Пам`ятаймо імена Героїв      

Тканко Олександр Васи­льович – командир Закарпатського партизанського з’єднання, Герой Радянського Союзу.

Народився 23 грудня 1916 року в селі Макіївка у селянській родині. У 1932 році закінчив семирічку, потім педагогічні курси і вступив до Ніжинського інституту соціального виховання, який закінчив 1935 року. З 1935 до 1940 років учителював. У середині 1940 року його призначили директором Любешівського педагогічного технікуму Волинської області.

З вересня 1940 року служив бійцем гаубичного артилерійського полку. У лютому 1941 року О. В. Тканка відрядили на курси політпрацівників Червоної Армії, які закінчив у вересні 1941 року. Був старшим інструктором з пропаганди в політвідділі району авіаційного базування.

З лютого до липня 1943 року О. В. Тканко працював у представництві Українського штабу партизанського руху на Південно-західному фронті. У липні 1943-го при штабі Південно-Західного фронту було створено партизанську групу під командуванням Олександра Тканка. У другій половині вересня 1943 року вона допомогла підрозділам 57-ї гвардійської танкової бригади 3-ї гвардійської танкової армії форсувати Дніпро на південь від Переяслава-Хмельницького та захопити село Григорівку, забезпечивши переправу батальйону 6-го танкового корпусу.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 року за вміле керівництво бойовими діями партизанів при форсуванні Дніпра частинами Червоної Армії та проявлені при цьому мужність і героїзм Олександру Тканку присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка» (№ 2648 ).

Після закінчення війни Олександр Васильович повернувся на педагогічну роботу. Був ректором Чернівецького та Конотопського вчительських інститутів, а з 1953 до 1979 років – ректором Черкаського державного педагогічного інституту. Кандидат історичних наук, професор. Жив у Черкасах. Помер 18 квітня 2006 року. Похований у Черкасах.

Нагороджений орденами Ле­ні­на, Жовтневої революції, Бог­да­на Хмельницького 1-го ступеня, Віт­чизняної війни 1-го ступеня, Тру­дового Червоного Прапора, «Знак Пошани», двома орденами Червоного Прапора, медалями.

У Черкаському національному університеті імені Богдана Хме­ль­ницького, де О.В.Тканко був ректором впродовж 1953-1979 рр., вста­­­новлено меморіальну дошку.

З 1989 року проходять легкоатлетичні змагання «Меморіал Героя Радянського Союзу, професора Тканка О.В.», присвячені визволенню м. Черкаси від німецько-фашистських загарбників. За період змагань у них брали участь команди вузів Бреста (Білорусь), Самари (Росія), Вінниці, Києва, Чернігова, Тернополя, Луцька, Кіровограда, Умані, Переяслава-Хме­льницького, Кременчука, Сум, Білої Церкви та Черкас.

Васюк Ілля Якимович – командир батальйону 21-го стрілецького полку 180-ї стрілецької дивізії 27-ї армії 2-го Українського фронту, старший лейтенант.

Народився 23 квітня 1919 року в Мармизівці в селянській сім’ї. У 1937 році закінчив Лохвицький педагогічний технікум.

У 1939 році призваний до лав Червоної Армії. У 1941 році закінчив Омське училище зенітної артилерії, а в 1943 році – курси «Постріл». У боях Великої Вітчизняної війни – з листопада 1941 року. Воював на Калінінському, Воронезькому, 1-му і 2-му Українських фронтах.

Стрілецький полк під командуванням старшого лейтенанта І.Я. Васюка з боями пройшов через Черкащину, форсував Дніпро, відстояв плацдарм на його правому березі і, переслідуючи противника, звільняв села Київської області.

Проте 6 березня 1944 року перед Чижівкою Черкаської області батальйон зупинився. Ворог перетворив село в сильний опорний пункт і чинив запеклий опір.

За плечима комбата І.Я. Васюка на той час був бойовий шлях від Курської дуги до Дніпра. Використовуючи свій досвід і досвід інших частин, підрозділів, він навчився будувати техніку в бою. Зорієнтувавшись в обстановці, комбат провів розвідку боєм. Виявивши сильні і слабкі сторони оборони противника, І.Я. Васюк розділив батальйон на дві частини і вдарив ними по флангах ворога.

А в цей час невелика група гранатометників, пробравшись лісами в тил до фашистів, відрізала їм шляхи відходу. Противник в цьому бою втратив половину свого складу, а ті, котрі залишилися живими здалися в полон. А от батальйон І.Я. Васюка не дорахувався лишень кількох людей.

Але до перемоги було ще далеко. Підоспілі резерви гітлерівців встигли розгорнути біля села Мельниківка до тридцяти танків і зустріли наступ батальйону досить потужним контрударом.

Довелося перейти до оборони. І.Я. Васюк висунув вперед винищувачів танків, вміло розташував мінометників. Танки ворога наразилися на нищівний вогонь, залишивши на полі бою двадцять підбитих і спалених велетнів, в тому числі сім «тигрів». Не очікуючи такого результату бою, фашисти в паніці стали відступати, покинувши в Мельниківці 170 автомашин з награбованим майном і три зенітні гармати. Просуваючись далі на захід, батальйон несподівано зіткнувся з автоколоною противника, де налічувалося до двохсот машин з піхотою. І.Я. Васюк прийняв сміливе рішення. У придорожньому лісі він організував з двох сторін засідку і, як тільки низка ворожих автомашин увійшла в «коридор» засідки, дав сигнал до дії.

Від ударів гранат одночасно загорілися перша і остання машини колони. Решта виявилися в пастці, бо об’їхати палаючі машини було неможливо – з обох боків впритул стояв ліс. Фашистська піхота зі своєю бойовою технікою була знищена. І на цей раз батальйон І.Я. Васюка здобув перемогу.

Як з’ясувалося, ворожа колона поспішала до Південного Бугу, щоб перешкодити нашим військам форсувати його. Пізніше батальйон І.Я. Васюка першим в армії форсував Південний Буг в районі Завадівки Теплицького району Вінницької області та захопив плацдарм.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм старшому лейтенанту Іллі Якимовичу Васюку присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 4272).

З 1945 року капітан І.Я. Васюк був у в запасі. Працював майстром БМУ в Краснодарі. Помер 24 липня 1969 року. Похований в Краснодарі на Слов’янському кладовищі.

Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями.

Пилипенко Яків Павлович– командир танка «Т-34» 3-го танкового батальйону 49-ї гвардійської танкової бригади 12-го танкового корпусу 2-ї гвардійської танкової армії 1-го Білоруського фронту, гвардії лейтенант.

Народився 3 березня 1920 року в селищі Варва у сім’ї селянина. Закінчив сім класів неповної середньої школи. Працював на взуттєвій фабриці в Прилуках.

У 1940 році його призвали до лав Червоної Армії. У боях Великої Вітчизняної – з червня 1941 року. У 1944-ому році закінчив Орловське танкове училище. Воював на Ленінградському, Волховському і 1-му Білоруському фронтах. 16 січня 1945-го командир танка 49-ї гвардійської танкової бригади гвардії лейтенант Я.П. Пилипенко з-поміж перших увірвався в місто Сохачев у Польщі і вів бій до підходу підкріплення.

19 січня 1945 року в бою за місто Любіть (нині Любінь-Куявський), прорвався на аеродром, де знищив два літаки.

21 січня 1945 року в групі з чотирьох танків увірвався в місто Іновроцлав, брав участь у захопленні залізничної станції, телеграфу, радіовузла і аеродрому. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 року за мужність і героїзм, проявлені в боях за місто Іновроцлав, гвардії лейтенанту Якову Павловичу Пилипенку присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 5736).

Після закінчення Великої Вітчизняної війни продовжував службу в армії. У 1949 році закінчив курси удосконалення офіцерського складу, в1954 р. – Вищу офіцерську інтендантську школу. З 1962 року майор Я.П. Пилипенко – в запасі. Жив і працював у Вінниці.

Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями.

Кондратець Іван Якович – гвардії рядовий 184-го гвардійського стрілецького полку 62-ї гвардійської стрілецької дивізії, Герой Радянського Союзу.

Народився 22 червня 1919 р. у Варві, в селянські сім’ї. Працював в Варвинському відділенні держбанку. У Радянській Армії з листопада 1942 року. Закінчивши Ташкентське кулеметне училище, Іван Кондратець прибув до 184-го гвардійського стрілецького полку, який готувався до битви за Дніпро.

… З настанням темряви першим почав форсувати широку річку взвод, де кулеметником був Кондратець. Під ураганним вогнем на понтонах, човнах і плотах пливли бійці до правого берега. Залишилось зовсім небагато. Раптом за п’ять-шість метрів від берега сильним вибухом стовпом підняло воду, яка перекинула понтон.

Намоклі одяг і чоботи нестримно тягнули донизу. Ледве тримаючись на поверхні води, Іван Кондратець розгледів, що поруч з ним тоне важко поранений командир. Він підплив до нього, підхопив однією рукою і, загрібаючи іншою воду, попрямував до ворожого берега. Нарешті ноги торкнулися дна. Іван дотягнув командира до стрімчастого берега, розмістив його зручніше і озирнувся. На березі їх було тільки двоє. Всі інші ще перепливали річку. Вируюча від вибухів вода захльостує двох бійців, вони то зникали, то ледве показувалися на поверхні води. Іван Кондратець кинувся їм на допомогу. Коли витягнув солдатів на берег, побачив, що взвод пішов на штурм першої лінії оборони гітлерівців.

Однак на березі бійців зустрів шквал кулеметного вогню. Ско­чувалися з обриву в воду вбиті, хапалися за виступи пора­нені. З незвичайною спритністю Кондратець подолав обрив і поповзом підібрався майже впритул до фашистського кулеметника. Кидати гранату було ризиковано – можна вразити осколками своїх під кручею, і воїн кинувся на гітлерівця з ножем. Кулемет замовк. Скориставшись затишшям, десантники рвонулися вперед і потіснили фашистів з першої лінії оборони. Плацдарм на ворожому березі був зайнятий.

У боях за розширення плацдарму Кондратець замінив пораненого командира відділення, а в рукопашній сутичці особисто знищив одинадцять фашистів. За мужність і героїзм вище командування представило Івана Кондратця до звання Героя Радянського Союзу. Але не встиг про це дізнатися. В останньому бою за плацдарм його тяжко поранено. У несвідомому стані відважний воїн був підібраний ворожими солдатами і відправлений до концтабору.

… Рана у важких умовах концтабору заживала повільно. Дні і ночі, лежачи на прілій соломі в брудному бараці, Іван думав про втечу. І тільки-но почав здійснювати задум, як був тут же схоплений і посаджений в карцер із суворим режимом. Після карцеру його перевели в табір смертників, де щодня вмирали від виснаження і мук десятки ув’язнених. Табір посилено охоронявся, так що про втечу не могло бути й мови. Втрачав останні сили.

Але ось в таборі смертників з’явилися власовці і стали пропонувати виснаженим полоненим перейти на службу до фашистів. Майнула думка: треба погодитися, щоб за першої можливості втекти до своїх і продовжувати бити ненависних гітлерівців.

Восени сорок четвертого року німці перекинули Івана через лінію фронту. Опинившись на рідній землі, Кондратець тут же з’явився до командування радянських військ.

…Повернувшись з війни в рідну Варву, Іван Кондратець багато років працював бригадиром мулярів місцевого Міжколгоспбуду. Він не знав про те, що його давно розшукують працівники Міністерства оборони СРСР, аби вручити високу нагороду Батьківщини за подвиги, здійснені на Дніпрі. Якось читаючи газету «Червона зірка», звернув увагу на своє прізвище в списку воїнів-фронтовиків, удостоєних звання Героя Радянського Союзу в роки війни, котрі не отримали нагороди. І. Кондратець дав про себе знати в Москву. Через кілька днів його викликали в нагородний відділ Міністерства оборони.

За матеріалами історико-краєзнавчого музею турклубу „Ніка”
районного Будинку школярів.