Видатні постаті  

Євгеній Степанович БЕРЕЗНЯК
(25.02.1914 – 23.11.2013)

Мужність – це не відсутність страху,
а подолання цього почуття…
Чингіз Абдулаєв

Ім’я розвідника Євгенія Степановича Березняка у 80-90-х роках минулого століття було на вустах майже в кож­ного… Його знали всі: і дорослі, й діти… Про нього говорили, писали та масово переглядали кінофільм «Майор Ви­хор»…

А мені поталанило ще й навчатись під його керівництвом.

Як це було?!… Розповім…

Упродовж життя, шановні читачі, вашій покірній слузі, довелося, так би мовити, «стояти» в резерві керівних кадрів закладів освіти і час від часу відвідувати кількамісячне навчання в Києві. Тож далекого 1986-го я проходила курси керівних кадрів у Центральному інституті післядипломної педагогічної освіти в столиці, де викладав кандидат педагогічних наук Євгеній Березняк.

Тільки-но я приїхала і влаштувалась у гуртожиток, як колеги мені сповістили: «У нас буде читати лекції Євгеній Берез­няк або знаменитий «майор Вихор»…

Тож наступного дня бадьоро від­чи­­нив двері й упевнено зайшов до аудиторії статечний чоловік се­ред­­нього зросту: симпатичний, струн­кий, сиве волосся, високий лоб, благо­родне чоло… Весело привітався, відреко­мендував себе і… розпочав лекцію… До речі, по завершенню тримісячних курсів я йому також здавала й іспити.

Шановні друзі!
То хто ж такий майор Вихор або Євгеній Степанович Березняк?… – І кожний відповість: «Людина-легенда, Людина-герой, Людина –патріот!»

Якщо у всезнаючому Інтернеті «забити» прізвище «Березняк», то можна про­читати наступне:

«Євгеній Степанович Бе­рез­няк народився 25 лютого 1914-го року в Катеринославі – український педагог і пи­сь­менник, ветеран Другої світової війни, кандидат педагогічних наук (1968), генерал-майор, прототип головного героя ро­ма­ну Юліана Семенова «Майор Вихор»…

Життєпис Євгенія Степановича (1914-2013)

Дружина Катерина Кузьмів­на (1927) – вчителька: син Ва­силь – інженер, син Віктор – учитель, дочка Валентина – інженер. Мав чотирьох онуків і двох правнуків.

З 1934 – учитель Веселівської школи Межівського району Дніпро­петровської області. Закін­чив Кіровоградський педа­­го­гічний технікум, Осипен­ківський учительський інститут та історичний факультет Львів­ського університету (1947).

З 1937-1939 – очолював Петропавлів­ський районний відділ народної освіти Дніпропетровської області.

1937-го Березняка виключили з ком­сомолу через начебто підтримку петлюрівців. Згодом звинувачення було знято, адже в час діяльності Симона Петлюри Євгенію виповнилось всього лише 6 років.

З 1939-1941 – очільник Львівського міського відділу народної освіти.

1939-го Євгенія Степановича нагоро­дили медаллю «За трудову доблесть», прийняли в партію і направили на педагогічну роботу до Львова.

З 1941-1945 – учасник Другої світової війни.

У перші два роки війни з гітлерівцями Березняк був підпільником на Дніпро­петровщині. 150 днів провів у тилу ворога. Керував розвідгрупою «Голос» на території Кракова (Польща). Найважливішою акцією цієї групи був порятунок м. Кракова, який ворог планував підірвати перед відступом.

З 1943-1944 – курсант школи ГРУ.

З серпня 1944 – до лютого 1945-го – керівник групи військових розвідників «Голос» (про нього знято кінофільми: «Майор Вихор», «Врятувати місто» (Польща), документальні фільми: «Тепер їх можна назвати», «Операція «Голос» (Польща), «Майор Вихор. Правдива історія».

З 1952-1954 – начальник відділу нав­чальних закладів Львівської залізниці.

З 1954-1984 – начальник Головного управління шкіл Міністерства освіти Ук­раїни.

1998-го – завершив трудову діяльність і пішов на заслужений відпочинок.

Акцентую увагу: група «Голос» діяла в Польщі у надскладних умовах. Через це Березняк встиг побувати у гестапівському застінку. Завдання, поставлені групі, були виконані, проте коли командир доповів начальнику розвідки штабу фронту про своє перебування в гестапо, то почалися допити. Саме тому День Перемоги Євгеній Степанович зу­стрів у таборі НКВС №174. У спогадах Ге­рой писав: «…Були допити з погрозами у польській жан­дар­мерії та бу­ла камера смерт­ників у в’язниці Монтелюпиха».

Ситуація змі­нилась під час Хрущовської «від­лиги»: підоз­ру з героя було знято…

Пан Євгеній повернувся на довоєнне міс­це роботи, у педагогіку, в Мініс­терст­во освіти, ви­кла­дачем Цент­­рального інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти, співробітником Науково-дослідницького інституту педагогіки. З 1968-го –кандидат педагогічних наук.

Отримав звання «Заслужений учитель України», нагороджений Почесною Гра­мотою Верховної Ради України (двічі), по­чесний громадянин Києва та Дніпра, мав звання «Почесний академік АПНУ».

Помер у Києві 23 листопада 2013 року. Похований на Байковому кладовищі.

Творчість

Автор понад 100 наукових праць, у т.ч. монографій: «Шляхи розвитку освіти на Україні», «Керівництво роботою школи», «Питання інспектування роботи школи», «Важлива ланка управління школою», «Керівництво сучасною школою».

Березняк – автор книг-спогадів: «Я – Голос», «Пароль Dum Spiro» та «Операція «Голос».

Вшанування пам’яті

25 лютого 2014 – Національним банком України випущена ювілейна монета номіналом 2 гривні, присвячена 100-річчю від дня народження Героя.

25 лютого 2016-го – відкрито бронзову меморіальну дошку Євгену Березняку на будинку №11 по вул.Михайла Оме­ляновича-Павленка в Києві, де жив Герой. У м. Кропивницький ім’ям Євгенія Бе­резняка названо вулицю.

Ім’я Євгенія Березняка («капітана Михайлова» та «майора Вихора») тепер широко відоме в Україні та за її межами. Йому присвячена зала музею ГУР.

Відзнаки

1939-го Віктора Степановича наго­роджено медаллю «За трудову доблесть», прийнято в партію і направлено до м. Львів на педагогічну роботу, яка стала сенсом усього життя Березняка.

1961-го року Євгенію Степановичу присвоєно звання «Заслужений вчитель України». 1968-го він захистив дисертацію і став кандидатом педагогічних наук, автор воєнних спогадів та педагогічних праць.

Уряд Польщі нагородив Євгенія Березняка орденом «Віртутті Мілітарі», Золотим хрестом «Партизанської слави», кількома медалями, у т.ч. «За врятування пам’ятників культури та мистецтва» і «За врятування Кракова».

За незалежної України Євгеній Сте­панович був удостоєний орденів «За заслуги» та Богдана Хмельницького ІІ ступеня.

З 1998-го року він – Почесний солдат Інституту Військово-дипломатичної служ­би Академії ЗСУ.

2000-го року Кабінет Міністрів України заснував стипендію ім. Героїв Великої Вітчизняної війни, в т.ч. й премію ім. Євгенія Березняка.

21 серпня 2001 року отримав звання «Герой України» із врученням ордена «Золота Зірка» – за особливу мужність і відвагу, героїзм і самопожертву, виявлені при виконанні особливо важливих завдань під час Другої світової війни.

Євгеній Степанович 2009-го року отримав орден «За заслуги», став Повним лицарем ордена Богдана Хмельницького.

Мав ордени колишнього СРСР: Жовтневої революції, Вітчизняної війни І ступеня, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани, «За заслуги перед Вітчизною» 4 ступеня та орден Дружби народів, медалі Н. Крупської, К. Ушинського та А. Макаренка.

Ось такий він, «майор Вихор», людина, яка врятувала Краків та його мешканців під час Другої світової війни…

Майор Вихор: «Боятися і бути боягузом –

не одне й те ж…»

Упродовж довгого й героїчного життя Євгеній Степанович отримував величезну кількість листів від шанувальників. Переважна більшість респондентів запитували знаного розвідника: «Чи було страшно у безвихідній ситуації?» І він відповідав: «Так, мені було страшно… Я вважаю, що боятися і бути боягузом – не одне й те ж. Різниця між хоробрим і боягузом у тому, що перший, усвідомлюючи небезпеку, не відчуває страху, а другий відчуває страх, не усвідомлюючи небезпеки.

Боязкі люди частіше гинули безглуздо. Страх – почуття, притаманне кожному, але лише сильна людина, – свідомо йде до мети і здатна подолати це почуття».

Онук Віктор якось запитав дідуся:

-Від чого твоє, дідусю, активне довголіття?

-Я сповідую правду, якою б вона не була. Не можу терпіти невігластво, підлабузництво, пристосуванство, зухвалість, зверхність. Я боровся проти цього упродовж життя».

Чому я вирішила написати про Євгенія Березняка?…

…Тому що Євгеній Степанович усе своє свідоме життя був педагогом: як до Другої світової війни, так і після неї; був, як зараз прийнято говорити, освітянським менеджером, займався управлінською діяльністю і викладацькою роботою, захистив дисертацію, став кандидатом педагогічних наук, а ця сфера діяльності співзвучна з моєю…

Із нашим земляком Сергієм Віталійовичем Артюхом ми знайомі давно, адже він, і я – варвинці. і величезний відрізок життя він працював заступником начальника Воєнно-дипломатичної академії імені Євгенія Березняка, а тому на разі в нас визріла спільна думка: написати про Євгенія Степановича, якого ми знали. Правда, з тією різницею, що Сергій Віталійович добре знав пана Євгенія, бо упродовж багатьох років працював із ним, а я, зрозуміло, лише мала честь три місяці слухати його лекції…

Аналізуючи життєпис неординарної і вкрай ризикованої людини, приходжу до висновка, що хтось охороняв цю людину, бо інакше вона вже давно б позбулася життя.

Тож, хто цей охоронець: Бог, Доля чи Ангел? – виникає риторичне запитання.

Кілька днів тому ми зустрілися з Сергієм Віталійовичем.

-Як Ви думаєте, Валентино Василівно, – запитав пан Сергій, – народжується людина і впродовж усього життя з нею поруч іде Бог чи її величність Доля, яка вже наперед окреслила, що, де, як і коли має бути; чи, можливо, крокує Ангел-охоронець і таким чином оберігає людину від усього лихого?…

-В окремих випадках справджується і та, й інша думка, – відповіла.

-Про миттєвості свого життя розповів Євгеній Степанович Березняк, коли ми з ним працювали. Тож я й маю намір поділитися з вами й читачами щотижневика «Слово Варвинщини» окремими моментами із життя визначного розвідника, патріота, людини з великої літери в прямому розумінні цих слів, – говорить Сергій Віталійович і продовжує:

-Євгеній Степанович прожив довге (99-ть років) і яскраве життя, в якому траплялося різне: великі падіння і карколомні злети…Було так, що кілька разів його ледь не посадили, чи ледь не позбавили життя, але Доля чи його Величність Випадок відводили злі помисли… А почалося це, – продовжує Сергій Віталійович, – далекого 1933-го, коли в Україні лютував голод і продукти харчування відпускали винятково за картками. Тож трапилась біда: у Євгенія Степановича вкрали продуктову картку… Ситуація стала критичною… Пан Євгеній від голоду почав пухнути… І тут на виручку прийшов директор школи, у якій працював Євгеній, і його життя було врятоване.

1940-го року Євгенія Степановича призначено начальником Львівського міського відділу народної освіти. Тож перше, за що він узявся, – провів мовний аудит, тобто достеменно хотів зрозуміти, який відсоток дітей у Львівських школах навчалися українською мовою, а який – польською. Виявилося, що майже всі школярі Львова здобували знання польською.

Тож Євгеній Степанович прийняв мужнє рішення: перевести всі школи на українську мову навчання.

-Вдалося?…І не посадили?… – запитую.

-Тоді у Львові жила польська письменниця Ванда Василевська, яка й настрочила донос Сталіну, в якому пояснювала, що Березняк розпорядився перевести навчання учнів Львівщини українською мовою і просила повернути навчання дітей польською.

Але Йосипа Сталіна цікавила не польська, а російська мова, а тому він поставив завдання перед членами Політбюро ВКП (б) розібратись, чому на Львівщині ведеться навчання дітей українською, а не російською мовою?

-І як?

-…22 червня 1941 року розпочалась війна, члени Політбюро припинили розслідування і повернулись до столиці…То ж Євгенію Степановичу ще раз пота­ланило.

З початком війни з нацистами Євгенія відправили у підпілля на Дніпропетровщину, куди він прибув у повній екіпіровці: револьвер, друкарська машинка та сулія зі спиртним. Усе це було складовано на горищі явочної квартири, куди через день нагрянули поліцаї, залізли на горище і все це побачили… Але знову Євгенія врятував випадок: поліцаї «застрягли» біля сулії зі спиртом, яку в сіні приховав господар будинку, а тим часом наш герой зміг утекти й уникнути арешту…

Якщо хтось захоплюється хіромантією і бачив долоню Євгенія Степановича, то підтвердить, що Євгеній Степанович мав дві лінії життя…

-Як це?… – цікавлюсь у пана Сергія.

-Ну, так… Усіх подвигів, які він здійснив, вистачило б на кількох людей… У підтвердження власних слів наведу ще один приклад. З 1945-го Євгеній Степанович був призначений начальником відділу освіти залізниці.

-Що це таке?… – з подивом запитую.

-Після війни на Львівщині були залізничні школи, – відповів пан Сергій, – і продовжив: – І тут вкотре втрутився його Величність випадок, Доля чи Ангел-охоронець. Розцінюйте як хочете…

Усі ви пам’ятаєте, що від довоєнного часу і до початку 50-х років на західних теренах України йшла справжня національно-визвольна боротьба, яку очолював провід ОУН-УПА.

Тож провід прийняв рішення: покарати всіх радянських чиновників, які розбудовували Україну.

Євгеній Степанович потрапив, як кажуть, «під роздачу». А взагалі-то Березняк був людиною дуже толерантною і виваженою, мав велику інтуїцію й безпомилково відчував людей. Тож подружився він із однією молодою учасницею проводу, якій він допоміг коштами на лікування хворого батька. Зрозуміло, що дівчина була щиро вдячна Євгенію Степановичу за таке милосердя і, ризикуючи власним життям, попередила його про безапеляційне рішення проводу, сказавши: «Євгенію Степановичу, до дому сьогодні не йдіть. Небезпечно. Там засідка…»

Але з часом провід ОУН-УПА переглянув власне кардинальне рішення щодо оцінки діяльності Березняка.

-Сергію Віталійовичу, а тепер «підходимо» до основного.

Євгеній Степанович Березняк відомий в Україні та Польщі як рятівник Кракова та його мешканців.

Розкажіть, як це було.

-Перш за все, хочу сказати, що нині опубліковано досить багато різноманітної літератури з даного питання. Це – і розповідь самого Євгенія Березняка і узагальнення та систематизація зарубіжних істориків.

Тож влітку 1944-го Євгеній Степанович завершив навчання в школі розвідки Генерального штабу і був призначений керівником групи військових розвідників «Голос», яка була направлена для виконання розвідувальних завдань у Польщу, в район міста Кракова.

Тож влітку 1944-го року група була закинута в Польщу, на окуповану гітлерівцями територію.

Політ групи розвідників відбу­вався в складних метео­рологічних умовах. Великий вітер не дозволив групі приземлитися в заданому районі, а тому на місце збору розвідники своєчасно не потрапили. Кожний діставався до місця явки самостійно. Березняк ішов цілу ніч, а під ранок сів спочити і… заснув. Прокинувся лише тоді, коли жандарми грубо розштовхали чоловіка та виявили його екіпіровку: запасну батарею для живлення радіостанції, гроші (долари, марки, злоті), пістолет «ТТ» та фінку.

Відпиратись не було сенсу. Німці все зро­зуміли. І тоді Березняк прий­няв карколомне рішення: необхідно придумати нову легенду, що була б дуже схожа на правдиву історію, яку розвідник озвучив нацистам після кількох днів допитів.

-У чому суть нової ле­генди Березняка? – перепитую Сергія Віталійовича.

-Євгеній Степанович сказав, що є зв’язківцем-розвідником, закинутим у Краків для зустрічі з місцевими підпільниками для передачі їм екіпіровки та усної інформації.

Зустріч має відбутися в один із п’яти днів тижня, в ході яких розвідник мав ходити на зустріч на ринкову площу наперед обумовленим маршрутом.

-Тобто?…

-Євгеній Степанович у супроводі німців щоденно протягом тижня виходив на ринок і начебто до нього в один із днів мав підійти резидент і передати йому все необхідне.

-І як це трапилось? Чи знову Євгенію Степановичу допоміг Бог, Доля чи його величність випадок?

-Так, допоміг, і вже вкотре, – з готовністю парирував Сергій Віталійович.

-…Настав п’ятий, останній день Бе­резнякової авантюри. Він твердо вирішив: сьогодні буде тікати. Тільки по­думав про це, як раптом поруч пролунали постріли…А потім… ще і ще … Люди змішались у єдиний величезний натовп, який, як розбурхане море, хлинув до виходу.

Березняк оглянувся і на якусь мить зустрівся поглядом із охоронцем, але чітко вирішив: «Або зараз, або – ніколи…» і змішався з натовпом, який поніс його за собою…

Таким чином Березняк відстав від німецьких конвоїрів і втік, а Бог чи Доля вкотре врятували його…

-А далі як склалася його доля? Чи вдалось Євгенію Степановичу обійти репресивну радянську машину чи вона все-таки зачепила Героя?…

-Зачепила…А трапилось це після того, як Євгеній Степанович вирішив чесно зізнатися про все, що трапилось із ним, що потрапив до гестапо та перебував у жандармерії, вижив і … звільнився… Не сповістити не міг, бо колись державні органи все-таки довідаються і тоді буде або ж смертна кара, або ж пожиттєве ув’язнення. Тож вирішив поступити чесно.

Для радянських спецслужб це був небачений випадок, а тому вони не вірили і направили розвідника до табору НКВС № 174 у м. Подольськ.

-А як же все-таки проходив порятунок Кракова?…

-Відступаючи, фашисти замінували Краків. Членам розвідгрупи «Голос» вда­лося запозичити план замінування. Тож місто було розміноване і мешканці Кракова врятовані.
За цей великий патріотичний вчинок – врятування тисяч людей – Євгеній Степанович Березняк був удостоєний державних нагород України та Польщі, а пізніше отримав найвище звання держави – Героя України.

Тож, у житті мені пощастило багато років пліч-о-пліч працювати з Людино-легендою, справжнім Героєм, Людиною з великої літери, Патріотом та й просто чесною і порядною Людиною – Євгенієм Степановичем Березняком.

Честь і слава Героям, які відстояли й нині відстоюють Незалежність, Територіальну Цілісність та Недоторканність України.

Слава Збройним Силам України!
Слава Україні!

Валентина Саверська-Лихошва,
Варвинський селищний голова
Фото з архіву родини Березняків і С.В. Артюха