АФГАНСЬКИЙ СЛІД У ДОЛІ

15 лютого – 30 років виведення військ з Афганістану

У далечінь десятиліть канули оглушливі пронизливі залпи однієї з найнесправедливіших і кровопролитних війн у далекій, чужій нам азіатській країні. Але гірким нестерпним болем, який непідвладний часу, відлунюють вони в серцях сивих матерів, які не дочекалися своїх дітей живими з обпаленого пекучим сонцем Афганістану, а також залишили її учасникам болісні спомини та незагоєні  душевні рани.

Сьогодні часто можна почути, як війну в Афгані називають безглуздою, але це жодною мірою не кидає тінь на святий подвиг безвусих юнаків, яких тоді покликала Батьківщина, а вони з честю виконали свій інтернаціональний військовий обов’язок. Серед тисяч відважних героїв, яким судилося пройти  через гирло афганської війни і пощастило повернутись до рідної домівки, і варвинець Віктор Борсук.

Він народився і зростав в звичайній радянській сім’ї. Хлопець закінчив спочатку Варвинську школу, потім Прилуцький гідромеліоративний технікум, а далі в 1982 році його призвали до лав армії. Служба почалася із навчальної частини, яка знаходилася в узбецькому місті Фергана, в окремому полку десантників, в спортрозвідроті. Довгих шість місяців разом зі своїми побратимами він проходив підготовку воїнів-десантників для ведення бойових дій в умовах гірсько-пустельної місцевості: стрибали з парашутами, навчалися тактиці ведення бою і т.ін. А в квітні 1983 року довелося перетнути кордон із сусідньою державою – Афганістаном, де на власні очі побачив гаряче небо, високі гори та безкрайню пустелю цієї країни. Ніхто навіть не усвідомлював, що ці юні необстріляні солдати кинуті в пекло війни, і багато хто з них тоді мало розумів свою місію y Афганістані. Алe солдати нe обговорюють наказів, вони їх виконyють. Виконyвав свій військовий обов’язок і кyлeмeтник Віктор Борсук.

Доля його закинула до Вітебської 103-ої гвардійської парашутно-десантної дивізії, в 350-ий полк на точку, яка розташована в горах за 60 км від Кабула. Зі смутком згадує Віктор Іванович ті тяжкі роки, коли не знаєш, що тебе чекає завтра. Знаходитись в Афганістані було важко як фізично, так і морально: погана вода, інший клімат, переміна їжі, багато воїнів хворіли. Але звичайного сільського хлопця не лякали важкі солдатські будні. Він добре знав ціну дружбі і взаємовиручці й не раз приходив на допомогу товаришам у бою. Не одне завдання виконав кулеметник, командир відділення Віктор Борсук разом зі своїм підрозділом, не один раз доводилося йому дивитися смерті в обличчя. За виконаний із честю інтернаціональний обов’язок гвардії-сер­жант Віктор Борсук був нагороджений ме­даллю «За бойові заслуги».

Повернувшись додому, восени 1984 р. влаштувався водієм в «райпо». Пара­ле­льно вступив на заочне відділення Київського автодорожнього інституту. Зго­дом перейшов на роботу водієм в пожежній охороні, одружився з однокласницею Олександрою, в яку закохався ще в школі. Та мирним життєвим і трудовим клопотам стала на заваді сумна звістка про трагедію в Чорнобилі. І знову 23-річного Віктора Борсука разом з іншими земляками-варвинцями відправили до «гарячої точки» – змінити тих, хто вже виконав поставлені завдання і отримав рівень опромінення. Він здійснив 16 виїздів на станцію до ІІІ та ІV енергоблоків. Завдання Віктор Іванович виконував звичні, ось тільки зона ризику для здоров’я була велика. Яку за цей час отримав дозу радіації – не рахував. Не задумувався тоді над тим, лише сумлінно виконував свої службові завдання, за що теж має державну нагороду.

Пропрацювавши в пожежній охороні командиром відділення 20 років, в званні прапорщика Віктор Борсук вийшов на заслужений відпочинок, зайнявся підприємницькою діяльністю. Разом з дружиною Олександрою Михайлівною, яка працює вчителем початкових класів в ліцеї №2 і з якою в мирі і злагоді ідуть по життю ось уже 34 роки, виховали двох дітей – сина Сергія і доньку Оксану. Допомогли обом здобути вищу освіту, одружили їх. І нині радіють своїм чотирьом онукам – Вані, Мар’яні, Матвію, Тимофію. Діти разом із сім’ями живуть в Києві.

Але реалії сучасного життя, на жаль, приносять нові виклики. Коли на сході країни в березні 2014 року почалася війна, хоч і неоголошена (так і в Афганістані вона була неоголошеною), коли наша армія, м’яко кажучи, не була готова до війни – не було фінансування, не налагоджено постачання найнеобхіднішого, наші афганці Микола Марченко і Віктор Борсук прийняли рішення – треба їхати на допомогу (про їхні поїзд­ки ми не раз розповідали у газеті). Адже вони, як ніхто, знають ціну життя, бо випробували на собі, що значить день при дні балансувати, як по гострому лезу, на межі життя і смерті. Побувавши у справжньому пеклі, вони знають, що таке бойове побратимство. Тому й не стоять осторонь тих подій, які відбуваються на українському сході.

Відтоді ветеран-афганець Віктор Борсук здійснив більше тридцяти поїздок. Тонни продуктів, засобів гігієни, медикаментів, одягу, особистих замовлень атовців, які вдається зібрати завдяки громаді Варвинщини, він доставив разом з іншими волонтерами до найгарячіших ділянок Луганщини, Донеччини та Маріупольського напрямку. І нині чоловік не припиняє доставляти допомогу в зону антитерористичної операції, а отже, працює на нашу перемогу.

За свою активну громадянську позицію ветеран-афганець В.І. Борсук неодноразово нагороджувався почесними грамотами і подяками обласного і районного рівнів, має медалі.

А коли Віктору Івановичу хочеться вирватися із сірої буденності, додати життю яскравих фарб, отримати порцію адреналіну, він їде… на аеродром «Прогрес» стрибати з парашутом. За його плечима вже понад 35 стрибків. Свого часу на такий екстрим він підбив і своїх дітей – син стрибав двічі, а донька – один раз.

А завтра, 15 лютого, в День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів і з нагоди 30-ої річниці виведення військ з Афганістану Віктор Борсук разом з іншими воїнами-ветеранами зберуться на чергову зустріч, аби згадати роки, проведені в Афгані, пом’янути своїх загиблих побратимів. Те випробування вогнем, яке вони пережили, закарбувалося в пам’яті назавжди. Воєнні події стали історією, а ті, хто там був – ветеранами, учасниками бойових дій.

Ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю полеглих, вшановуємо тих, кому довелося виборювати мир у чужих країнах.

Н.ПАЛЯНИЦЯ