АФГАНІСТАН – СРСР. РАХУНОК ВІЙНИ

15 лютого – День вшанування учасників бойових дій
на територіях інших держав

Віхові сторінки історії людства – це історія воєн. Маніакальна жадоба правителів чи керманичів одних країн до зверхності над іншими країнами чи народами, а також бажання насильно заволодіти їх природними ресурсами, територіями або навіть історією, примушувало вигадувати різні причини для розв’язування агресивних дій: «здобуття слави», розширення імперії «від моря до моря», «хрестові походи», «завоювання місця під сонцем», «війна з світовим імперіалізмом за перемогу комунізму у всьому світі», «побудова тисячолітнього третього рейху», насильне «поширення демократії», «примушення до миру», «захист та поширення російського світу» тощо. Однією із таких вигаданих причин агресїї стало виконання «інтернаціонального обов’язку». Причому його виконавцям не повідомлялися причини та момент виникнення у них даного «інтернаціонального обов’язку» чи то «боргу»…

15 лютого минає 31 рік з дня виведення колишнім Радянським Союзом своїх військ з території Афганістану. Згадаймо ті події та їх передумови.

Під впливом колишнього СРСР в багатонаціональному п’ятнадцятимільйонному Афганістані 27 квітня 1978 року пройшов військовий переворот (т.з. саурська (квітнева) революція), в результаті якого було повалено тоталітарний режим Мухаммеда Дауда і до влади прийшов прорадянський однопартійний уряд Н.М. Таракі, який розпочав радикальні перетворення по радянському принципу, не враховуючи етнічні та релігійні особливості населення. Жорсткі дії уряду викликали різке їх несприйняття з боку більшості населення. Ситуація загострювалася внутріпартійною боротьбою за владу. Все це викликало потік біженців (близько мільйона осіб) і збройний спротив опозиційних сил. На початку 1979 року внутріпартійна боротьба за владу, втрачання контролю над державними інституціями, антиурядові збройні заколоти військових,збройні виступи населення в центральних районах країни, негативне відношення до уряду Афганістану країн Заходу, Китаю та мусульманських країн різко загострило ситуацію в країні. За підтримки опозиції в Афганістані розгоралася громадянська війна. Афганський уряд посилив тиск на керівництво СРСР з проханням ввести на територію Афганістану війська для захисту органів влади, стратегічних об’єктів та об’єктів афгано-радянського співробітництва. З таким проханням з квітня до грудня 1979 року надійшло близько двадцяти звернень. Уряд СРСР відповідав відмовою, але розроблялися таємні плани військового втручання: березень 1979 року – підготовлено для введення до Афганістану 1 повітряно-десантну дивізію та 3 авіаполки; поблизу кордону з ДРА розгорнуто 3 загальновійськові дивізії (у квітні було повернуто на постійне місце базування); 5 травня розпочато формування «мусульманського» батальйону (154 окремий загін спецпризначення ГРУ ГШ РА, м. Чірчік, Узбецька РСР); липень 1979 року – на авіабазу Баграм (ДРА) перекинуто повітряно-десантний батальйон для «охорони радянських військово-транспортних літаків»; в ДРА почала роботу група КДБ «Зеніт-1»; вересень 1979 року – в ДРА прибула та почала роботу група КДБ «Зеніт-2»; 3-14 грудня 1979 року на авіабазу Баграм було перекинуто 2 батальйони 345-ого окремого парашутно-десантного полку та «мусульманський батальйон». План вторгнення реалізовувався.

14 вересня 1979 року в результаті урядового перевороту Н.М. Таракі було вбито і до влади прийшов уряд на чолі з Х. Аміном, який за дні свого правління проводив політику знищення як незгодних в лавах своєї партії, так і членів опозиції, чим налаштував проти себе значну кількість членів уряду, яких тримав під страхом знищення. Оскільки про смерть Н.М. Таракі («в результаті тривалої хвороби») було повідомлено тільки 10 жовтня, то має право на існування та версія, що Амін прийшов до влади без погодження з урядом СРСР. Х. Амін, вважаючи себе незалежним політиком, не зважав ні на«поради» північного сусіда, ні на згубні наслідки своєї політики. Потік біженців до Пакистану посилився. На цей момент кількість страчених осіб новою (з квітня 1978 року) владою становило близько 50 тис. осіб. Кількість озброєної опозиції – близько 40 тис. осіб, вона вела бойові дії проти уряду у 12 провінціях країни.

Станом на грудень 1979 року в країні палала громадянська війна. Прорадянський уряд не контролював ситуацію. СРСР втрачав контроль як над маріонетковим урядом ДРА, так і над ситуацією взагалі.

12 грудня 1979 року за пропозицією комісії (Андропов, Устінов, Громико, Пономарьов, Брежнєв) політбюро ЦК КПРС ухвалило рішення про надання ДРА військової допомоги шляхом введення на територію ДРА обмеженого контингенту військ. Було вирішено силами спецслужб усунути Х. Аміна і на його місце поставити підконтрольного Бабрака Кармаля; послати для цієї мети деяку кількість військ (70-80 тис. осіб). В ТуркВО розпочато формування 40-ої загальновійськової армії (усне розпорядження Устінова від 10.12.79 р.). Основне завдання воєнної допомоги: стабілізація обстановки та відбиття можливого вторгнення ззовні. Війська повинні стати гарнізонами і не втручатися у внутрішній конфлікт, ведення бойових дій не передбачалося. Про це свідчить той факт, що на першому етапі введення військ значну частину особового складу становили військовослужбовці запасу (т.з. «партизани»), спеціально призвані для цієї мети, та було залучено з народного господарства значну кількість техніки (і люди, і техніка на початку 1980 р. були виведені в СРСР).

15 грудня до Кабулу прибула спецгрупа КДБ «Гром» для підсилення групи «Зеніт-2».

17 грудня «мусульманський батальйон» прибув із Баграму в м. Кабул і зосередився в районі резиденції Аміна палацу Тадж-бек.

24 грудня 1979 року Директивою МО і НГШ СРСР №312/12/001 визначені конкретні завдання на ввід військ та їх розміщення на території ДРА.

25 грудня 1979 року о 12.00 (моск.) поступило розпорядження на перетин кордону військами. О 15.00 розпочався ввід військ 40 армії в складі 4 дивізій, 5 окремих бригад, змішаного авіакорпусу, трубопровідної бригади, бригади матеріального забезпечення.

27 грудня 1979 року директивою МО і НГШ СРСР №312/12/002 були поставлені конкретні бойові завдання на придушення збройного опору заколотників. О 19.30 розпочата операція «Шторм 333» по захопленню палацу Тадж-бек та усуненню Х. Аміна.

Так громадянська війна в Афганістані між окремими групами осіб за владу за допомогою СРСР переросла в затяжну кровопролитну війну. Було втягнуто в цю війну Пакистан, Іран, Китай, США, країни Заходу та мусульманського світу. Проти СРСР введено економічні санкції. Як видно з тезисного опису розвитку подій в Афганістані, про волю його народу, про якийсь «інтернаціональний обов’язок», про його виникнення та потребу в його виконанні не йшлося. Натомість вчинками тогочасних керманичів Афганістану рухали жага до влади, а керівництво СРСР – поширення свого впливу на інші країни, бажання, не звертаючи увагу на ціну питання, досягти переваги над третіми країнами та не допустити втрати свого впливу на Афганістан.

На початку 1980 року війська СРСР повномасштабно брали участь в бойових діях на боці уряду Афганістану. Урядом СРСР було заборонено висвітлювати в засобах масової інформації участь радянських військ у бойових діях. Натомість було наказано інформувати про повсякденну діяльність військ до взводу включно, про надання гуманітарної допомоги населенню Афганістану і тому подібне. Але втрати не приховаєш. Сотні вбитих і тисячі поранених говорили про інше.

Будь яка війна має свій рахунок і проявляється в мереживі сухих цифр. Участь СРСР у війні в Афганістані стала однією з причин його розвалу на рівні з економічними санкціями світових держав та Чорнобильською трагедією.

За майже десятиріччя участі в бойових діях в Афганістані СРСР,згідно даних генерального штабу радянської армії, втратив:

Безповоротні втрати всього – 14 453 осіб, в тому числі, армія – 13833; КДБ – 572; МВС – 28. З них: бойові втрати (загинули в бою, померли від ран) становили 11897; загинули в аваріях, в наслідок катастроф, покінчили життя самогубством – 1739; померли від хвороб – 817. Серед загиблих і померлих 4 генерали та 119 цивільних робітників та службовців.

Поранення отримали 53733 особи. З них: звільнені за станом здоров’я – 3711; померло від ран 2386 (включено до вищевказаних бойових втрат). Захворіло (тиф, малярія, гепатит, інше) – 415932 особи. З них: звільнені за станом здоров’я – 4343; померло від хвороб – 574 (включено до вищевказаних втрат). Втрати особового складу від мінно-вибухових пристроїв – 1995 осіб. Зниклих безвісти та полонених – 417. Звільнено з полону – 119, з них повернулося додому – 97.

Інвалідами стали: 1 групи – 2500 (17%); 2 групи – 5100 (34%); 3 групи – 7400 (49%). В етнічному складі серед загиблих: українців – 2378, росіян – 6888, білорусів – 613, узбеків – 1066, татар – 442, решта загиблих – представники інших національностей.

Втрати техніки становили (шт.): танки – 147, БТР, БМП – 1314, літаки – 114, гвинтокрили – 332. Втрата та пошкодження техніки від мінно-вибухових пристроїв – 1992 одиниці.

Горнило війни в Афганістані пройшло близько 620000 громадян колишнього СРСР, з них жителів України – близько 160 000. Мешканців Чернігівської обл. – 3170, з них: загинуло – 115, пропало безвісти – 2, повернулося інвалідами – 120. Близько 60 мешканців Варвинщини проходили службу в Афганістані. Двоє з них загинули:

Вовк Володимир Гри­горович, 26.08.1962 р.н., уродженець с. Гнідинці. Військовий водій Вовк В.Г. загинув 3.11.1982 року під час виконання завдання з перевезення військових вантажів. Трагедія сталася в 2,6 кілометровому тунелі Саланг, розташованому на перевалі Саланг у горах Гіндукуш, між провінціями Парван і Баглан, Афганістан, коли в результаті затору двох автоколон в тунелі вихлопними газами задихнулося 64 радянських та 112 афганських військових. Кількість загиблих цивільних афганців – невідома. Це була друга аналогічна подія (перша – 23.02.1980, 16 військових задихнулися вихлопними газами). Після цих подій рух колон тунелем здійснювався по парним числам календаря – тільки в один бік, по непарним – в інший.

Тищенко Анатолій Григорович, 1.03.1966 р.н., уродженець смт Варва. Спецназівець Тищенко А.Г. загинув в бою 3.10.1985 року під час виконання спеціального завдання в районі н.п. Шахджой, провінція Забул, Афганістан. На той момент війська спецпризначення ГРУ ГШ РА здійснювали план «Завіса», відомий як «караванна війна», в прикордонних регіонах Афганістану.

Чи був який-небудь обов’язок, в тому числі «інтернаціональний»,перед народом Афганістану у наших земляків? Чи їх батьків? Чи України? Мабуть, що ні. «Інтернаціональний обов’язок» – це вигадка «совєтських» пропагандистів, щоб виправдати свої далеко не праведні замисли та мобілізувати своїх громадян. Деякі сучасні українські діячі, не надто замислюючись над змістом вживаних термінів, і до цих пір його вживають. Всі, хто був там, – виконували свій солдатський обов’язок.

15 лютого – це день пам’яті про колишні пережиті події, поминання загиблих. Це не свято! Це – нагадування про безглузді вчинки керманичів задля примарної ідеї величі та жадоби влади. Це – настанова прийдешнім поколінням, щоб НІКОЛИ ЗНОВУ не дозволити своєю безучастю та мовчазною згодою вчиняти подібні дії державцями. Особливо це актуально сьогодні, коли наша держава Україна протистоїть агресії Російської Федерації.

Кожен з учасників тих подій виніс для себе якесь надбання. Я, автор даної статті – учасник тих подій, набув два важливих для мене надбання – це армійські товариші, з якими підтримую відносини до цих пір, та вчителі, які навчили мене любити свою країну. Вчителі – це прості афганці, які не злякалися військової армади СРСР з його танками, авіацією, артилерією, не заховалися за «надто важливі особисті справи», а зі зброєю в руках стали на захист своєї країни. Гідний приклад для наслідування.

Микола МАРЧЕНКО,
учасник бойових дій в Афганістані і зоні АТО, підполковник, волонтер