ВІН ТЕЖ ІЗ ПЛЕМЕНІ СІВЕРЯН

У літературній  вітальні

Цьогорічного червня чудова звістка  про перемогу В.І. Ворони у представницькому літературному конкурсі  кому нагадала, а кому –  й вперше сповістила, що мешкає серед нас, варвинців, чудовий, самобутній письменник. 2013-го року він завершив роботу над своїм першим твором – повістю „Одвічний дух Десни”, а нині його другий твір – роман „Відступник”, на подив всім землякам з Коропщини, де народився, і з Варвинщини, де мешкає нині, виборов високу міжнародну літературну премію „Коронація слова”. Про це наша газета повідомляла у одному з червневих  номерів.

Володимир Ворона – теж із племені сіверян, як і герой його історичного роману. Отож на зустрічі у літературній вітальні Варвинського будинку культури правічним духом Десни,  шани до роду-коріння, глибокого розуміння нашого ментального взаємозв`язку з предками, теплим відгуком про малу батьківщину – Короп, і водночас легкістю й настирливістю, з якими завжди брався до нових справ, була просякнута його розповідь про себе, про своє чудове захоплення, про цікавинки того пласта минувшини, який вивчав у ході роботи над історичним романом про часи дохристиянської Русі. 

 

This slideshow requires JavaScript.

Хоча спілкування з варвинськими поціновувачами таланту Володимира Івановича відбулося трішки згодом опісля урочистої церемонії у столиці, й  емоції перемоги дещо вщухли, проте воно не стало від того менш цікавим. Майже півторагодинна зустріч промайнула, як мить, – підвівшись з глядацького місця, аби зробити фотознімок героя зібрання, я так і залишилася стояти побіля колони малої зали БК, заслухавшись оповідача і щоб метушнею не порушити атмосферу цікавого діалогу.

Без претензій на оригінальність зазначу: людина, котра майстерно пише, і в спілкуванні цікава, випромінює захоплення своєю справою, ділиться з читачем чи слухачем новим і вже ним звіданим, власними  життєвими спостереженнями, здатна з доброю посмішкою сприймати світ довкола і перипетії, котрі трапляються у власній долі.

Бесіду майстерно, бо делікатно і зі щирим інтересом,  вела головний режисер закладу Віра Бузикевич, привітати з успіхом земляка-літератора прийшли представники райдержадміністрації і селищної громади Олександр Філоненко і Тамара Дейнека, завідувач відділу культури Варвинської селищної ради Роман Бузикевич, а також небайдужі до красного письменства варвинці. Квіти, слова захоплення, запитання про плани у письменницькій справі бентежили героя зустрічі. Натомість він, людина інтелігентна, стримана, просив не називати його гучно письменником, а лишень автором…

Відкриваючи зустріч, Віра Бузикевич дещо охарактеризувала сам конкурс, який зробив ім`я автора „Відступника” відомим на широкий загал. „Коронацію слова” започатковано у 1999 році відомими українцями Юрієм і Тетяною Логушами для популяризації української сучасної прози, поезії, кіносценаріїв і пісенної лірики, отож нині, за висловом класика літературної сучасності П. Коельйо, конкурс варто вважати унікальним мультикультурним проектом, до того ж – міжнародним, проте роботи приймаються виключно українською мовою. Після дебютів у „Коронації слова” вийшли друком понад 700 романів, а Україна та світ дізналися про визначних українських авторів: В. Шкляра, І. Роздобудько, Л.  Дереша, О. Гавроша та багатьох інших.

Як почувається на оцій вершині визнання, полегшення чи спустошення чекає на письменника після завершення твору, чи малює нові творчі плани?.. Такими запитаннями та під дружні оплески залу ведуча запросила до слова Володимира Івановича.

Мабуть, років двадцять тому відчуття від перемоги  були б більш піднесеними, усміхнувся чоловік, у котрого за плечима – шість десятків літ, насичених подіями, злетами й труднощами. Нині ж, говорить, урочистість далася непросто: стань туди, сфотографуйся отак, журналістам розкажи… Отож стомився вже після перших хвилин вручення й привітань, але розумів: коли зголосився на участь у конкурсі, мусиш все гідно пройти. Внутрішнього ж задоволення додає те, що подолав намічену для себе сходинку.

До речі, на конкурс номінувався із чітким переконанням – бути першим, навіть на урочистості зайняв таке місце у залі, аби було зручно виходити за майбутньою відзнакою, продумав слово, з яким виступить потім.  „Коли тобі вже за 60, ти у житті щось бачив, займався тим чи іншим, багато читав, то вже спроможний дати більш-менш неупереджену оцінку навіть тому, що зробив сам.” – Говорить Володимир Іванович.  А от вже опісля вручення, коли читав відгуки про „Коронацію”, її „кухню” від переможців попередніх років, промайнула думка: „І як я виграв оту лотерею?..” Сотні робіт після попереднього експертного відсіву далі читають члени журі – з числа переможців попередніх років, і визначають кращих, остаточне рішення ухвалює рада за участю організаторів конкурсу. Детальніше той конкурсний механізм Володимир Ворона знатиме наступного року, адже і він увійде до складу журі та вже нині налаштовується читати стоси рукописів.

Не сумнівався у перемозі і тому, що на „Коронацію слова” роботи подаються під псевдонімами. Читаючи їх, над членом журі не тяжіє ім`я автора – більш відоме чи менш, чим, вважає, забезпечено неупередженість оцінки. Частка успіху припадає однак і на випадок, вже згадувану „лотерею”, адже у попередні роки один і той же твір іншої письменниці спершу не пройшов навіть попередній відбір, а вже за кілька літ був визнаним кращим у номінації.

Від внутрішньої кухні конкурсу і особистих вражень варвинця-учасника  бесіда повернулася, власне, до його постаті, біографічних віх, до того, як же виникло таке захоплення літературою. Володимир Іванович одразу розмежував поняття: письменник – людина, котра заробляє гроші саме написанням творів, і автор, котрим вважає себе.

Як йдеться у автобіографії, яка нині живе на просторах Інтернету і була озвучена на зустрічі, „народився у містечку Короп, у ремісничій з діда-прадіда сім`ї, пуповина закопана у сосновому лісі, через що безмірно закоханий у нього і нашу Десну”. Освіта – спершу дев`ятирічка, технікум. На практиці побував у Москві, де, підхопивши столичного „віруса”, вже після армії навчався у Московському інституті інженерів залізничного транспорту, отримав диплом інженера-будівельника. Працював на будівництві, у відділі капбудівництва газети „Известия”, часи перебудови затягли у рекламний бізнес ще на його витоках, бо вже тоді, певно, відчув потяг до праці більш творчої. Мабуть, далися взнаки природні здібності до літературного слова, адже саме воно, влучне, вчасне й оригінальне  – основа  реклами. Навчався на курсах рекламістів у Московському державному університеті, очолював власну рекламну агенцію. Але, віддавши колишній союзній столиці 16 років, повернувся в Україну. Займався столярством – ось вам і ремісничі гени. Оселившись у Варві, очолював комунальне підприємство, до виходу на пенсію працював інженером на ГПЗ. З дружиною Галиною Андріївною Деревко (саме завдяки їй Варва теж тепер може називати В. Ворону своїм відомим земляком) облаштували чудове родинне гніздечко на гнідинцівській околиці селища. Крім написання творів, чим захопився у період роботи на заводі, любить власноруч майструвати, поратися в саду…

– Володимире Івановичу, і жодного слова – про філологічну чи будь-яку іншу гуманітарну освіту… – Зауважила Віра Бузикевич, представивши біографічні відомості.

– Я закінчив Московський інститут інженерів залізничного транспорту, – з посмішкою відповідав автор. – Це якийсь дивний вуз, де вчили всьому, зі своєрідною аурою, звідти О. Масляков, Є. Хафтан – вчився зі мною в одній групі. Є чимало інших відомих людей, які знайшли себе у різних сферах, в т.ч. за кордоном, а всі – інженери-будівельники. Ще коли не було оцієї нашої біди (про війну між Росією й Україною – прим. автора), ми часто спілкувалися з друзями. Відтоді, зауважив, хоч і спілкується іноді, проте принципово  українською мовою, виключення робить тільки заради сина, який живе по той бік кордону.

Наш вуз – специфічний, поринув у спогади юності оповідач, ми були завсідниками театрів,  ресторанів. Ділився тонкощами, як студенти роздобували такі дефіцитні тоді квитки. Щось цікаве зі студентського життя виклав на папері і запропонував у інститутську багатотиражку, але тоді потрапити, як-то кажуть, до друку і в світ, не судилося. Редакція припинила існування, рукопис теж спочив непрочитаним читачем десь серед редакційних архівів. А ще першою навіть за цю першу, більш-менш серйозну, спробу писати був зошит у косу лінійку дванадцятирічного хлопчини. Із заголовком „Щоденник капітана Шторма” він почав тоді свою першу книжечку, навіяну прочитаними „Двома капітанами” чи ще чимось з нетлінної романтики, але далі чверті сторінки тоді не рушив.

Вже згодом, певно,  життя вигранувало у ньому міцний стержень – якщо розпочав якусь  справу, роби її добре, досконало, не кидай за крок до мети. Характеризує це образно:  перепливти Десну і не потонути під протилежним берегом. З роками виробив наполегливість, без якої не було б ні творінь його рук, як у столярстві, ні літературної праці – творіння розуму. Вагомий штрих до самоосвіти майбутнього письменника – у родині завжди багато читали, особливо історичної літератури. Зі шкільних років пам`ятає і цінує тих педагогів, котрі вміли запалити жагу до читання, до пізнання.

Новий творчий період розпочався для В. Ворони у зрілому віці. Працюючи на ГПЗ, де всі виробничі процеси поставлені на рейки, чітко відлагоджені, мав душевні сили і час поринути у літературу. До того ж, довгі зимові вечори опісля роботи хотілося заповнити не телевізором, а чимось змістовнішим, продуктивнішим. Так, на стосі чорновиків, що лишилися від попередника на посаді, і з`явилися рядки, навіяні ностальгією за Десною і перша повість. До речі, видати її друком (а справа ця вельми дороговартісна) допоміг ректор Києво-Могилянської академії, сподвижник її відродження, Герой України  В.С. Брюховецький. Родич Г. Деревко, почитавши твір, таким чином дав йому високу оцінку і можливість дійти до широкого читацького кола. Була спроба написати роботу і про те ремесло, яке добре опанував – столярне. До речі, на ній тренував ази комп`ютерного набору, коли Галина Андріївна, перший рецензент, помережила той текст правками на кшталт пробіл чи знак не там. І надалі, як вдячно відгукнувся Во­лодимир Іва­но­вич, зрозуміла чоловіковий потяг до письменства, терпляче підтримує у всьому, адже то – копітка праця.

І ось „коро­но­ваний” „Від­ступ­ник” – роман-подорож у ми­нуле, як називає його сам автор. Не цікавитися історією уродженець Коропа – мальовничого куточка прадавнього сіверського краю, певно, й не міг. Там все дихає нею – кургани, могильники, соснові ліси і Десна, народні звичаї, котрі крізь віки проростають у сьогодення, і ми й самі не помічаємо, як органічно сплелося язичницьке коріння і християнські цінності. Виписуючи сюжет оповіді про звичайну людину, котра із чужини повернулася додому, у прадавнє слов`янське оточення,  охрещеною, побутові сцени, давні ремесла, обрядодії, світоглядні моменти, автор послуговувався не прочитаним раніше у художній літературі, зразками котрої можна, мабуть, вважати і літописи, а численними  науковими дослідженнями, відсторонившись від стереотипів про ті часи князів, воєн і побоїщ. Це такий потужний  пласт знань, захоплено говорив оповідач, але він мало застосований і в літературі.

Вивчає дохристиянську Русь В.І. Ворона зацікавлено, аналізуючи, порівнюючи, відтак і пише, й розповідає теж цікаво. Приміром, звідки витоки тих чи інших звичаїв, народних свят, традицій, широко вживаних висловів, початковий зміст яких вже ми й не розуміємо.

Між нами, слов`янами тодішніми й нинішніми, спільного більше, аніж ми усвідомлюємо – родинні цінності, пошана до предків і своєї землі, турбота про дітей та чимало іншого. Наша нинішня релігійність –  в основі язичництво під вуаллю десяти християнських заповідей, говорить В. Ворона, і у цьому є певна багатовікова гармонія. Цього не треба соромитися і викорінювати.

Що Ви хотіли донести читачеві романом саме такого спрямування? – Запитувала ведуча зустрічі. Найголовніше, відповідав автор, – реалістично, природно, без прикрас передати дух того часу, людину у ньому, її переживання. А ще нагадати кожному:  де б ти не був, у яких світах не тинявся, – повертайся до отчого порогу.

Обговорювали на зустрічі і сучасні віяння у літературі – застосування вже як мовного засобу нецензурної лексики, вульгарність у викладі і нарочитий примітивізм. Володимир Ворона, як і його співрозмовники у залі, такі речі не вітають, бо слово має нести все ж таки красу, добро, мудрість, надихати на все краще.

У становленні сучасної української літератури від держави бракує підтримки книговидавництва, від кожного з нас  – національного самоусвідомлення. Досі побутує явище, коли місцеві інтернеткористувачі, щодня спілкуючись українською, раптом у мережі починають писати російською чи, поживши деінде, приїздять на малу батьківщину і говорять навіть не літературною російською, а якимось суржиком.  І це – на тлі подій на Донбасі, дивувався В. Ворона. Отож, наше внутрішнє відчуття меншовартісності доведеться ще довго викорінювати. Він же перейшов виключно на рідну мову ще з двотисячних, коли відчув, що та меншовартісність нав`язується нам навіть персонажами фільмів (якщо якийсь негідник, то неодмінно прізвище на -ко)…

Чи відкриває „Коронація слова” шлях до друку роману певним накладом, запитували учасники зустрічі у його автора. Безперечно, було б приємно побачити свою працю довершеною, говорив Володимир Іванович,  видавці звертають увагу на твори-переможці і рано чи пізно це станеться. Ажіотажного прагнення бути надрукованим не демонструє й він, бо усвідомлює відповідальність цього процесу. Приміром, зажадає видавець у стислі терміни мати продовження роману, а це вже зобов`язання для автора, а не задоволення від  праці за натхненням. Як би там не було, захоплені відгуки переможець „Коронації” збирає, а от пропозицій від видавництв ще не було. Наполягає ж на тому, що пише не для друку, а тому, що знайшов улюблену справу і не може не писати.

Чи має плани на подальше літературне майбутнє? Таке запитання під завісу зустрічі зі все ж таки  вже визнаним письменником звучало у літературній вітальні. Пишу продовження „Відступника” ще з минулого року, десь на третину втілив новий задум, відповідав він. Там є цікавинка для жіноцтва – захоплююча любовна лінія.

Отож завершували спілку­вання квітами-привітаннями, спо­­­діваннями на нові творчі роботи – від шанувальників таланту, й визначенням щастя від Во­лодимира Ворони: жити в унісон зі світом, із задоволенням пізнава­ти його, радіти кожній хви­лині життя і дарувати радість бли­зьким людям. А пройшовши свій земний шлях, зрозуміти головне… Та цього, на щастя, ще не осягнув і Володимир Іванович. Він у пошуку, а значить, живе, працює, отож довгих, плідних літ творчості і пізнання зичили йому всі  того дня.

Є. Зима,

фото автора та з інших видань.