“Послухала звернення мера Чернігова Атрошенка …і пішла шити”

Волонтери серед нас

Цю гарну жінку, справжню майстриню швацької справи, добре знають у нашій Варві та за її межами, особливо жінки, котрі у одязі цінують не китайський “ширвжиток”, а індивідуальний підхід та стриману елегантність. Так якісно, як Ірина Едуардівна Баняс, господиня невеличкого власного ательє одягу у селищі (будівля колишнього магазину “Марс” по вул. Шевченка на гнідинцівській околиці), пошити будь-який виріб – від легкої сукенки чи строгих брюк до складних, багатоелементних костюмів і пальто, може далеко не кожен майстер. Всі шовчики з-під її рук пропрацьовані і відутюжені, кожна деталь – припасована точно до фігури. Такі речі й з роками не старіють, не виходять з моди, хіба зношуються як улюблені…

Як і кожного з нас, повномасштабна війна жінку застала зненацька. Мало хто ще донедавна міг повірити, що у сучасному, цивілізованому світі можливе таке ординське дикунство від північно-східних сусідів.

Всі жахи розбитих міст і сіл України у ті перші лютневі дні вторгнення були ще попереду, а напруження навали і на нашу Чернігівщину в тому числі, відчували й ми, у більш-менш тихій Варві, куди сучасні ординці просто недобігли.

Тоді життя довкола ніби завмерло в заціпенінні, робота у більшості колективах призупинилася, люди по сигналу тривоги бігли в укриття. День-два побігала і я, пригадує Ірина Едуардівна, котра все життя за швацькою машинкою, а потім відчула, що далі так просто не витримає. Здому втекла на роботу, у майстерню, оголосивши близьким: якщо і помре (не дай, Боже), то за машинкою!

А почувши у зверненні чернігівського посадовця, що воїнам – захисникам України і нашої Чернігівщини у ті перші надважкі дні бракує елементарного – свіжої білизни, розплакалася …і узялася до праці. Мовчки, нікого не залучаючи в поміч, ще не думаючи, а як же ті труси потім буде передавати захисникам Чернігова. Повитрушувала із загашників майстерні залишки ситців, обрізки, сувойчики, важливу складову – “резинку” і почала робити те, що все своє свідоме життя любить і добре вміє, що було так потрібно людям у той момент.

Згадала давні навички ще з роботи у колишньому побуткомбінаті, де шили свого часу і труси, і сорочки, різний одяг, розшукала в інтернеті викрійки на різні розміри.

Проте невеличкий гурт волонтерок-швачок у ательє Ірини Баняс однак невдовзі зібрався. Жінка відвідує місцеву церкву християн-п`ятидесятників, у розмові обмовилася колежанкам по церкві, що шиє білизну. Дружина пастора Мирослава Капарчука Юлія, а також прихожанка Наталія Задніченко не тільки приєдналися особистою працею, а й кинули клич інтернетом, що майстрині бракує матеріалів для пошиття.

“Боже, що почалося… І понесли варвинці поміч – сусіди, хто поряд майстерні, знайомі і незнайомі люди, жителі Варви і сіл. У нас тут гори тканин лежали! Двері майстерні, а тоді ж холодно як було – лютий-березень, просто не зачинялися! Несли відрізи, десь діставали дефіцитну “резинку”, передавали її навіть з Прилук, із пункту збору в селищній раді привезли сувої тканини, люди нанесли ще чимало старих джинсів, з яких ми почали шити робочі рукавиці воїнам – в окопи, снаряди тягать… Я навіть і не уявляла досі, скільки поряд нас небайдужих, дружніх людей, і як ми можемо у скруті об’єднуватися…” – захоплено оповідає майстриня.

На ті гори матеріалів ряди швачок довелося поповнити. Приєдналася донька Ірини Едуардівни Антоніна, котра теж добре шиє, а з перших днів волонтерської “мобілізації” у Варві плела у гурті маскувальні сітки, та інші небайдужі жінки: Валентина Коваленко (Донова), Людмила Ситник, Тетяна Супрун. Зокрема, у Тетяни син – на фронті, тож жінка багато шила і вдома – рятувалася від стресу і безсоння. Закрійниці ж трудилися буквально до мозолів, Едуардівна продовжувала працю, навіть підхопивши застуду.

Едуардівна – за волонтерською роботою, на фото внизу – з помічницею Н. Задніченко.

Підсобила згадана церква в покращенні умов праці для волонтерок – встановили сучасні електрообігрівачі і оплатили електроенергію для обігріву та для роботи техніки. Мирослав Капарчук особисто доставляв вироблене у волонтерський пункт для відправки на фронт, Олександр Задніченко – лагодив машинки. Власниця будівлі Світлана Гайдай скасувала на період волонтерства орендну плату за приміщення.

Ніхто тоді особливо не рахував і не фотографував зробленого, проте за пару перших важких місяців жінки нашили більше шести сотень чоловічих трусів, рукавиць – теж не менше. Їх запас приберігають і на майбутню осінь, бо надій на швидке закінчення війни, на жаль, немає, та й для робіт на розборі завалів вони дуже помічні. Не позбулася жінка навіть замочків-“блискавок” із штанів – каже, хто знає, яким буде післявоєнне життя, можуть комусь згодитися…

А шиті – не трикотажні труселя від волонтерок, між іншим, чоловіки вже зацінили! Недарма ж їх так шанує за зручність старше покоління. Окремі добротні екземпляри зійдуть і за шорти – розповідає майстриня і радіє…

…Хоч українцям властиві чимало хороших рис – співчутливість, згуртованість, працьовитість, хороша впертість на шляху до мети, проте велике серце, непоказна готовність допомогти – то, все ж таки, не про національну приналежність. Людина або є Людиною, або ж – ні.

По маминій лінії Ірина Едуар­дівна має російське коріння, тато – українець. Батьки, нині вже покійні, приїхали у Варву з Уралу, коли їй було вісім років. Тож за майже пів століття щедра українська земля стала цій українсько-російській сім’ї рідною. Едуард Костянтинович Соколов все життя присвятив ГПЗ – трудився у “кіпі”, мама Валентина Іванівна – у хімлабораторії.

Ірина закінчила училище, працювала швачкою і закрійницею у Варвинському побуткомбінаті, коли з`явилася така можливість – пішла на власний хліб. Певний час викладала швейну справу в навчально-виробничому комбінаті, та стоси паперів, документації, каже, не її. Ще й часу на замовлення вдома, на родину не вистачало. Відтоді наша місцева кутюр`є радує варвинське жіноцтво і не тільки гарним, ексклюзивним одягом, рятує безнадійні речі, куплені деінде.

З клієнтами вільно спілкується і українською мовою, і російською – залежно від того, як звернулася людина. Якщо знаходиться охочий дорікнути їй цим, у таких випадках стримана й доброзичлива жінка може й нагадати: подивіться, де я зі своїм корінням у час війни – живу і працюю, допомагаю своїй країні і людям у скруті, чим можу, і де окремі “щирі” українці – хто за кордоном, хто у своїх справах, ніби й немає війни поряд?..

…У темні часи добре видно світлих людей – відома мудрість. Ось такі волонтери є поряд нас – знайомі і незнайомі, прості і щирі люди. Ще одна їх характерна риса – щоразу, як і Едуардівна, просять: “Та не пиши, будь ласка, про мене, я ж не заради похвали. Я просто люблю цю роботу і хочу допомогти, чим можу…” У свою чергу я з чистою совістю прохань таких …не виконую!

Здоров’я і витримки, оптимізму і добра цим майстриням. Коли мужні чоловіки тримають наш фронт, такі жінки своєю добротою і стійкістю тримають …чоловіків. Надійно прикривають їх тил.

Є. Зима, фото автора
і з волонтерського архіву.