ЧОРНОБИЛЬ – ВІЧНИЙ СПОМИН

Забуттю не підлягає

Минає 35 років… Наслідки трагедії, яка сталася 26 квітня 1986 року, ще відчуватиме не одне покоління українців. Серед тих, кому ніколи не забути чорнобильське лихо, і наш земляк, ліквідатор наслідків тієї катастрофи Василь Матухно, якого бачите на фото. У 1986-му йому було лише двадцять один рік. Як розповідає Василь Михайлович, пожежником він став практично напередодні чорнобильської катастрофи. Якраз відслужив строкову службу в армії, під час якої визріло переконання, що буде вогнеборцем. Відтак пройшов комісію, потім було стажування і розпочалася служба у складі пожежної охорони. А далі відбулися усім відомі події.

Життя Василя Матухна до того проходило в розміреному ритмі і не віщувало ніяких змін. Він, молодий і сміливий хлопець, про щось мріяв, будував плани на майбутнє… Та звичний перебіг тогочасної буденності враз змінився 1 травня. Тієї ночі, як згадує Василь Михайлович, їхню частину підняли по тривозі. А вранці 2 травня їх зібрали в частині, сформували три екіпажі і відправили в Чернігів, де був створений зведений загін нашої області, яким командував Олексій Іванович Дрижак, і вже 3 травня варвинські пожежники-ліквідатори разом з іншими колоною пішли на Чорнобиль.

Разом з Василем Матухном в екіпажі були командир відділення Іван Петрович Скрипка, старший пожежний Андрій Петрович Черненко, водій Петро Іванович Борисенко, на жаль, нині усі вони вже пішли за вічну межу. У тих перших числах травня у стронцієве пекло Чорнобиля також вирушили варвинські пожежники Володимир Мішкін, Анатолій Кулик, Володимир Крутько, Василь Федоренко, Володимир Бурляй, Анатолій Науменко і ін. Куди і чому їдуть, вони спочатку ще точно не знали, проте вже про вибух на атомній електростанції чутки були. Чим ближче під’їжджали до «зони», тим на душі у кожного було тривожніше, адже дорогою минали безлюдні села, залишені на полях трактори…

Зупинилися в наметовому містечку в с. Іванково, де розміщувалася їхня база. На той час місцеві та київські пожежники вже ліквідували жерло вогнедишного реактора на четвертому енергоблоці ЧАЕС. Тож їхнє завдання було проводити дезактивацію. Тому Василь Матухно разом зі своїм екіпажем з 5 до 7 травня проходили службу в с. Шпилі – проводили дезактивацію автомобілів, які виїжджали з боку Чорнобиля на Київ. А 9 і 10 травня вони були безпосередньо в зоні Чорнобильської АЕС та м. Припять – проводили дезактивацію промислового майданчика електростанції, навколишньої території, приміщень та обладнання інших енергоблоків. Адже після вибуху значна частина мікроскопічних частинок з ядерного палива, конструкційних матеріалів та реакторного графіту були викинуті в довкілля у початковій фазі аварії та мали надзвичайно високу радіоактивність. Тож ліквідатори заливали все це спеціальним розчином для утворення захисного покриття, щоб пил не здіймався у повітря. Загалом щодоби дезактивувалися сотні тисяч квадратних метрів радіаційно небезпечних ділянок. В день в небезпечну зону робили по чотири ходки, приблизно щоразу перебували там по пів години.

Як розповідає Василь Михайлович, особливих засобів захисту не було. Навіть одяг їм не давали – вони використовували свою звичну пожежну форму. Що ж до харчування, то і воно було недостатнім. А ще ліквідатори не уявляли, яка небезпека на них чекає. «Коли ми туди приїхали, нам видали кожному накопичувачі, але не пояснили, що їх потрібно заряджати. Ми на них дивимося – вони нічого не показують, значить радіації нема. Її ж не видно, це не так як на війні, що знаєш чого чекати, – вибухи, обстріли, а тут ходиш собі спокійно і не бачиш, і не відчуваєш нічого.

Нам мало що розповідали про небезпеку і як себе поводити. А ми якось тоді не задумувалися над цим, були молоді і безпечні. Приміром, нам видали сухпайок, ми його поклали в автівку, з’їздили кілька разів на реактор, а увечері з’їли його. Хлопці навіть там рибу ловили, картоплю копали і з того усього готували страви».

12 травня наших пожежників-ліквідаторів змінили і вони вирушили додому. А далі було повернення у лави вогнеборців своєї, варвинської, пожежно-рятувальної частини, де чоловік прослужив до виходу на пенсію у 2005-му році, а через пів року він влаштувався в заводську охорону. Починав охоронником, а нині – начальник дільниці Східна філія ТОВ «Секьюрайті», яка охороняє завод і ін. об’єкти ПАТ «Укрнафта».

Через деякий час період, проведений в зоні, почав давати про себе знати, організм Василя Михайловича все ж зазнав ураження, почалися хвороби. Разом зі «своїми» стронцієм, цезієм та іншими ізотопами у Василя Михайловича з’явилася товста медична книжка. Тож щороку чоловік намагається в Чорнобильському обласному центрі проходити лікувальний курс реабілітації.

Пишається Василь Матухно успіхами свого сина Василя, який у свої 29 років працює старшим викладачем в Харківському національному університеті цивільного захисту України, є кандидатом технічних наук.

На жаль, у грудні минулого року коронавірусна інфекція забрала життя дружини Василя Михайловича, яка також трудилася в пожежній охороні диспетчером. Тож нині чоловік живе сам.

Гірке відлуння Чорнобиля гірчить і через 35 років… Зокрема в тих, кому довелося ціною власного здоров’я ліквідовувати найстрашнішу трагедію 20-го століття. А скільки життів забрав розбурханий атом… Їх не повернути. Лише пам’ять про ліквідаторів та низький уклін за їхню самопожертву — це найменше, що можемо зробити для них сьогодні.

Дякуємо всім, хто ціною свого здоров’я рятував світ від катастрофи, а також висловлюємо співчуття тим, чиї рідні віддали своє життя, ліквідовуючи наслідки аварії на ЧАЕС.

Наталія ПАЛЯНИЦЯ,
фото героя розповіді