У освіті громади

 

Немало волонтерських осе­­редків за час війни перебуло на шпальтах нашої газети у мотиваційних дописах, адже мешканці Варвинської громади, як і більшість українців, у час біди демонструють дивовижні зразки згуртованості, витривалості, волі до перемоги. А от розповісти про імпровізований швацький цех у Варвинському ліцеї №2, як-то кажуть, від перших його дійових осіб, все не вдавалося. Педагогині, які й складають кістяк волонтерського гурту, що вже другий рік поспіль шиє на фронт спідню білизну та чимало іншого із потреб воїнів, зазвичай чемно відмовлялися: “Та ми ж не напоказ працюємо…”, “Нехай колись, після війни…”

Проте цього разу зреш­тою зголосилися роз­повісти про свою діяльність, бо відчувають потребу висловити вдячність всім, хто підтримує їх роботу і особистою працею, і матеріалами для пошиття, і фінансовою допомогою.

Здавалося б, що можна зробити групкою з десятка пар рук у невеличкому шкільному кабінеті технологій?.. Але підрахунки, котрі спершу фіксували крейдою на шкільній дошці, вражають. За перший воєнний рік тут пошили більше трьох тисяч (!) чоловічих трусів, нині пішла четверта тисяча, а також – чимало жилетів-“розгрузок”, балаклав, гігієнічних рушників, нош для транспортування поранених, спальних мішків, прапорів та іншої символіки. Словом, брали до виконання все, що просили волонтери і воїни, не озираючись на те, вміють чи ще ні. Вчилися і відточували моделі на ходу.

Свій другий фронт вчителі ліцею та інші небайдужі жінки відкрили одразу ж, у перші дні широкомасштабного вторгнення. Напад стався 24 лютого, у четвер, розповідає координаторка цього осередку і господиня кабінету технологій Валентина П’ятниця, а вже у суботу разом із колегами збирали гуманітарну допомогу для воїнів і постраждалих, у неділю почали шити жовто-блакитні прапор­ці для позначення наших танків.

А потім Яна Борщ, організаторка “Волонтерського щита 4.5.0”, котра нині теж у складі ЗСУ як бойова медикиня, запитала: а білизну можете?.. З острахом, що з того вийде, бо серійне виробництво – то не так просто, Валентина Анатоліївна з колежанками по ліцею позносили хто які мав відрізи ситцю вдома і взялися до справи.

Вдячно пригадують, що стартувати у швацтві їм допомогла Т. Турчин – зробила перші викрійки ходових розмірів, до гурту приєдналася І.Журавчак (професійні швачки). Шити і кроїти, відпрасовувати вироби, заводити “гумки” узялися вчителі Людмила Кардаш, Валентина Москаленко, Тамара Никоненко, Вікторія Бондаренко, Наталія Небрат, Валентина Бойко, Надія Овчар, Тетяна Приліпко, Ольга Ушакова, Тетяна Хотіна та інші.

Деякі опановували швейну машинку просто як “у розвідку боєм”, хто не зміг шити – знаходили теж потрібні у процесі заняття – допомагали у всьому, прибирали, реанімували втомлених колег чаєм, донатили. Зокрема, суттєво поповнювали фінансові ресурси вчителька Г. Шокодько та інші колеги.

У той час у зак­ладі плели маскувальні сітки небайдужі варвинці, тож, проходячи повз швацький кабінет, хтось приєднувався пра­­цею, хтось – ма­теріалами чи донатами.

У гурті швачок міцно закріпилася режисерка селищного БК Віра Бузикевич, котра до того шити і не пробувала. З усмішкою пригадує, як її швидко й ефективно навчила Валентина Анатоліївна. Твердо і безкомпромісно, бо ж тоді всі були у стресі, сказала: “Віро Володимирівно, сідайте і шийте!” Відтоді клубівська мисткиня теж шиє у ліцеї та вдома кожну вільну хвилинку, як і цього літа у відпустці.

Дуже допомогли швачкам-волонтеркам варвинчанки Любов Ройко, чоловік якої несе службу. Жінка залучила до праці сестру та доньку-ліцеїстку. Саша, як “донька швацького полку”, довгий час працювала у дорослому гурті і добре опанувала машинку. Чимало виробів виконала вдома Н. Хромеєва – мама ліцеїстки, інша ж мама – колишнього ліцеїста, який нині захищає країну, В.Рофаль нанесла чимало матеріалів, як і варвинчанки Л.Левадна, В.Глущенко.

Як на роботу – регулярно і з особливим піднесенням ходить шити у цех мама двох воїнів Андрія і Сергія (педагог ліцею) Демченків – Валентина Петрівна. Тут цю дивовижну жінку вважають взірцем сили духу, бо вона змогла відновитися після важкої хвороби, щоб і надалі допомагати синам – і своїм, і усіхнім. Крім щоденного шитва, лаштує на фронт передачі. Якось підготувала кілька десятків гігієнічних наборів синовим побратимам, а коли той обмовився, що нікуди брати, застосувала безвідмовний прийом: зараз, каже, мамі стане погано… Разом з нею у цеху волонтерить онука, як і маленькі переселенці з Кривого Рогу – онучата молодої бабусі В.О. Бондаренко.

Долучалися до корисної праці й дів­чатка-ліцеїстки. І тут головне, не кількість пошитого, а їх залученість до спільної справи – виборювати разом із дорослими свою волю і незалежність України.

А пік майстерності швачок-аматорів – вишивка шевронів! Звернувся до них воїн-варвинець О. Комлик, що є потреба в іменних нашивках кожному з побратимів, тож опанували і цей вид рукоділля, а ще вивчили їх псевдо: “Хек”, “Дєд” і ін.

Варто зауважити, що у цеху панує демократична, навіть родинна атмосфера – ніхто нікому не вказує, що робити, кожен береться за справу до снаги, ще й несуть додому “домашнє завдання”. Разом переживають хороші й погані новини, підтримують одна одну, вітають із подіями. Як зауважує Валентина Анатоліївна, така праця для жінок стала ще й рятівною соломинкою від воєнного стресу, бо чи не у кожної несуть службу рідні, її діти вибиралися із палаючого Чернігова, свати втратили під бомбуваннями житло і відбудовуються з нуля – з людською допомогою. Наш кабінет, говорить вона, вже просто намолений…

Розголос, що у колишній гімназії шиють для фронту, швидко розійшовся селищем і громадою. Мобілізувати сільчан на поміч дуже допомогли волонтерки із старостарів Ніна Недільська (Журавка), Ольга Ситник (Гнідинці) та інші. Люди збирали і зносили не тільки підходящі тканини, навіть готові простирадла та іншу постіль, а й нитки, гумки, швацькі голки, що тоді були у неабиякому дефіциті. У Брагинцях, звідки родом В.П’ятниця, підсобляють соцпрацівники, збираючи допомогу від сільчан, а в Рибцях на Прилуччині – батьківщина В. Москаленко, її родичі і донині перебирають свої запаси, щоб допомогти матеріалами.

Кілька об’ємних сувоїв тканини вдалося закупити за допомоги колишнього учня Сергія Бойка (на 17 тис. грн), а його батько, знаний аграрій-меценат М.І. Бойко надав кошти на придбання оверлока і швейної машинки – навзамін тій, що вийшла з ладу. Приносили техніку педагоги-швачки і з дому. Налагоджувати машинки допомагав варвинець О. Блаженець. Підсобили у придбанні матеріалів син загиблого воїна Д. Хромеєв (10 тис. грн), підприємці Н.Лудана та О.Щербатюк – до останнього директор закладу В. Небрат звернувся просто у магазині і чоловік не відмовив. У пошитті “розгрузок”, які спершу “не брали” ліцейні побутові машинки посприяли працівниці взуттєвої фабрики, а потім підточили голки для цупких тканин заводчани ГПЗ. Спецматеріал на ноші – то перешиті плащі-спецівки ветеранів пожежної охорони…

І таких прикладів згуртованості, взаємовиручки українців можна наводити безліч – із захопленням і вдячністю зазначають волонтерки ліцею. Щоразу, коли завершуються матеріали для шитва, відкриваються двері і хтось із варвинців вже несе новий сувій чи відріз. Тож жінки не втомлюються радіти, дякувати всім добросердим землякам і надіятися, що їх спільна праця, як камінчик до камінчика, вимуровує майбутню перемогу.
До неї, омріяної в намоленому кабінеті-цеху, і планують трудитися далі у вільний час, хоч цими вересневими днями у школах стартував освітній процес. Нічого, кажуть, є вихідні, “вікна” поміж уроків, “домашнє завдання”.

А чи потрібна їх праця і надалі, адже країна ніби й оговталася від перших матеріальних нестатків війни?.. Воїни, перебуваючи на передніх позиціях, куди лишень дроном можна скинути харчі, воду і свіжу білизну, знають найкраще. Потрібна!

Український ген стійкості і нескореності, що шокував ворога і мобілізував на спротив увесь світ, мають і наші жінки, отож їх швацькі машинки зупинить хіба що перемога.

Педагоги ліцею дякують всім небайдужим за поміч, воїнам – за мирне небо, а ми дякуємо їм, що вони, нестомні, є посеред нас…

Є. ЗИМА,

фото автора та з волонтерського архіву