НАС ЛЯКАЛИ ВІЙНОЮ І «ЧОРНИМ ВОРОНОМ»

До річниці Перемоги над нацизмом у Другій світовій.

Мені п’ять (може, шість) років. Настає довгождана неділя, і ми з мамою у святковому вбранні простуємо на базар. Підходимо, справа від воріт безногий дядько грає на гармошці й затягує тужливу пісню. Мама на якусь мить зупиняється, щоб кинути монетку в погнуту металеву кружку й послухати пісню. Я нетерпляче смикаю її за спідницю.

– Мамо, ходім! Мамо, а чого в дядька ніг нема? Мамо, а чому ти плачеш?

– Була війна, синочку. Там і лишилися дядькові ноги. Краще тобі її не знати!

Та проклятуща війна не оминула і наш Федоренків хутір на п’ятдесят дворів. Лише в діда Лавра, що жив над Удаєм, вона відібрала п’ятеро синів. Додому повернулися одиниці: мій батько хрещений із коротшою, сантиметрів на десять, ногою; довготелесий язикатий дядько Микола на прізвисько Бубон; Валєрчин батько на інтендантській машині з двома десятками валіз трофейного тряп’я. Та ще веселий Льончин дід Іван із пораненою рукою й ковадлом у речовому мішку, яке він пропив по дорозі в Прилуках. Зруйноване господарство піднімали вдови та діти полеглих.

З Федоренкового хутора була моя мама. Від окупації в її пам’яті лишилися паперові смужки хрест-навхрест на вікнах та землянка на болоті, де вони з мамою, старшою сестрою й коровою ховалися від німців після того, як ті 23 лютого 1943 р. в сусідньому селі Срібне зігнали до приміщення школи й спалили живцем близько 700 дітей, жінок і людей похилого віку. А ще вона з жахом згадувала, як поліцаї прямо в неї на очах убивали сусідського дядька Якова за те, що він був комуністом.

Серед тих поліцаїв був син баби Голенчихи. Я добре пам’ятаю ту бабу, оскільки дорога до школи й назад пролягала саме повз її двір. Була вона дещо відлюдькуватою. Напевно, від постійної, мовчазної ізоляції з боку односельців. Старші за мене хлопці, онуки вбитого діда Якова, незмінно шпурляли груддям і навіть камінням у її злиденне обійстя. А ми її потай жаліли.

Раз на місяць чи два баба Голенчиха, мов часовий, ставала на порозі й довго виглядала на дорогу, щоб, не дай Боже, не пропустити, коли моя мама йтиме додому з колгоспівської контори, де вона працювала обліковцем. Запримітивши її здалеку, баба підходила до хвіртки й, озирнувшись, мов тать, на всі боки, тихенько кликала її до хати. Діставала з-під клейонки чергового листа від сина чи від дочки із далекої Австралії (неграмотна була, лишень фотокарточки могла розгледіти самостійно), а потім сідала на ослоні й нетерпляче шепотіла до мами:

– Читай, Любочко! Читай! Як там мої дорогенькі внучечки? Бо, мабуть, уже й не побачу їх ніколи. Недовго мені лишилося на цім світі.

Баба Голенчиха уважно слухала кожне слово. Часом просила щось повторити. Потім утирала сльози й довго дякувала. Розказуючи про це, мама незмінно нас із братом просила не видавати бабину таємницю.

– Бо є кругом лихі люди. А тій бабі й так дісталося.

Цей вроджений, народний гуманізм розходився з діяннями офіційної влади, яка наприкінці сімдесятих років не випустила Голенчиху в Австралію, куди кликали її діти, належним чином оформивши всі необхідні документи. Довго вона оббивала казенні пороги. Переконувала бездушних чиновників, що не поганьбить країну, бо купила нову спідницю, справила яку-неяку кофтину, підготувала подарунки дітям і онукам. Та так і не випустили стареньку. А невдовзі вона й померла.

Батько мій жив у сусідніх Леляках, мешканцям яких теж дісталося. У 1941-му йому було лише дванадцять років. Тож на війну пішли двоє старших братів.

Дядько Сергій не повернувся. Я бачив його тільки на довоєнній фотокарточці, яку дбайливо беріг мій батько. А ще в дитячій пам’яті назавжди закарбувалося, як бабуся Олена неквапливо діставала із-за образів похоронку: перечитувала, сумно хитала головою і крадькома витирала білою хусточкою зрадливу сльозу. Після війни вона ще довго визирала у вікно, сподіваючись, що таки повернеться її первісток. Аж поки мій батько, який служив в Білорусії, не відшукав його на початку п’ятдесятих років серед багатьох імен у братській могилі міста Калінковичі. А вже в наші дні я прочитав лаконічний запис у «Книзі Пам’яті України»:

«Горбатенко Сергей Стефанович, 1925 г.р., с. Леляки Варвинского ра­йона Черниговской области. Крас­ноармеец, рядовой 2607 ХППГ. Погиб 26.02.1944 г.».

Сергій Стефанович Горбатенко. В роки війни рядовий стрілецького підрозділу. Загинув 26.02.1944 р. Похований в Республіці Білорусь. Фото 1940 р.

Дядько Іван у лейтенантських погонах, важко спираючись на палицю, пришкандибав у село влітку 1944 р. Мав золоті руки. Був столяр, знаний на всі Леляки й навколишні села. Його двері й рами на вікнах досі нагадують про нього у батьківській хаті. Малим я незмінно радів, коли бачив під хатою дядьків старенький велосипед із припасованою до педалі ремінною петлею, щоб можна було крутити покаліченою ногою.

Те, що розказував дядько про війну, далеко не завжди вкладалося в її офіційну версію, яку формували в моїй малечій свідомості кіно і прочитані книги. Спробую відтворити одну з таких його розповідей.

«Було це під Сталінградом. Так, як бомбили нас у той день, ще не бомбили ніколи. У короткі паузи між завиваннями і розривами бомб я раптом почув, як хтось монотонно бубонить у сусідньому окопі. Зрештою, здогадався. То читав молитву наш політрук – затятий атеїст. Після нальоту я ледве живий якось виборсався з-під землі. Кинувся до сусіда, якого теж майже всього засипало. Спочатку він не подавав жодних ознак життя, а потім раптом поворухнувся, широко розплющив очі, подивився на небо і збентежено спитав:

– Я вже на тому світі чи ще на цьому? А я йому у відповідь:

– У Бога спитай!».

А 41-й рік мій батько запам’ятавна все життя… Пас корову понад дорогою. Знайшов покинуту трьохлінійку. Гордо повісив на плече. В цей час у село в’їжджали німці на мотоциклах. Раптом один зупинився. Молодший солдат, той, що в колясці, вже наводив на нього кулемет. Старший щось різко йому сказав і відвів дуло. Потім підійшов до тата, забрав гвинтівку, витягнув із неї шомпол і вперіщив його кілька разів по спині. Та так, що сорочка в кількох місцях тріснула й почервоніла від крові. Цю історію я не раз чув від батька, який незмінно закінчував її словами:

– Пожалів німець! Може, своїх згадав? Бог його знає.

Наше повоєнне, безхмарне дитинство було сповнене ігор – найчастіше у війну. Гвинтівки й автомати у нас були дерев’яні. А от медалі – справжні. Льонька – друг мого дитинства – якось підслідив, де його баба Параска ховає ключ від скрині, й тихенько дістався дідових медалей. Він гордо пришпилював до грудей «За отвагу», а мені лишалася «За победу над Германией». Після цього ми городами поспішали на наші уявні рубежі, до нашої землянки, яку ми викопали між двома проваллями й замаскували гіллям. Дорослі поблажливо хитали нам вслід головою: «Не бачили ви, діти, тієї війни». І тільки галаслива Льончина мати, прагнучи нас чимось відлякати, аби не попадали у провалля, кричала услід, показуючи на шлях:

– Не ходіть туди! По радіо сказали, що скоро знову війна.

Той шлях, яким колись сунули, мов чорні хмари, ворожі колони, вона запам’ятала на все життя і сприймала, як потенційну загрозу. А ще ляклива тітка Шурка незмінно втягувала голову в плечі, коли бачила машину з будкою, бо подібні машини забирали людей у трагічні тридцяті – роки масових репресій, на які припало її дитинство. У народі їх нарекли «чорними Марусями», «воронками», «чорними воронами». Отож і нас тітка намагалася залякати:

– Он «чорний ворон» їде! Будете ходити в провалля, приїде і забере вас туди, де Макар телят не пас.

Ось він – синдром пережитої країною війни внутрішньої і війни зовнішньої! І саме з цим пов’язана ще одна розповідь. Про мого знаменитого земляка Івана Кондратця, який був племінником нашого сусіда – Льончиного діда Івана. А відтак – і нашим родичем, оскільки дідова дружина, баба Параска, була двоюрідною сестрою мого батька.

Народився Іван Якович Кондра­тець 1919 р. ще в Українській Народній Республіці у повітовому місті Прилуки. За іронією долі, 22 червня, в той день, який через два десятиліття стане зловісним для нашої країни та вирішально вплине на його долю.

Герой Радянського Союзу І.Я. Кондратець. В роки війни – рядовий 184-го гвардійського стрілкового полку 62-ї дивізії 37-ї армії Степового фронту. Друга половина 1960-х років.

Після закінчення семирічки Іван працював у прилуцькому відділенні «Союздруку». Але недовго. У 1938 р. за безпідставним доносом якоїсь жінки (нібито «погані слова казав на товариша Сталіна», як розповідала баба Параска) він був звинувачений в антирадянській пропаганді й засуджений по статті 54-10 Кримінального Кодексу Української РСР до семи років позбавлення волі. Пізніше журналісти придумають красиву версію про те, що дядька засудили за декламацію віршів Осипа Мандельштама. Пам’ятаючи дядька Івана, я в неї не дуже вірю, оскільки не схожий він був на любителя високої поезії.

У жовтні 1942 р. Іван Кондратець, разом з іншими засудженими, виявив бажання воювати за Батьківщину й був достроково звільнений та направлений до Ташкентського кулеметного училища. Однак закінчити шестимісячний курс навчання й отримати офіцерське звання йому не судилося. На початку 1943 р. терміново формувалися військові ешелони для відправки на фронт. Отож невдовзі рядовий Іван Кондратець потрапив до 62-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка понесла численні втрати у тяжких боях за Харків. Його призначили стрілком у 3-й батальйон 184 гвардійського стрілкового полку. До вересня 1943 р. 62-а дивізія знаходилась у резерві Ставки Верховного Головнокомандування, а вже 7 вересня вона була включена до складу 37-ї армії Степового фронту і взяла участь у Битві за Дніпро.

У цей час наші війська перейшли в наступ, і передові загони 37-ї армії вийшли на рубіж Дніпра. У ніч на 28 вересня 1943 р. батальйон, в якому воював Іван Кондратець, отримав бойове завдання форсувати Дніпро й закріпитися на плацдармі північніше села Мишурин Ріг.

Човен, в якому був Іван, під масованим обстрілом стрімко рухався до правого берега. Вогнем зі свого кулемета він подавляв вогневі точки противника. Біля самого берега поряд з їхнім човном вибухнув снаряд. Частина бійців отримала поранення. Вибув зі строю й командир взводу. Та все ж Іванові разом з іншими бійцями вдалося зачепитися за берег. Він прийняв на себе командування взводом і зумів організувати оборону захопленого плацдарму, що дозволило переправитись основним силам їхнього батальйону.

Бійці успішно відбили контратаку з боку Мишуриного Рогу й, розширивши плацдарм, остаточно закріпилися на правому березі Дніпра. В цих боях гвардії рядовий Іван Кондратець врятував командира взводу і ще трьох поранених товаришів, ліквідував гранатою кулеметне гніздо й особисто знищив більше десятка ворожих вояків.

Та не довго довелося воювати рядовому Кондратцю. 30 жовтня 1943 р. у тяжкому бою на річці Інгулець, поблизу Кривого Рогу, Іван був тяжко контужений і потрапив у полон. Із табору військовополонених на території Польщі йому вдалося втекти. Але невдовзі він знову був схоплений і відправлений на територію Німеччини у табір смерті Нойєнгаме.

Щоб вижити й повернутися до своїх, Іван Якович погодився на співробітництво з німецькою розвідкою. Пройшовши прискорену двотижневу підготовку в розвідшколі Абверу, в рамках операції «Цепеллін» 9 листопада 1944 р. він був засланий на територію Польщі, зайняту радянськими військами, із завданням зібрати розвіддані в заданому районі. Не роздумуючи, Іван відірвався від свого напарника і з’явився в розташування найближчої радянської частини. Розповів усю правду про свої поневіряння. Та йому не повірили. Жорстокий був час. Ніколи було розбиратися з окремою людиною, коли кожен день гинули сотні й тисячі людей. А тут іще й судимість за «антирадянську діяльність».

Рядовий І.Я. Кондратець був звинувачений у зраді Батьківщині й 13 січня 1945 р. засуджений військовим трибуналом 3-го Білоруського фронту за статтею 58-16 Кримінального кодексу РРФСР до 15 років позбавлення волі.

Після смерті Сталіна ставлення до колишніх військовополонених пом’якшилось. Справу І.Я. Кондратця було переглянуто, і строк його покарання зменшено до фактично відбутого. Влітку 1955 р. Іван повернувся додому на рідну Чернігівщину, в село Варва, де після війни оселилися його рідні. Мати так і не діждалася Івана. Від горя втратила розум і невдовзі померла. Баба Параска, яку вона частенько провідувала, розповідала моїй мамі, що та йшла й сама собі говорила:

– Боже мій, світе мій, цвіте яблуневий. І яке ж те життя прекрасне. І як гірко мені на цім світі жити без мого Іванка.

А то залазила на горище, визирала на дорогу в маленьке віконце і кликала чоловіка до себе.

– Лізь сюди, Якове. Наш Іван у тюрмі, то й ми будемо тут у тюрмі.

Після повернення Іван Якович одружився, у них із дружиною народилося двоє дітей.

Працював бригадиром мулярів. Жив, як усі селяни, тримав якусь худобу, бо я малим частенько бачив його з косою та мішком на багажнику старенького велосипеда.

На цьому б і завершитися дядьковій, вже достатньо насиченій подіями, біографії. Та не тут то було. Наприкінці 80-х років я у статусі старшого наукового співробітника Меморіального комплексу «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» завітав до дядька Івана. І ось що він мені розповів.

«Було це, здається, в 64-му році. Якось зайшов до мене сусід, з яким ми товаришували й частенько гомоніли про наше життя-буття. А то й чарчину перекинемо по ділу, або й без діла. В руці він тримав газету «Красная звезда», і з першого погляду було видно, що він чимось дуже схвильований. А, підійшовши ближче, стягнув із себе картуза і тільки й мовив:

– Ваня! То ти у нас, виявляється, Герой! Воював! Та ще й як воював!

А я йому у відповідь:

– Відчепися! Ну, воював. Але ж на мене довічно навішено клеймо «ворога народу». З цим, мабуть, і помирати буду.

А сусід мені тиче газету межи очі:

– Читай! Тут про тебе написано.

На початку 60-х років нарешті згадали про переможців. Почали розшукувати тих, хто не зміг отримати нагороди – мертвих і живих. І серед надрукованих у газеті прізвищ значилось моє ім’я. Причому серед Героїв Радянського Союзу. Я не повірив своїм очам. Та все сходилось. Не довго думаючи, я за газету і в Москву. А там мені солідні люди й кажуть:

– Пиши, дядьку, заяву і їдь додому. Нам треба в усьому розібратися. А це справа не одного дня.

То я й поїхав. Що мені було робити. Тільки чекати.

Розбиралися років два. З великими труднощами вирішувалось питання щодо нагород і звання Героя Радянського Союзу. Потрібно було або скасувати Указ про нагородження, або зняти з мене судимість. Лише 15 грудня 1965 р. Голова Верховного Суду СРСР А.Ф. Горкін вніс протест на рішення Воєнної колегії, а вже 12 січня постановою Пленуму Верховного Суду СРСР я був повністю реабілітований».

Отака історія. А далі знову розповім від себе, оскільки до цієї історії судилося й мені, тоді ще малому, долучитися.

Йшов 1966 рік. Якось травневої днини забігає до нас у двір непосидючий дід Іван (той самий, що дійшов до Берліна і пропив ковадло в Прилуках) і кричить до моєї мами:

– Любко! Бігом збирайся, бери малого та ходімо до клубу. Моєму племінникові Ванькові будуть вручати нагороду. Високе начальство приїхало, аж із Москви.

А що нам збиратися. Швидко вдяглися – і гайда: дід Іван попереду, за ним підтюпцем баба Параска і ми з мамою. Та хіба встигнеш за тим клятим дідом. Догнали його вже біля клубу, на місці якого колись була церква, а тепер у благенькому дерев’яному паркані лишилися тільки ковані стовпці з її огорожі.

У клубі набилося майже все село. Стояли в проходах. Ми хоч і проскочили повз запасні двері, та місця нам дісталися ззаду, аж під кінобудкою. Згодом на сцену вийшли двоє поважних військових, дядько Іван і районне начальство. Після розповіді про дядьків бойовий шлях та про його подвиг полковник із Москви зачитав відповідний Указ і урочисто вручив йому «Золоту Зірку» й «Орден Леніна». Ні до цієї події, ні після наш сільський клуб ще не зривався такими оплесками. А потім закликали до слова нашого дядька. Помітно хвилюючись, він потягся за заздалегідь заготовленим папірцем. Та раптом зім’яв його у руці і тремтячим голосом промовив:

– Дорогі товариші! Можна я своїми словами скажу, як там було на Дніпрі… А потім він раптом замовк, скривився, і по його щоках покотилися сльози. В залі спочатку запанувала мертва тиша, а потім усі зірвалися з місць і все навкруги потонуло в бурхливих оплесках. Люди щиро раділи і плакали разом із дядьком Іваном. А я все смикав маму й питав:

– Мамо, а чого люди плачуть? Дядько ж Герой! Радіти треба!

Таким мені з далеких шістдесятих запам’ятався і День Перемоги – радісним і сумним одночасно. В цей день на ще не освоєній частині хутірського цвинтаря люди стелили на зеленій траві різнобарвні домоткані доріжки, а потім зносили, що в кого було, дружно сідали по обидва боки імпровізованого столу, випивали по чарчині й добрим словом згадували тих, хто не повернувся.

В.П. Горбатенко,
доктор політичних наук, професор,
Почесний громадянин Варви