Вельмишановні добродії!
Тільки-но завершила запис розмови з Героєм-гнідинчанином, Людиною з великої літери, справжнім патріотом Варви та Варвинщини, який своїм Подвигом навіки ввійшов в історію Варвинської землі як Герой-визволитель, – Віктором Шаркелісом…
Я давно мала намір написати про цю героїчну особистість, але справа стосовно протезування ніг до певної міри затягувалась і я відкладала зустріч…
Крім того, мені думалось, що пан Віктор відмовиться від розмови: не захоче, посоромиться, назве ще якусь причину… Я дуже хотіла написати і дуже переймалась, що зустріч не відбудеться… А для мене й для всієї Варвинської громади мати таких Героїв – це дуже почесно!
Тож, сьогодні я щиро вдячна Віктору та його дружині Лідії за зустріч та за готовність поділитися спогадами…
Всім відомо, що психологія чоловіка й жінки – діаметрально протилежні… Жінки – більш відкриті до спілкування, відверті, діляться роздумами, а для чоловіків дати інтерв’ю – це цілий подвиг…
Вельмишановне товариство!
Працюючи над третьою частиною книги «Навіки в пам’яті народній» про наших славних Героїв-варвинців, які захищали Україну, я намагалась урізноманітнити нариси, до кожної особистості знайти справжній підхід. Чи вийшло це?… Частково…
Взагалі-то я впевнена, що людина народжується і спільно з нею народжується її доля… В цьому я переконалась сотні разів і з різних причин…
Взагалі-то я впевнена, що долю можна трішки підкоригувати, проте – до певної міри… Доля дається людині в спадок і не є продуктом творчості…
Дорогі друзі!
Вивчаючи біографію нашого земляка, – Віктора Шаркеліса, я довідалась, що в світі існує Міжнародна компанія із протезування – «Суперх’юменс», що означає – «люди-титани» або люди із надможливостями…
…Тож, втратити орган: руки, ноги, очі й продовжувати жити, активно діяти на благо України й українців – хіба це не подвиг?… Так, це найбільший життєвий подвиг Людини!… Такий подвиг здійснив гнідинчанин Віктор Шаркеліс…
Нині ситуація поступово нормалізовується… Пройшов час. Затяглися культі на обох ногах. Віктору здійснено протезування…
Знаючи, що я пишу про героїв російсько-української війни, до мене стали телефонувати земляки Віктора і просити написти про нього…
Я з величезним задоволенням написала нарис про Віктора, за що йому я щиро вдячна.
…А люди із величезним захопленням сповіщають, що вулицями Гнідинець активно рухається здоровенним квадроциклом Віктор Шаркеліс…
Він – у гарному настрої, часто зупиняється, говорить і жартує з людьми… А вони, незвичні до такого спілкування, намагалися обмежити власнілюди зрозуміли, що Віктор – інший… Він відкритий до спілкування. Він позитивно впливає на людей і люди «потяглися» до нього… І малиий, і старий радо зупиняються, щоб «перекинутися» словом…
А було ж інше у нашій рідній Україні… Люди з особливими потребами, зазвичай, сиділи вдома, рідко виходячи на публіку… Їх практично мало хто бачив… А інші начебто відчували певну провину за те, що трапилось, особливо – нині, в період російсько-української війни, і намагались ухилитись від ситуації…
Дуже давно я проходила стажування з інтерактивних технологій в США (штат Арізона) і вперше там побачила величезну кількість людей на протезах і у візочках, які намагалися бути корисними суспільству. Вони роздавали періодику, запрошували людей до участі в заходах…
Тоді я думала: «Де взялася в США така кількість людей із особливими потребами?..» Виявляється, такі люди були, є і будуть серед нас в силу різних причин. Головне – наше ставлення до цього процесу…
…Пройшов час… Змінюється ситуація і у нас… Українське суспільство накінець-то усвідомило, що до людей з інклюзією суспільство має ставитись, як до рівних собі.
Віктонр Пранцишкусович Шаркеліс
Фрагмент біографічної довідки
Віктор Пранцишкусович Шаркеліс народився 30 травня 1975-го року в селі Дубівка Горностаївського району Херсонської області.
Мама Віті була родом із с. Дігтярі, що на Срібнянщині. Потім родина переїхала до селища Варва, яка в той час активно розбудовувалась, і сім’я оселилася у мікрорайоні «Нафтовик».
У Варві Вітя пішов до 1-го класу. Після отримання неповної середньої освіти хлопець продовжував навчання в Сокиринському СПТУ та розпочав трудову діяльність будівельником Варвинського цегельного заводу.
Але скрізь потрібно мати, як говорять у народі, голову не плечах і в кожної людини є своє захоплення.
Тож Вітю тягло до будівництва…
…Тривав 1993-й рік… Саме в цей час у Варві розпочали будівнитво нового храму Різдва Пресвятої Богородиці в парку Слави… Тож Вітя з батьком взяли активну участь у його будівництві. Вони робили облицювання, клали плитку…А щоб набути практичний досвід, Вітя влаштувався будівельником у Варвинський райсількомунгосп.
Вітя мав найбільшу заробітну плату серед усіх працівників підприємства, бо розробив власну систему будівництва:
-по-перше, істотно скоротив немеханізовані роботи;
-по-друге, розробив систему із застосуванням коефіцієнту корисної дії;
-по-третє, раціонально використовував кожну хвилину робочого часу…
Тож, хлопці заздрили й цінували працю Віті, яка приносила прекрасні будівельні та фінансові результати як йому особисто, так і підприємству в цілому.
До речі, звертаю увагу на те, що Віктор був оригінальним в усьому: вигадав власну систему будівельних робіт; методом проб і помилок намагався вилікувати себе сам…
Одного разу, працюючи на будівництві храму, він пробив ногу, наступивши на цвях…Що робити?… Щоб зекономити час і не відвідувати лікаря, Вітя додумався: промивав рану крутим розчином чаю… До речі, лікар підтвердив, що розчин чаю є прекрасним антисептиком…
* * *
З початком російсько-української війни Віктор добровільно пішов на фронт і впродовж служби йому та хлопцям із 14-ї розвідувальної бригади довелося захищати:
-Бахмут, Соледар, Білогорівку, Яковлевку, Нагірне Донецької області;
-Рогань, Куп’янськ, Подоли, Кіндрашівку, Петропавлівку, Дворічне, Масюківку, Гринаківку та Западне Харківської області.
За зразкову службу Віктор Шаркеліс неодноразово нагороджений:
-Почесними грамотами та подяками Міністерства оборони України;
-Почесним нагрудним знаком від 23.10.2022 «Сталевий нагрудний хрест»;
-Почесною відзнакою Міністерства оборони України від 14.05.2024 «За зразкову службу»;
-медаллю ІІІ ст. ГУНП у Харківській області «За сумлінну службу».
Я – батько і воюю за власних дітей…
-Пане Вікторе, коли, де і як застала Вас війна?…
-Зрозуміло, як і кожну людину, війна застала 24 лютого 2022-го року. Того дня зчинився хаос як у державі в цілому, так і в кожній родині зокрема…Важко згадувати все це: невизначеність, невизначеність і ще раз невизначеність та бентежність…Оце все, що можна сказати…
У нашій родині – двоє дітей: сину Віктору – 28 років і доньці Валерії – 16. Ми, як усі батьки, дуже переймалися за них…
Пригадую, як у перші дні російсько-української війни утворилися блок-пости…Чоловіки чергували на них.
Я, за своєю природою, людина дуже активна, а тому припрошувати чи спонукати до чогось мене не потрібно… Я сам маю власну голову на плечах і чітко орієнтуюсь в ситуації, а тому на мій вибір ніхто вплинути не міг…
-Коли Ви були мобілізовані?…
-До Прилуцького ТЦК я їздив шість разів і лише на сьомий – мобілізували…
-Чому не взяли відразу?..
-На це було кілька причин: вік (мені було на той час повних 47 років), я не служив в армії та відсутність військової спеціальності.
“Я хочу бути розвідником!…”
…Пройшло кілька воєнних днів… Я, як і кожний батько, став замислюватись над фактом мобілізації…
Я прекрасно розумів: якщо не я, то, хто буде йти й захищати Україну, власних дітей і кожну домівку зокрема?… Ми створили родини, ми народили дітей, а нині настав час їх захищати, захищати власні домівки…Якщо ми не будемо захищати, то рашисти прийдуть сюди і будуть тут наводити порядок…
Шість разів я відвідував Прилуцький ТЦК і кілька разів був на полігоні в населеному пункті Старичі (Західна Україна)…
На сьомий раз я додумався звернутися до отамана Прилуцького козацтва Сергія Ткаченкка і лише його сприяння допомогло.
Дякую вам, Сергію Григоровичу! Я хотів служити, я і служив!…
Якщо подумки повернутись назад і проаналізувати все по порядку, то мене мобілізували виважено… Говорять, начебто 24 лютого «гребли» всіх підряд…Ні, це неправда… Зі мною довго проводи-ли розмову, запитуючи: що, де, як?…
А я, людина відкрита, швидко «випалив»:
-Я замахався до вас їздить!… Я вже до вас шостий раз звертаюсь… Це, напевне, перший подібний випадок по всій Україні! – члени комісії аж оторопіли… Вони ніколи не сподівались на таку відповідь, але це була свята правда…
Далі я сказав: «Не дивлячись на віковий ценз (47 років, а хлопцям було по 27), я хочу бути розвідником!…»
«Ого!» – реакція комісії була паралізуюча… Члени комісії вирішили перевірити мої фізичні дані. До речі, всі показники я склав добре. Мені не соромно було перед собою, перед хлопцями і перед власною совістю…
Тож, мене, все-таки, взяли в розвідку 14-ї бригади Володимир-Волинського.
-Пане Вікторе, чи важко було в ході підготовки розвідників?…
-Безперечно, так: по-перше, я вполовину старший за хлопців; по-друге, давно не здавав нормативи.
Навчання на полігоні тривало 23 дні… Це багато чи мало?… Звісно, мало!…Дуже мало!…
Головне завдання розвідки – здійснювати розвідку та заводити на передову піхоту…
-Яка обстановка була в ході навчання?…
-До цього часу я не розумів, що психологія людей зі сходу, центру чи півночі – діаметрально протилежна… Чому?… Напевне далися взнаки виховання, яке всі ми пережили, спільний економічний розвиток упродовж кількох десятиріч, спільна історія…
Дехто може заперечити, сказавши: «З 1991-го року всі ми живемо окремо…» Так то воно – так… Проте історична складова буде проявлятись ще дуже довго…Вважаю, що це діє на генетичному рівні.
Хлопці-западенці «принюхувались» до мене близько півтора-два місяці, аж поки зрозуміли, що я «в дошку» свій… До речі, ще 30 травня 2023-го на мій день народження прибуло керівництво бригади й багато хлопців. Для мене це була висока честь і висока відповідальність…
Слава Богу! Живий!…
Перше місце нашого перебування – місто Соледар. Найжахливіший був перший вихід на позиції: відсутній зв’язок, не було заміни хлопцям, йшли величезні щоденні втрати, “трьохсоті” вмить перетворювались на «вантаж-200».
Кілька хвилин тому ми викликали підмогу, а за мить – вона вже не потрібна…
Соледар мав особливість: по-перше, – голий степ, жодної деревинки на кілька кілометрів; по-друге, це був наш перший бойовий досвід. Змішалось в купу все: люди, земля, артилерія, авіація, каби… Лише після кількох годин бою я зрозумів, що потрібно скинути бронек і мені буде легше… Хоча без бронежилета людина зовсім не захищена.
Коли відступав, я і повз, і ховався і вгатив три ріжки у рашистів… Накінець-то я добрався до полоси і виповз на свою територію…
Х-у-х!… Слава Богу!… Живий!…
-Вітю, який позивний мали?..
-Відгадайте з трьох раз…
-Латиш?..
-Так точно…
-…Як отримали таке тяжке поранення?..
– …В автомобіль я вскочив останнім, а далі трапилась трагедія… Мені відірвало ноги… Три дні я не телефонував до дружини, а на четвертий сказав: «Лідочко, я люблю тебе…» – «І я зрозуміла, – говорить дружина, – що з чоловіком трапилось щось лихе…» – «Мені, мабуть, ноги відірвало…» – А я подумала: «Якщо ноги відірвало, то вже не вб’ють…»
Лідія Шаркеліс:
-Ситуація затяглася із-за того, що лікарі намагались зберегти коліна і сформувати культю… Якби радіус зривної хвилі був би більший, то від чоловіка нічого б не залишилось…
Першу допомогу Віті було оперативно надано в місті Куп’янськ, а потім його переправлено до військового шпиталю Харкова.
Мене вразила обстановка в шпиталі. Практивно тут медики живуть: тут оперують, тут доглядають та виходжують пацієнтів, надаючи лікарську допомогу.
Багато важкохворих було в шпиталі, проте без обох ніг – практично був один Вітя… Дуже допомагали люди… Я щиро вдячна всім за турботу й розуміння. Тільки-но таке трапилось, як люди почали збирати допомогу…
Дуже великі випробування пережив чоловік. Біль був жахливий, але лікарі говорили, що потрібно терпіти. Наркотики колоти не потрібно, щоб із часом не «підсісти» на них.
Тож, Віті довго доводилось адаптовуватись до даної ситуації… До речі, допомагали всі, у тому числі й Маша Луценко, яка організувала сольний концерт на честь Віктора…
-Пані Лідіє, якою найхарактернішою рисою володіє Ваш чоловік?…
-Наполегливість у досягненні мети, це – основне… Якщо Віктор щось надумався, то буде обов’язково зроблено. Я на його рішення впливу не маю. Я лише раджусь із чоловіком…
-Лідо, спілкуючись із Вами, я прийшла до висновку, що Ви – мудра пані, що Ви підтримували і нині підтримуєте свого героїчного чоловіка… Як Ви це робите?…
-Не підтримувати свого чоловіка не можливо. А підтримую саме так: ми з ним «поламали» стереотип відносин і стереотип спілкування при людях, і в пікантній ситуації. Сама Доля та Бог підказують: коли, що і як робити.
І Ви не уявляєте: у певний час я навіть почала писати поезії, читати і присвячувати їх своєму героїчному чоловікові.
Я пишаюсь Віктором і його вчинком!
“Буду жити по-новому…”
А ось ще кілька запитань від інтерв’юерки:
-Пане Вікторе, чим займаєтесь нині?… Яке маєте хобі?…
-В основному їжджу на рибалку. Дуже люблю спілкуватися з людьми і роблю це із величезним задоволенням.
-Скажіть, будь ласка, яка Ваша реакція на певну критику керівництва держави?… Чи підтримуєте нинішню державну політику чи Ви – проти?…
-Хоча я ніколи не був керівником, проте завжди розумів і розумію нині, що говорити – це одна справа, а робити реальні справи – це зовсім інше…
Для того, щоб зрозуміти певне навантаження, справу необхідно перевірити практикою… Тобто, щось зробити, щось побудувати, щось змайструвати… А огульно критикувати – це остання справа…
Нині в державі є певна проблема з електроенергією… Але всім потрібно терпіти… Україна – у війні, якій немає кінця-краю…
Окремі люди кричать і критикують, що все – “не так”, що надовго відмикають електроенергію… Я цей процес розумію таким чином: відключають електроенер-гію рівно настільки, наскільки виходить. Значить, по-іншому не виходить у межах усієї України.
-Скільки Ви маєте протезів та візочків?..
-Два протези й чотири візочки для різних цілей: складальний – для поїздки в авто, для рельєфної місцевості, для пересування після дощу тощо… Крім того, маю чудовий квадроцикл, на якому отримую справжній драйв…
-Проаналізувавши ситуацію, що склалася, як Ви вважаєте, для життєдіяльності людини що більш важливо: мати протези рук чи ніг?…
– Людині потрібні як руки, так і ноги. Проте власні руки більш важливі для життєдіяльності особистості… Але на війні буває різне і люди можуть мати мобільні руки…
-Пане Вікторе, люди часто бачать вас у центрі села. Чи вистачає вам спілкування?…
-Так, вистачає…
Від народження я любив і люблю спілкуватися… Для мене це дуже важливо… А тому із великим задоволе-нням спілкуюсь із односельцями, хочу почути сільські новини, щось проаналізуати чи розпитати…
Після трагедії, яка спіткала мене особисто, я добре продумав, проаналізував ситуацію і твердо вирішив: «Буду жити по-новому… Я ще не стара людина і буду жити так, як живе частина людей у Західній Європі та США: повноцінно, із захопленням та драйвом… А чому б ні?»…
Побачивши нас із дружиною на весіллі, танцюючими й щасливими, люди спочатку здивувались, а потім зробили висновок: «Правильно, життя дається лише один раз, а тому його потрібно викорстовувати на повну!…»
Тож, коли нас запрошують на весілля, ми з дружиною обов’язково йдем і запально танцюємо, наскільки це можливо…
Спочатку люди дивувались, а потім – звикли і нині сприймають усе прекрасно… А між собою говорять: «Раз у Шаркелісів проблем немає, то в жодній родині України їх немає…»
-Вітю, чи не шкодуєте про те, що пішли на фронт, що все так трапилось, що в молодому віці Ви пережили величезні випробування, що нині залишились без ніг?…
-Ні, не шкодую жодним чином.
На фронт я пішов добровільно, захищаючи своїх дітей і свою родину… Я хоч якусь частину життя прожив, а наші діти?!! Я прийняв свідоме й виважене рішення. Вважаю, що все найважче і найгірше вже позаду…
Якби повторить все спочатку, то я б прийняв таке ж рішення…
Вельмишановне товариство!
Хочу висловить щиру вдячність односельцям за допомогу та підтримку; висловить вдячність керівництву сільськогосподарського товариства – Миколі Бойку та Павлу Сліпченку, родинам Дудників, Горобчук, Федорків, рідним, родичам Шаркелісів, членам місцевої футбольної команди та багатьом іншим за підтримку, допомогу, сприяння. Усім щиро бажаю доброго здоров’я і щоб доля була прихильною до кожного із вас!
Пане Вікторе, щиро дякую, що погодились на інтерв’ю. Здоров’я і Божого благословення! Живіть довго й прекрасно на благо своєї родини й України в цілому!
Варва й Варвинщина люблять, цінують, глибоко поважають Вас, захоплюються Вами і схиляють голову перед Вашим безсмертним подвигом!
Ви – людина-титан, людина із суперможливостями… Адже лише така суперлюдина змогла все пережити, вистояти й продовжувати активнне життя…
Пане Вікторе, вперед, до ПЕРЕМОГИ!
Слава Україні! Героям слава!
Валентина Саверська-Лихошва,
Варвинський селищний голова
