ОСІННЯ ЖІНКА

Наші ювіляри

Ще небо хмарами не вкрите,

Ще так прозоро сяють роси,

А вже по ліву руку – літо,

А вже по праву руку – осінь.

А час летить нестримно далі

Й душа немовби молодіє,

По ліву руку – всі печалі,

По праву руку – всі надії.

Життя не зміряти літами,

А щастя – то важка наука,

Хай буде радість завжди з Вами

По ліву і по праву руку.

 

Життя триває… Час летить невблаганно швидко. Різнобарвну браму літа вправно закрила тепла осінь, яку ще не можна назвати традиційно «золотою», бо ще все навкруги буяє і квітує. Та як би ми не хотіли купатися в теплих сонячних променях, вже осінь. Осінь… Таємнича, чарівна. Шелестить вона падолистом, снує мереживо бабиного літа, пломеніє над землею айстрами й жоржинами. Вона особливо м’яка і ніжна, як гарна мелодія. Слухаєш, спостерігаєш природу в перші осінні дні і відчуваєш усю її урочисту красу. У ній поєдналися чарівність барв теплого літечка з першими подихами нічних холодів.

Поволі падає різнокольорове листя і вкриває задуману землю розкішним пухнастим килимом, у якому ніби загубилися замріяні очі і чудова ніжна посмішка цієї простої і в той же час надзвичайної, загадкової жінки, яку так хочеться назвати королевою осені.

Промайнув Першовересень веселковим гомоном дитячого сміху на шкільному подвір’ї, урочисто крокує чергове учитильське свято, та між ними – особлива подія – славний ювілей нашої колеги, який їй сьогодні подарував вересень, поєднавши свої щедрі дари і багатства з її вдачею – людини багатої душею і не тільки. Вона багата на друзів, учнів, колег, в ній стільки позитиву, оптимізму, досягнень і заслуг. А мова про славну ювілярку Лідію Федорівну БАБИЧ, вчительку російської мови і зарубіжної літератури Варвинського ліцею №2.

Вже вкотре вересень покликав її до школи, яка стала невід’ємною частинкою її життя. Професія вчителя – одна з найважливіших, вона для обраних. Як і лікар, вчитель не може припуститися помилок, бо у його руках – душі його учнів. Учитель щодня стоїть під прицілом сотень допитливих дитячих оченят, палить, як хмиз, свої нерви, та все ж веде дітвору на вищі сходинки пізнання.

Учитель – це актор, але його глядачі і слухачі не аплодують йому. Він – скульптор, та його роботи ніхто не бачить. Він – лікар, але його пацієнти не завжди бажають «лікуватися». Піаніст у день концерту часом не їсть, майже не говорить, сконцентровується. Хірург перед операцією довго миє руки – збирається з силами і духом. У педагога немає і цих рятувальних коротких процедур – він повинен бути готовим до уроку, тільки-но почувши дзвінок.

Буденність шкільного життя, «паперова» робота: плани, конспекти, оцінки, журнали – все це хіба залишає час на відпочинок? Але учитель залишає все це за порогом класу і заходить до учнів з піднесено налаштованою душею. Тільки та людина, яка вчить серцем, а не чітко за підручником, заслуговує на високе звання Вчителя.

Із року в рік учитель продовжує себе в своїх учнях. Його думки, почуття щедро віддані дітям, працюють на майбутнє. Черговий рік – це лише фрагмент життя, черговий кадр у цім чарівнім світі.

Повернемося до першого кадру життя Лідії Федорівни, в далекий 1960 рік, в сусідній Срібнянський район, в мальовниче приудайське село Іванківці, яке на той час було велике і розвинене, славилося багатьма відомими людьми та простими трудівниками. Тут, на околиці села, в затишному, охайному будиночку, оточеному живописними картинами природи, проживало подружжя Федора Ілліча та Ольги Іванівни Селюк, яке мріяло про хлопчика, особливо батько. Та пустун-лелека, який ненароком заблукав серед трав, густих гаїв на березі голубоокого Лисогору, приніс маленьке, жваве дівчатко, яке ясним сонечком освітило батьківську оселю. Вона була єдиною донечкою, викупаною в любові батьків. З дитинства була дитиною природи. З усіх сторін відкривався майже однаковий краєвид – голубе плесо Лисогору, який впадав в Удай, десятки маленьких озерець та грайливих ручайків, крутосхили із дубово-березовим гаєм, верби понад річкою, галявини із чудовими луговими килимами, старенька криничка… Словом, земний рай.

І якщо ти змалку дивишся на цю красу, проникаєшся нею, вдихаєш пахощі і аромати квітів і повітря, то важко не стати художником, поетом чи музикантом. Бодай у душі. Все це поєднує в собі і наша ювілярка. Батьки приділяли велику увагу вихованню дочки. Мама – виважена, спокійна, творча, мудра і врівноважена; тато – повна їй протилежність – жартівник, ве-сельчак, душа компанії. Ніби такі різні, а прожили довге щасливе подружнє життя, доповнюючи один одного, ставши взірцем для Лідії. З дитинства вона запам’ятала мудрі настанови батька, якого їй так не вистачає, бо пішов за межу вічності. Часто їздить до мами, яка ніяк не хоче покидати своє нажите гніздечко, бо там її молодість, її життя, могилка її Федора.

…Вимирають села. На вулиці майже нікого не залишилося. На місці людей з’явилися лебеді, степові чаплі, багато чорногузів, які, не боячись, походжають на подвір’ї. «Скоро і ведмеді заведуться», – жартує Ольга Іванівна, та не спішить переїжджати в велику родину доньки.

З теплотою згадує Лідія Федорівна дитинство і юність, як про найкращі часи свого життя. В дитинстві любила річку, вправно плавала на човні, ловила ряску, цікавилася технікою, розумілася на ключах і інструментах, бо часто їздила з татом на машині, який шоферував. Щось було в ній хлопчакувате, особливо почуття справедливості, яке вона завжди намагалася відстояти і утвердити.

Школа була далеко, але діти різного віку галасливою ватагою за жартами і пустощами не відчували цього. Навчалася добре, була старостою класу, активісткою, учасницею художньої самодіяльності, спортсменкою. Любила малювать, писать вірші, але найбільше – уроки літератури, бо любила вчительку, тому, мабуть, і обрала таку ж професію. В класі її поважали, була лідером – жодне свято не проходило без її участі, маючи довгу світлу косу, вона завжди була Снігуронькою і так ще й досі жартома її називають шкільні друзі.

Після закінчення школи, не роздумуючи про вибір професії, вступила до Ніжинського педінституту ім. Гоголя на факультет російської мови і літератури. Незабутні студентські роки, мальовничі куточки історичного Ніжина… Тут вона була теж в центрі уваги: захоплювалася науково-дослідницькою діяльністю, брала участь в науково-практичних конференціях, «капусниках», в спортивних змаганнях.

На І курсі працювала в «стройот­ряді» на сільгоспроботах в Борзнян­ському районі. Агрономша місцевого колгоспу, яка керувала практикою, запримітила красиву вправну дівчину, а пізніше зав’язалися хороші, дружні стосунки з її сином. Потім були зустрічі, листи, армія. Ця дружба переросла в кохання. Вони стали долею один для одного, невід’ємною половиною на все життя.

Після закінчення інституту, в 1983 р., молоде подружжя приїхало в Варву, куди за розподілом була направлена Ліда. З теплотою і вдячністю згадує вона своїх старших наставників, в яких багато почерпнула: В.М. Кулик, М.І. Пилипенко, Т.А. Шевченко, О.Г. Матухна, А.Я. Сіромолота.

Вновь осень, как и много лет назад…
Сияет позолота на березах,
А я стою у школы на крыльце
И вспоминаю юношества грезы.
Сентябрь – ты начало всех начал,
Твой теплый свет всегда мне сердце гложет,
Букет осенний и улыбок жар
В судьбе учителя, наверно, всех дороже.
Мне кажется, что время пронеслось
Со скоростью не поезда, а света,
Я у судьбы подарка не прошу,
А только важного совета.
…Сентябрь, словно пышный георгин,
Был радостным, холодным и тревожным…
Передо мною школа. Что же там?
Мне здесь работать, ну, а жить-то можно?
Мне все казалось солнечным тогда:
Директор первый, классы, коридоры,
Учителей улыбки и детей
И жизни новой светлые просторы.

Так розпочалася трудова учительська діяльність Лідії Федорівни. Коли побудувалася нова школа, багато молодих педагогів перейшли туди працювати. Серед них була і вона. Тож зараз наша ювілярка вже понад 28 років сіє розумне, добре і вічне в ліцеї №2, читає зарубіжну літературу і російську мову.

На своїх уроках доносить світло високої духовності, красу та вічні моральні цінності, що пробуджують душу. Вона вважає: якщо література не торкнулася чутливих струн дитячого серця, вона лишається «мертвою» для учнів. Вона бачить своє призначення в тому, щоб надавати «діамантам» дитячих душ чарівного блиску, видобувати з глибин їхніх сердець красу, любов до мистецтва і до людей. Її уроки дарують радість, і вона вчить своїх вихованців дарувати радість оточуючим, приносити світло у цей складний і нерідко похмурий світ.

Лідія Федорівна за 38 років вчительського стажу навчала сотні учнів. Вона класний керівник 8-Б класу, свого п’ятого випуску, де навчаються сучасні, креативні діти. І ой, як не просто знайти з ними спільну мову, тому вчителька намагається іти в ногу з часом, проявляє терпимість і толерантність. Вона наполегливо працює над собою, над підвищенням свого професіонального рівня, ділиться досвідом роботи з колегами.

Сильна, впевнена, незалежна, готова слухати, вирішувати проблеми, зібрана, відповідальна, віддана роботі. З нею хочеться спілкуватися, ділитися думками, успіхами і невдачами, надіями і мріями. У її педагогічному арсеналі безліч інновацій, творчості, оригінальності. Використовує комп’ютерні технологічні, інтегровані та нетрадиційні уроки. В 2000 р. була переможцем конкурсу «Учитель року», вона має вищу кваліфікаційну категорію та звання «Старший учитель». Кілька років поспіль очолювала районне методичне об’єднання вчителів російської мови і літератури, була керівником театрального гуртка «Мельпомена», де діти самореалізовувалися, виступаючи як вдома, так і на обласних конкурсах. Її учні були переможцями районних предметних олімпіад, дипломантами обласних, за що вчителька неодноразово нагороджувалася преміями, грамотами, подяками. Також були в неї перемоги на районних і обласних конкурсах «Чисті роси» та «Поліський зорепад». Вона друкується в періодичних фахових виданнях як учитель зарубіжної літератури та класний керівник. Творча, мудра, позитивна, привітна, витримана, вона є прикладом для наслідування.

Не зупиняйтесь!
Не згубіться на грішній землі!
Вмійте жити й творити красиво!

Результати її роботи вагомі. Багато хто з її учнів продовжує її справу, поєднавши свою долю з літературою чи педагогікою – це Наталія Небрат, Євгенія Малько, Леся Касянчук, Ва­лерія Гогохія та інші, а також її донька Оксана.

Лідія Федорівна – багатогранна особистість, має тонку і чутливу натуру, їй притаманне почуття прекрасного. Вона закохана в квіти, які з любов’ю вирощує на своєму подвір’ї. А ще вправна господиня – смачно готує, гостинна – двері її дому завжди відкриті для друзів, учнів, випускників. Має господарство, порається на городі, в саду і радіє гарному врожаю.

Це чудова жінка – любляча дружина, турботлива донька, лагідна мама, ніжна бабуся, вірна подруга, щира колега. Лідія Федорівна – щаслива жінка, бо має підтримку дітей, чоловіка, який з розумінням і терпінням ставиться до роботи дружини-педагога.

Разом з Сергієм Михайловичем вони виростили, вивчили, одружили доньку Оксану і сина Олександра, радіють онукам: десятикласнику Дмитру та маленькій десятимісячній Златі. І коли вся родина збирається в дружному сімейному колі – це завжди радісне свято для Лідії Федорівни, бо за чашечкою духмяної кави вона пригадує найсвітліші дні їхнього сімейного життя.

Комунікабельна, людяна, товариська – вона має багато друзів. Лідія Бабич – справжня подруга, яка завжди підставить плече, прийде на допомогу, просто так, безкорисливо, не претендуючи на вдячність. Колеги-філологи цінують і поважають її за щирість, розум, добропорядність.

Колись наше методичне об’єднання налічувало близько тридцяти вчителів, були цікаві семінари, зустрічі, творчі засідання. Вчителі давали чудові показові уроки, обговорювали важливі проблеми, щиро ділилися досвідом роботи і своїми надбаннями, читали поезію, співали ліричні пісні. Це було ніби недавно, і в той же час давно. Тоді ми всі були молоді і красиві. Лідія Федорівна, з її витонченими манерами і інтелектуальністю нагадувала Бунінських героїнь. А ще вона асоціювалася з героїнею поеми Генрі Деллою, бо мала неймовірно шикарне волосся, яке так незвичайно викладала в зачіску. Валентина Никифорівна Антоненко, наша колега з Озерян, завжди говорила: «Я так люблю Ліду, вона така красива, що від неї не можна відірвати очей, дивилась би і дивилась». А зараз з портрета дивиться на нас, хоч уже й з іншою зачіскою, ця жінка – така ж мила, світла, привітна, з позитивною аурою, яка випромінює любов.

Вона мрійниця і оптимістка. Любить життя, бачить все краще навколо себе, радіє сонцю і квітам, вранішній росі і осінньому дощу, першим несміливим сніжинкам і весняній повені, співу соловейка і куванню зозулі, кумканню жаб на вечірній зорі і шелесту вітру у верховітті дерев.

Люба колего! Різнобарвні осінні листки – коричневі, зелені, жовті, мідні, золоті – ми зберемо в чудовий букет і подаруємо Вам разом з найкращими побажаннями до ювілею. Нехай осінь Вашого життя не спішить вперед, а якомога довше залишається і радує Вас своєю неповторністю і чарівністю. Нехай ніколи не полишає душу молодечий запал, бережіть молодість власної душі на довгі роки.

Весна і осінь, а між ними літо,
Усі три пори року, мов життя,
Яке людині велено прожити,
Та так, щоб не було в нім каяття.
Пора весни – барвінками обвита,
Спекотне літо – праця до зорі,
А осінь – колосисте, стигле жито,
Із поля повертають жниварі.
Весна дитинства, юності, кохання,
Відшаленіла, мов секундна мить,
Спекотне літо – учителювання,
Пора, яку не можна повторить.
Той перший дзвоник, перший крок до класу,
Десятки зацікавлених очей,
Той досвід вчителя, який приходить з часом,
Після кількох недоспаних ночей.
Жнивна пора – це час відповідальний,
Й для тебе тим приємніша вона,
Коли говорить випускник твій знаний:
«Спасибі, вчителю, за мудрії слова!»
Вже сивина є, й до порогу зрілість
Прийшла неждано, стукає в вікно,
Усе частіше відчуваєш слабкість,
Здається, що життя і не було.
Було, було, воно в твоїх онуках,
І в твоїх дітях втілилось сповна,
Радій життю, поки ще серце стука.
Бо старість, ювілярко, – не зима.

З глибокою повагою вчителі російської мови  і зарубіжної літератури району