ГОЛОС ПАМ’ЯТІ ІЗ СИВИНИ ВІКІВ

Нащадок роду Горільченків Сергій Єлєцьких з дружиною Інною під час відвідин Варви.

„У темні часи добре видно світлих людей”. Еріх Марія Ремарк.

Колись Бернард Шоу сказав, що аж ніяк не пізно вийти з натовпу, попрямувати за власною мрією, рухатися до своєї мети. Звичайно, наш земляк Юхим Горільченко навряд чи знав цього письменника, хоча й був розумним, як і Бернарду Шоу не було знаним ім’я простого селянина з невідомої Варви. Але, як на мене, письменник сказав так влучно, ніби на адресу Юхима Петровича. Адже не кожен був здатен розпорядитися долею так, як це зробив він: вийшов із сірої юрби, тому й став „світлою людиною”, тобто таким, як бачив неординарних особистостей Ремарк.

Справді, Ю.П. Горільченко – постать непересічна. Славився у Варві щедрістю, патріотизмом, меценатством. Маючи неабиякі статки, свою доброчинність проявив особливо яскраво у роки, як влада була в руках більшовиків. Хоча про нього ходить чимало міфів, але зробив він і вдосталь реальних допропорядних справ, проявляв добродушність і доброзичливість до неімущих земляків, зрештою, і до влади. Поважав Юхим Петрович її чи ні, сказати важко, а вже тепер і неможливо. Одначе, мабуть, будучи мудрим, вирішив не так, як усі: чому не віддати нажите трудом, бо все одно заберуть, та ще й на Соловки запроторять.

Про добру вдачу Ю.П. Горільченка, приязне ставлення до людей, всього навколишнього, співчутливе піклування про малу батьківщину свідчить низка прикладів. Він ініціював заліснення піщаного берега Удаю, висадивши там у 1900-1905 р.р. 75 га сосни. Нині це угіддя зветься „Піски” (район центрального пляжу). Звичайно, долітають до нас короткі, немов спалахи епохи, у яку жив Юхим Петрович, епізоди життя цієї непересічної особистості.

Чим більше дізнаюся про Юхима Петровича, тим більше проникаюся щирою повагою до минувшини, до долі своїх предків, ставлюся до їх вчинків і дій з розумінням. Ю.П. Горільченка без сумніву, можна вважати особистістю в історії нашого краю. Хоча нам, людям, вихованим в інших умовах, іншою ідеологією, іншими моральними цінностями, важко судити про позицію Юхима Петровича, його мотиви, вчинки, чим вони викликані. Але зрозуміло одне: чинив наш земляк, як людина порядна, чесна, шанована. Не хизувався власною заможністю, навпаки, відчувалося з розповіді тих, хто його знав, був щедрим, не заздрісним, готовим допомогти землякам.

Думаю, що буде доречно почати розмову з такого повідомлення: мабуть, мало хто знає, що справжнє прізвище Юхима Петровича не Горільченко, а Іваницький. А те, під яким його знаємо, набув після того, як у Варві збудував гуральню й виготовляв горілку. Відтак варвинці й нарекли його Горільченком (чи Горілченком). Прізвище, швидше за все, походить від слова „горілка”. Чим керувався Юхим Петрович, обираючи нове прізвище, сказати важко, але з ним він подружився.

Юхим Петрович – то мій прадід. Він був у цивільному шлюбі з моєю прабабусею Пріською Федосіївною Науменко, котра працювала до того у його сім’ї покоївкою. Від їх шлюбу були сини Матвій і Сава. У сім’ї Матвія народилася донька Ліда, тобто моя мама. Мешкала вона в Сіряківщині, де на світ з’явився і я. У Калиновиці закінчив школу, сільгосптехнікум, потім пожежно-технічне училище, педінститут. У Варву переїхали 1967 року. Мама працювала в колгоспі.

Так уже в ті часи велося, що минулим родичів з дітьми батьки ділилися неохоче. Тому про родину дізнався значно пізніше. Отож переповім мамину розповідь про родинні зв’язки, котру вона почула ще дівчам від бабусі Пріськи:

„Приїхала родина Науменків у хутір Сіряківщина (що біля Калиновиці), який звався Скородна і налічував з десяток хат. Пани Сірики купили тут землю, звели дім, заклали сад, викопали криницю, збудували винокурню. Своєму кучеру Науменку, в якого було 5 синів, теж виділили шматок землі. Хутір розростався і вже перед війною мав півста дворів, де переважало прізвище Науменко.

Тут народилася і я, тут вийшла заміж, тут працювала в колгоспі.

А мій дідусь Юхим з братом Миколою родом з Катеринославщини, і в наші краї його забрала старша сестра – дружина поміщика Липського, бо батьки рано померли. Пан мав 700 десятин (близько 800 га) землі та майже 200 десятин лісу. Він любив полювання, тож Юхим і Микола доглядали собак.

Після смерті чоловіка їх сестра виділила братам угіддя від Холодниці до Цопівщини. Але дідусь Юхим продав свій наділ, бо він був у незручному місці. Та, зрештою, душа в дідуся лежала до промислової справи.

Разом з дворянином Дарогокуплею дідусь Юхим тримав млин з олійницею, крупорушкою, обладнаний двигуном, котрий купив у Англії, кузню, цегельню, маслозавод. Це давало партнерам понад 1580 крб. річного доходу, що на ті часи складало немалі гроші.

Звичайно, такі статки не самі собою прийшли, а дякуючи заповзятливості хазяїна. Спочатку прибутки ішли від гуральні, а далі дідусь одружився на заможній, але хворобливій, пані. Від їх шлюбу народилися доньки Юлія і Марія.

Дідусь був людиною гостинною, товариською, щедрою, компанійською. Тож у будинку часто збиралися друзі, веселилися. Тоді в нього й працювала моя бабуся Пріська – дівчина статна, гарна на обличчі. Отож після смерті пані хазяїн і його служниця поєднали долі”.

Події 1917 року багато чого змінили в житті родини Горільченків. А в прадідуся Юхима було багато планів. Приміром, думав збудувати неподалік урочища „Сосна” склозавод. Навіть запрошені ним експерти надали позитивні висновки щодо запасів і якості піску в тому місці. Адже шар його сягає 3-3,5 метра, а під ним – поклади якісного торфу.

У перші ж роки встановлення радянської влади Юхим Петрович добровільно їй передав усе, що мав. У середині 20-х років минулого століття йому, як тоді вирішила влада, людині до неї лояльній, виділили шматок землі й будинок (приміщення нинішньої редакції райгазети). Він працював нарівні з іншими на своєму наділі, бо землю все ж таки любив. Якось після весняної сівби в обідню перерву сів разом з усіма дядьками перепочити. Сів на короб, з якого сіяли збіжжя, і… помер. Було йому на той час лишень за 60.

Його доньки виїхали жити до Прилук, і подальша їх доля поки що мені невідома. До речі, Юлія Юхимівна певний час учителювала у Варві.

Генеалогічне дерево роду Горільченків має і гілку від Юхимового брата Миколи. Він був прихильний до землеробства і мав наділ від Холодниці до Цопівщини. Навпроти нинішнього заводського табору відпочинку дітей (на правому підгір’ї) розміщувалася і його садиба.

Доля не завжди і не в усьому була прихильною до Горільченків. Вона розкидала по світу дітей, внуків, правнуків. А їх родинне дерево досить розлоге. З-поміж членів фамілії – не лише хлібороби, а й учителі, військові, рятувальник, бізнесмен, юрист, лікар…

Та ким би не працювали представники нашого родоводу, вони завжди залишаються і залишалися в першу чергу людьми. З приходом радянської влади Микола Петрович свій наділ продав і виїхав. За неперевіреними розповідями – ніби-то в Англію. У нього була донька Варвара, а її донька вийшла заміж за військового льотчика Гаврила Єлєцьких з Підмосков’я. Через горно війни пройшов Герой Радянського Союзу, кавалер орденів Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни, багатьох медалей полковник Г. Єлєцьких. Пізніше він займався інструктажем однієї з груп кандидатів у космонавти.

Так склалися обставини, що його син Сергій, свого часу офіцер ППО, у 90-их роках минулого століття опинився за кордоном. І нині мешкає на Кіпрі. Займається нерухомістю і блогерством. Одначе голос малої батьківщини його предків сильніший за інші. Щороку з дружиною Інною приїздить на Україну і, зокрема, у Варву, аби відвідати місця, де минуло життя його прадідуся, прабабусі. До речі, на його прохання очільник обласного архіву зголосився підібрати матеріали, що засвідчують походження роду, його історію.

Це неабияка підмога тим, хто працює над встановленням родинних зв’язків Горільченків. Адже справа в тому, що часове нашарування зробило свою невдячну справу: практично всі, хто знав Юхима Петровича, пішли в небуття, та й тих, хто знав про нього з переказів інших, теж можна на пальцях перелічити, і документів не вельми густо… Щоправда, є тодішні світлини родичів Ю.П. Горільченка, хоча портрета Юхима Петровича на даний час не маю.

Приміром, і місцевий краєзнавець Григорій Моренець теж розповів, що брат Юхима Петровича Микола мешкав на околиці Варви – з правого боку на пагорбі за Холодницею (як їхати на Леляки) навпроти урочища „Піски”. Про давнє помешкання свідчать залишки будівлі, саду тощо.

Зберігся і груповий фотознімок, де в кадрі є й Горільченко. „Але знаходиться Юхим Петрович на другому плані, і зображення край дрібне, тож „витягти” його до належних розмірів на фото не вдається”, – шкодує Григорій Олександрович.

Так, свій голос із сивих літ історії подають і наші життєві супутники – фотознімки. Дивлюся на них і дивуюся якості роботи майстрів фотосправи, бо світлини, незважаючи на потужний пласт часу (їм чи не по сотні років), збереглися просто відмінно.

Ось це бабуся Варя в українському вбранні (Миколи Горільченка донька), його дружина Ольга Трохимівна, родом із козаків. Є групове фото, де Варвара зі своїми односельцями, друзями у березовім гаю, потім – на тлі фонтана в Ленінграді (1954 р.). На жаль, хто на декількох інших світлинах, встановити не можу.

Отака правда про нашого земляка – трударя, гарного хазяїна, щедру людину. А правда, що не кажіть, все ж таки вічна, тому вона завжди – рано чи пізно тріумфує. Щира вдячність усім, хто зголосився допомогти її відшукати в розповіді про Юхима Петровича – Григорію Моренцю, Сергію Єлєцьких, покійному Євгенію Домме і ін.

Адже коли хтось здатен бачити гарне в інших, то лишень тому, що таке мають у собі.
Те, що тут висвітлено, лишень дещиця із життєпису нашої родини. Ми ж свою пошукову роботу продовжуємо. І, сподіваємося, з результатами ознайомлю читачів газети.

Анатолій НАУМЕНКО, смт Варва
Фото із сімейних архівів.

This slideshow requires JavaScript.