссо-Кишинівської операції. Двічі поранений. Нагороджений орденами Червоної Зірки, «За мужність», Віт­чиз­няної війни II ступеня, іншими дер­жавними відзнаками. Проживає в Озе­рянах Варвинського району, багато років очолював бухгалтерську службу у місцевому господарстві, майже два десятиліття головував у сільській раді ветеранів.

Іван Степанович згадує:

– Від Чорного до Балтійського морів, фронтом довжиною понад 4000 км, скориставшись раптовим нападом, без оголошення війни та маючи великі переваги в озброєнні, німецькі війська прорвали фронт і мали у цьому значні успіхи.

Наші війська на фронті чинили опір. Про це свідчать такі факти: на смерть стояли наші доблесні вояки при обороні Одеси – 73 доби, Севастополя – 250 діб, мужньо боронили Київ.

Шлях до повного визволення України від окупантів був тяжким і тривалим, оскільки ворог ціною великих втрат намагався зберегти захоплену територію і її багатства.

Мені в молоді роки, не служивши в армії, не маючи ніякої військової підготовки, випала честь брати участь у вигнанні окупантів з рідної України при форсуванні Дніпра, Дністра, Бугу, Дунаю.

У кінці вересня 1943-ого нас підвели до Дніпра. Ніч була темна, вітер тихо шумів, котив хмари над річкою. На правому березі було чути кулеметні черги та поодинокі постріли із рушниць. Все це наводило на тяжкі роздуми. Пошепки передавали команду про початок переправи на правий берег Дніпра. Переправлялися солдати на підручних матеріалах: хто плотом, хто рибальським човном, хто котив перед собою колоду. Висадившись на правому березі, ми стали швидко викопувати окопи. Навколо лежали розкидані каски, солдатські казанки, понівечена вогнепальна зброя. Присівши в окопі з товаришем на прізвище Назаренко, довго мовчали, а потім розповіли один одному звідки хто родом.
Солдат промовив: “Які подарунки нам подарують до сніданку фашисти?”.

Ми присунулись один до одного і поснули. Розбудив нас гуркіт ворожих бомб та снарядів. Прямо на наш окоп наближався ворожий танк. Я схопився і вирішив знайти глибший окоп, але в цей час знепритомнів.

Коли прийшов у медсанбаті до свідомості, коло мене сиділа молоденька медсестра з аптечкою для медичних препаратів, гладила по голові. Потім запитала домашню адресу і записала в журнал. Після цього розповіла, що мене приніс у госпіталь артилерист Маслов, родом із Сибіру, я був привалений землею німецьким танком в окопі.


Через 20 днів мене виписали з медсанбату і направили в учбат 40-ої армії, який знаходився на передових позиціях фронту, брав активну участь у визволенні столиці України – Києва, Білої Церкви, у Корсунь-Шевченківській битві, після закінчення якої розпочалось масове вигнання німців із Правобережної України. В травні 44-ого року був направлений в 74-у стрілкову дивізію 360-ого стрілецького полку командиром взводу протитанкової зброї. Після розгрому німецьких військ під Яссо-Кишиневом, у кінці серпня 1944 року наша стрілецька дивізія у складі 40-ої армії брала участь у вигнанні німецьких військ із румунської території і вийшла на державний кордон Румунії з Югославією, форсувала річку Дунай. Коли наші війська почали рухатися Югославією вглиб держави, німці стали чинити шалений опір. В одному з боїв 27 вересня 1944 року я був поранений у ліву голінку, а потім у ліве плече. У декількох госпіталях лікувався, а потім знову на фронт. День Перемоги зустрів у місті Клуж. Це на півночі Трансільванії у Румунії.

У 1975 році по туристичній путівці я відвідав Югославію. В Белграді відбувся мітинг, де виступав як учасник визволення республіки від загарбників, і поклав від делегації вінок до підніжжя пам’ятника Воїнам-Визволителям Югославії, що загинули у роки війни.

Коли завершив свій виступ, пильним поглядом подивився на постамент воїна, зблиснула непрохана сльоза. Чи то сльоза жалю за обпаленою війною юністю, чи сльоза смутку за загиблими побратимами, чи сльоза розпачу від життєвих розчарувань?

Болить душа, совість, болить па­м’ять… Сьогодні увага до ветеранів Дру­гої світової повинна проявлятися конкретними милосердними вчинка­ми. Адже їх так мало лишається. Мо­ральний обов’язок і держави, і молодого покоління пам’ятати про героїв, допомагати їм дійти життєвого шляху, достойного переможців.

Іван Степанович Небрат,
ветеран війни і праці, с. Озеряни
(Із книги “Йшли у бій молодими”, Чернігів, 2015 р.)