Видатні земляки

ДІЙТИ ДО ГЛИБИН САМОГО СЕБЕ

Природа допомагає кожній людині реалізувати ті думки,

які вона найбільше плекає.    Джеймс Аллен

У нашім селищі немало хто знає цю людину. Адже Володимир Горбатенко – наш земляк. У Варві ходив у школу, яку закінчив 1974 р., як уродженець нафтовицького краю, уподобав професію нафтовика, навчаючись у Речицькому тех­училищі №86, яке, до речі, закінчили багато тих, хто працює на ГПЗ, на заводі певний час трудився і він. Після служби в армії Володимир Павлович подався на навчання в Миколаївський педінститут, потім – у столичний педінститут ім. Горького. Далі була робота і вчителем історії, і асистентом однієї з кафедр того столичного педінституту, який кінчав, потім ст. викладача, далі – заст. декана соціально-гуманітарного факультету педінституту ім. Драгоманова, його доцента, зарахований до докторантури інституту, став завкафедрою… Одне слово, його трудова біографія досить яскрава, цікава, творча. 

Нещодавно В.П. Горбатенку сповнилося 60. Половину прожитого науковець займається науково-педагогічною роботою. Він вважається талановитим викладачем, організатором політичної і юридичної наук. Знаменним є те, що з його ім’ям пов’язаний розвиток політології в Україні з перших років її формування. Науковець знаний як автор низки монографічних праць, підручників, навчальних посібників відповідної тематики. Впродовж тривалого часу є очільником Спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук.

Для В.П. Горбатенка Інститут дер­жави і права ім. Корецького НАН України практично став рідною установою. Тут він захистив кандидатську дисертацію, 10 років був заступником директора, активно сприяв формуванню кадрового складу, підвищенню якості наукової роботи тощо.

Володимир Горбатенко – вчений енциклопедичного складу розуму. Недарма залучався до підготов­ки першої в Україні 6-томної „Юри­дич­ної енциклопедії”. Він прискіпливо й відповідально ставиться не тільки до своїх статей, а й до робіт інших авторів.

Варта пильної уваги наукова діяльність В.П. Горбатенка у міжнародній сфері. Він редагував українсько-польський політологічний щорічник „Studia Politologika Ucraino-Polona”, активний учасник міжнародного наукового семінару, пов’язаного із життям та творчістю українсько-польського мистецтва В’ячеслава Лапинського, різних міжнародних форумів, що проходили на теренах України та за її межами.

Володимир Павлович шанована в колективі людина, порядний, готовий допомогти ближньому, толерантний.

Отож з нагоди ювілею свого колеги, непересічного ученого – політолога і правознавця інститут держави і права ім. В.М. Корецького Національної Академії наук України випустив книжку, присвячену життю й діяльності нашого земляка В.П. Горбатенка. Вона має низку розділів, де описується життя, творчість, основні дати життя й діяльності Володимира Павловича, інтерв’ю з ним, відгуки друзів, колег, учнів про нього тощо.

До уваги читачів – один з розділів цієї цікавої книги про нашого земляка.

У сучасному глобалізованому, інформатизованому, галопуючому світі ми часто занурюємося у роботу, живемо початком і закінченням проектів, миттєво дізнаємося про нові дослідження, статистичні дані, оприлюднені за тисячі кілометрів від нашого місцеперебування, маємо безліч інформації про зарубіжних науковців і набагато менше знаємо про колег, які працюють поруч з нами вже багато років і досягли значних успіхів у своєму житті.

Ювілей українського політолога, правознавця, педагога Володимира Павловича Горбатенка є хорошою нагодою зазирнути за лаштунки його наукової діяльності і з’ясувати те, чого ми не прочитаємо у жодній офіційній біографії чи науковій статті. Про тих, хто вирішально вплинув на формування особистості, вибір професії, творче зростання, — батьків, учителів, друзів, колег. Можливо, дізнаємося ще щось, про що й гадки не мали.

– Володимире Павловичу, Ви народилися на Чернігівщині, в старовинному селищі Варва з 900-літньою історією, розташованому на березі мальовничої річки Удай. Які спогади збереглися у Вашій пам’яті про дитячі роки, що промайнули на малій батьківщині?

– Якщо точніше, народився я на Федоренковому хуторі, який формально хоча й належав до Варви, але мав певну «автономію», бо від селища ми були відгороджені горою і річкою. Усі церкви, які колись тут існували, на той час були зруйновані. Похрестили мене, як і більшість моїх ровесників, удома, запросивши священика із сусіднього села. І, мабуть, добре відзначили явлення світові новоспеченого православного християнина, бо, як пізніше з гумором згадувала моя тітка Тетяна, батюшка на зворотному шляху, мов сніп, випав із воза.

Найвідомішим серед моїх земляків був історик, археограф і філолог-славіст XIX століття Осип Бодянський. З дитинства пригадую бабусине: «Бодянські нам далекі родичі». Тоді я не надавав значення цим словам, бо дізнався хто він такий набагато пізніше, навчаючись на історичному факультеті. Хутір наш мав 50 дворів, свій цвинтар, вигін, кузню, ферму, старі комори, пасовисько, колгоспні поля, сосновий ліс, дубовий гай і річку Удай з околицею. Тож простору для розваг і самопізнання вистачало. Формували мене як людину розумну природа, батьки, оточення, школа, кінотеатр. Значною мірою — бібліотека і бабуся Хведоська з її життєвим досвідом та знаннями, почерпнутими з Біблії і «Кобзаря».

– Ви стверджуєте, що у дитинстві Вас формували довкілля й оточення. Відомо, що одне й те саме середовище може формувати різних людей, і лише одиницям вдається максимально реалізувати отриманий від природи потенціал. Напевне, родиною було закладено міцну основу для Вашої освітньо-наукової діяльності?

– З відстані сьогодення можна і так сказати. В реальному житті все виглядає значно простіше. Мої батьки були чесними, порядними людьми. Ніколи не хитрували. Все, що мали, здобували нелегкою, наполегливою працею. Таким вони, звичайно, хотіли бачити і мене. Від природи обоє були розумними, та здобути належну освіту їм не судилося. На заваді стала війна. Татові ще вдалося якось закінчити семирічку і фабрично-заводське училище, а мама так і лишилась на все життя з п’ятьма пёовоєнними класами. Тож усі їхні зусилля були спрямовані на те, аби я здобув пристойну освіту і, як казала мама, — «вибився в люди». І це було не просто бажання.

Незважаючи на неймовірну зайнятість, батьки знаходили час і для мене малого, дуже рано навчили читати. Мені ще не було і п’яти років, а я вже вільно читав українською і російською мовами. Дотепер пам’ятаю картинку з якоїсь книжки і підпис під нею — «ведмідь-рибалка». Прочитавши ці слова у батька на руках, я раптом остаточно зрозумів, як треба читати. І від тих пір лише підсміювався над своїми ровесниками, які вже у школі «бекали й мекали» по складах. А ще пам’ятаю, як гуляли ми біля поля, де жінки сапували м’яту, й котрась із них вирішила перевірити: «Чи ж правду казала Любка, що оте мале вже вміє читати?». Звідкись узялася пачка газет, і я під схвальні вигуки почав читати: «Правда», «Известия», «Сільські вісті», «Радянське життя». Щоб остаточно розвіяти сумніви («Мабуть, то він тільки назви запам’ятав!»), мені дали прочитати «іще ось оце — маленькими буквами». Може, саме тоді я витримав свій перший екзамен, привселюдно виголосивши вказане натрудженим пальцем знамените й водночас сумнозвісне гасло: «Пролетарии всех стран соединяйтесь!». І, перехрестившись на небо, баба Устя остаточно визначила моє світле майбутнє: «Згадаєте моє слово, ця дитина буде прохвесором!».

– Кожна людина мріє в дитинстві про доросле життя. Більшість дітей не знають, ким вони стануть у майбутньому, і їхні бажання, як правило, динамічно змінюються і залежать від зовнішніх впливів. А ким Ви мріяли стати в дитинстві?

– Починаючи з раннього дитинства, мрій у моїй голові блукало чимало, причому вони постійно змінювались, залежно від прочитаної книги чи переглянутого кінофільму. Якщо абстрагуватись від властивого дітям — стати грізним піратом, вождем індійського племені, мисливцем на хижих звірів, підкорювачем зоряних просторів, шукачем скарбів, — то, за великим рахунком, було в моєму тогочасному житті дві головні мрії. В одній я бачив себе знаменитим мандрівником — першовідкривачем незвіданих земель і далеких світів. Інша мрія, вже підліткова, була про небо. Я майже повірив у те, що стану військовим льотчиком. Однак ще в п’ятирічному віці я серйозно пошкодив праве око і частково втратив зір. Тож на першій комісії у військкоматі остаточно зрозумів, що з цим мені слід розпрощатися назавжди. Надалі я вже не знав, ким хочу бути, і десь у глибині душі навіть засіла тривожна думка про те, що нічого путнього з мене не вийде.

– Ви рано навчились читати і, мабуть, дуже хотіли піти до школи. Розкажіть трохи про своє шкільне життя. Чи легко Вам давалось навчання?

– У початкових класах я був серед кращих. Моя перша вчителька Поліна Кирилівна Палій була хорошою людиною — в міру строгою й водночас делікатною. Глибоко розуміла проблеми кожного з нас, постійно спілкувалась із батьками, мудро і якось так непомітно виводила на правильний шлях. Тож до четвертого класу батьки горя зі мною не знали і навіть отримували похвальні листи і грамоти за моє виховання.

У старших класах я поступово «з’їхав» на четвірки і навіть на трійки з багатьох предметів. У першу чергу з алгебри, геометрії, фізики, хімії. Те, до чого не лежала моя душа, в голові моїй не вкладалося й край. Батьки мої з цього приводу страшенно переживали, та я нічого вдіяти не міг. Близькими мені були історія, література, біологія, географія. Учився я так-сяк ще й тому, що багато читав. Навіть на уроках, тримаючи книжку під партою, — аж доки вчителька не відбере. Бібліотека слугувала Храмом моєї душі. Все, що було там путнього, я перечитав, іноді по кілька разів.

– Педагогіка — дуже тонка наука. Недаремно вчителів називають «інженерами людських душ». Любов або відраза учня до певного предмета найчастіше пов’язані з особистістю вчителя. Чи можете Ви згадати, хто з учителів найбільше вплинув на Ваше ставлення до певного предмета і на формування Вашого світогляду?

– Загалом наша Варвинська районна середня школа давала знання достатньо високого рівня, принаймні порівняно з навколишніми селами. Директор Олексій Григорович Матухно був не лише талановитим педагогом, а й справжнім господарем, підтримував порядок у всьому. В нас були хороші майстерні, великий спортзал, стадіон, теплі й чисті класи з новенькими партами. Ми його поважали й дещо побоювались. Вчителі були різними, як і наше ставлення до них. І лише з часом я зрозумів, що всі вони бажали нам добра. Ми ж нерідко бували жорстокими і невдячними. Лиш тоді, коли я сам став учителем, по-справжньому зрозумів ціну цієї важкої праці. Тож сьогодні я вдячний їм усім без винятку.

З душевною теплотою я згадую вчительку української мови й літератури Марію Іванівну Кривуцу. У десятому класі в мене склалися непрості стосунки з деякими вчителями й на мене вже махнули рукою як на безнадійного. Та вона продовжувала вірити (й переконувала інших), що я ще «вийду в люди». Якось на базі нашого не дуже дисциплінованого 10-Б класу вона вирішила поставити шкільний спектакль, взявши за основу невмирущого «Мартина Борулю» Івана Карпенка-Карого. Й довірила мені одну з головних ролей — Омелька. І тут у мені прокинувся актор. Напевне, якось передалось від мами, котра все життя один до одного копіювала наших сусідів. Дебют виявився вдалим, і я остаточно реабілітував себе в очах педагогічної громадськості. Про наш тріумф навіть писала районна газета.

А ще я був у захваті від нашого нового вчителя хімії й біології, який з’явився в нашому класі неначе прибулець з іншого світу — у вишуканому костюмі, бездоганно випрасуваній сорочці, жартівливий, справедливий, доступний, з теплим поглядом, що проникав прямо в душу. Звали його Іван Степанович Жизнєвський. Я слідкував за кожним його рухом і навіть намагався «в’їхати» у зміст химерних формул, які він артистично виписував лівою рукою на дошці, оскільки на правій не мав пальців (певно, наслідки повоєнного дитинства). Щоправда, хімію до пуття опанувати мені так і не вдалося, зате з біо­логії я підтягнувся до «п’ятірки» й дуже гордився, коли Іван Степанович мене вперше похвалив. Мабуть, чи не під враженням його неповторної особистості я внутрішньо відчув повагу до професії вчителя, і десь у глибині моєї свідомості навіть промайнуло потаємне: «І я б хотів таким бути!». Та признатися своїм однокласникам не смів — засміють.

Перші бригантинівці Валентина Мозгова, Тетяна Карась, Володимир Горбатенко, Валерій Мироненко, Марія Качаєва, Галина і Василь Скоромці під час зустрічі влітку 2017 р.

І особлива моя вдячність Василеві Григоровичу Скоромцю. Він викладав у нас «банальну» фізкультуру, до якої в мене ані фізичних даних, ані особливого потягу не було. Та якось він завітав до нашого класу й захоплююче розповів про перспективи і принади туризму. Щось у моїй душі тенькнуло. Мабуть, у мені прокинувся дрімаючий мандрівник. Невдовзі Василь Григорович разом з нами, хто йому беззастережно довірився, створив туристичний клуб «Бригантина». Він терпеливо навчав нас усіх туристичних премудростей, возив на змагання до Чернігова, де ми здобували перші перемоги, водив у походи. Ми виходили дорогами і стежками рідних Чернігівщини, Полтавщини, Сумщини. Дотепер виринають у моїй пам’яті маленькі палатки кольору хакі на березі озера поблизу Качанівки, освітлені багаттям обличчя й невимовне бажання творити щось корисне для всіх людей на Землі. Це від нього в мене бережливе ставлення до природи, щемливе відчуття дороги, любов до поетичного слова, а ще вміння під дощем розпалити багаття, що згодилось мені у студентські роки під час подорожі під парусом по Єнісею та в піших мандрах Кримським півостровом.

– Отримавши атестат про середню освіту, молода людина постає перед складним вибором — де продовжити навчання, ким бути? А ще в душі поселяється тривога перед невідомим. І настає час самостійно приймати життєво важливі рішення. То куди занесла Вас доля, який шлях Ви обрали після закінчення школи?

– Мій вибір та перспективи подальшого навчання виявились набагато складнішими, ніж в інших. Насамперед з огляду на мій атестат з єдиною «п’ятіркою» з географії. І я дуже здивував своїх однокласників, коли подав документи на історичний факультет Чернігівського державного педагогічного інституту. Я склав усі екзамени, однак, недобравши кількох балів, не пройшов по конкурсу. Що після цього робити, я ще не знав. Та стихійна життєва хвиля вже вхопила мене у свої непереборні обійми. Якось, тиняючись без діла місцевим парком, зустрів групу хлопців з паралельного класу, які через кілька днів збиралися їхати на навчання до Білорусії в технічне училище нафтовиків. Щось було в цьому романтичне, тож, не довго думаючи, наказав мамі збирати мене в далеку дорогу.

Навчатися в ТУ №86 невеликого міста Рєчиці, розташованого на березі Дніпра, мені припало до душі. До того ж близько зійшовся з білоруськими хлопцями. Мені страшенно сподобалась їхня співуча мова. В нашому гуртожитку була невелика бібліотека, і я вечорами із задоволенням читав білоруською романи й оповідання Алєся Адамовича і Васіля Бикова. Які слова не розумів, хлопці підказували. Навчання було захоплюючим — з проходженням виробничої практики на меблевій фабриці в Рєчиці й на заводі сільськогосподарських машин у Гомелі. Два неповних роки збігли як один день. По закінченні я здобув четвертий (підвищений) розряд електромонтера з ремонту й обслуговування промислового обладнання. Так почалося моє заводське життя на Гнідинцівському газопереробному заводі в себе на батьківщині. Звідти призвали до лав радянської армії, де однією з моїх найбільших життєвих подій стала участь у побудові залізничної магістралі «Тюмень — Сургут — Уренгой». Там остаточно визначився зі своїм подальшим життям, прийнявши рішення вступити на історичний факультет.

– З огляду на те, що у старших класах Ви певною мірою втратили мотивацію до навчання, як Вам вдалося реалізувати свою мрію?

– Мотивації до навчання я не втрачав ніколи. Йшлося, скоріше за все, про неусвідомлений внутрішній протест до елементів радянської репресивної, заідеологізованої педагогіки; стандартизації, уніфікації, монотонності шкільної програми; нехтування схильності учня до певних предметів. Історію я любив, тож підготувався до вступних іспитів легко, якщо не рахувати безсонних ночей, проведених над відтворенням згаяного в середній школі. Допомогли нічні чергування на електростанції, яка обслуговувала наш полк і військове містечко.

1979 року, після демобілізації з армії, я вступив на історичний факультет Миколаївського державного педагогічного інституту імені В.Г. Бєлінського. Але навчався там лише два роки. Зустрів свою майбутню дружину, і після другого курсу ми перевелися до Київського державного педагогічного інституту імені О.М. Горького. Закінчивши інститут, упродовж п’яти років працював у науковому відділі Меморіального комплексу «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років». Ще рік попрацював у школі, а з 1990 року почалося моє становлення як педагога і науковця в рідній альма-матер, де за десять років я пройшов шлях від асистента до професора, завідувача кафедри політології і соціології.

– Володимире Павловичу, як так трапилося, що Ви, історик за освітою, спочатку опинились, а потім і реалізували себе на політологічній кафедрі?

– Тут необхідне уточнення. По закінченні педагогічного вузу я отримав диплом учителя історії, суспільствознавства і методиста виховної роботи. Тож діапазон моєї діяльності був дуже широким. Звичайно, я прагнув реалізувати себе насамперед в історичній науці. 1989 року я пробував потрапити в Інститут історії АН УРСР. Належні знання після п’яти років роботи в музеї у мене були, та на заваді стала відсутність партійного квитка. А вже влітку 1990 року звільнилося місце асистента на кафедрі теорії сучасного соціалізму столичного педінституту, і її завідувач професор Євген Федорович Безродний взяв мене на цю посаду. Проте лише на один рік і з умовою, що я поповню ряди КПРС. У партію я, звичайно, не збирався, бо тоді вже тільки сліпий не бачив, що їй скоро кінець. Тож я на знак згоди кивнув, бо вибору не було. А через рік московські товариші прискорили кінець компартійної епохи. Так я й лишився на кафедрі, яка невдовзі отримала назву «політології і соціології».

– Крім педагогічної практики в школі, Ви ще не мали досвіду викладацької діяльності. Та й науково-пошукова робота в музеї, мабуть, небагато спільного мала з тим, що на Вас чекало у вищому навчальному закладі. Ви опинилися в зовсім іншому середовищі. Чи можете пригадати, хто з науковців та викладачів вплинув на становлення Вас як фахівця в галузі політичної науки і освіти?

– У 1992 році на кафедру повер­ну­лася з докторантури Ольга Воло­димирівна Бабкіна, яка стала першим в Україні доктором політичних наук, і невдовзі її очолила. Оскільки я пам’ятав Ольгу Володимирівну як молодого талановитого педагога ще зі студентських часів, виявив бажання писати кандидатську дисертацію саме під її керівництвом. Паралельно, за ініціативи декана новоствореного соціально-гуманітарного факультету Валерія Йосиповича Скиби, працював над підручником «Вступ до політології». Під впливом цих двох особистостей я по-справжньому розібрався в предметній і змістовій сутності політичної науки. Захопився нею і вже про історію не думав. Хоча вона ще довго не відпускала мене. Відтак і кандидатська дисер­тація вийшла скоріше історико-політологічною.

Саме завдяки таланту Валерія Йосиповича «Вступ до політології» й досі має попит у студентів. У той час, коли більшість викладачів ще були «хворими» соціалізмом, ми з ним годинами вели бесіди про здобутки Макса Вебера, Гаетано Моски, Хосе Ортеги-і-Гасета. Що стосується впливу Ольги Володимирівни, то він також безсумнівний. Як талановитий педагог, вона поступово вивела нашу кафедру на рівень однієї з кращих в університеті. У підготовці кандидатської я отримав повну свободу творчості. Ольга Володимирівна допомагала в її підготовці непомітно, ненав’язливо. То якусь книгу з Москви привезе, то підкаже більш вдале формулювання. А коли відчула, що я «зашиваюсь» фізично, відправила мене на півроку на стажування в Інститут підвищення кваліфікації при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Там я познайомився з провідними філософами, політологами, юристами, які вже добре розумілися на премудростях новонародженої політичної науки. Найбільшою моєю удачею стало знайомство з доктором юридичних наук, професором Володимиром Дмитровичем Бабкіним — батьком Ольги Володимирівни.

– Для людини творчої, особливо в соціально-гуманітарній сфері, велике значення мають певні ідеали, зразки поведінки, духовно-моральні цінності, настанови. Чи засвоїли Ви від своїх наставників, колег, друзів якісь життєві принципи, «категоричні імперативи», що допомогли Вам у житті та фаховому зростанні?

-Ще в дитинстві один із них сформулювала моя мама, яка не раз говорила мені: «Жити треба так, щоб не дати людям приводу навіть думати про тебе погано». Перш ніж прийняти якесь рішення, вона інтуїтивно узгоджувала його з існуючою традицією, суспільним сприйняттям, думкою друзів, родичів, сусідів, знайомих. Ми ж бо живемо серед людей, а значить, і робити все, що нам заманеться, не варто. Так її вчила бабуся, так жили й вони з татом. І я намагаюся слідувати цьому принципу.

Навчаючись у Миколаєві, приблизно раз на місяць я ходив стригтися в невеличку перукарню при старій лазні на Малій Морській. Незмінно до Ісаака Мойсейовича, якому було вже під вісімдесят, та ножиці й машинку він тримав у своїх руках міцно. А ще більше мені подобались історії, які він встигав розповісти за стрижкою. У його пам’яті їх було безліч, і всі — одна цікавіша за іншу. Постригтись тоді коштувало, здається, 57 копійок. Я ж незмінно, з поваги до майстра, давав йому карбованця. І так же незмінно він промовляв символічну фразу: «Ну что вы?! У студента рубель? Это много!». А поки говорив, мій карбованець уже опинявся на дні глибокої кишені його майже хірургічного халата. Якось його колега із сусідньої жіночої перукарні, заглянувши в двері, спитала: «Исаак Моисеевич! У Вас не будет двадцать пять копеек? Мне нужно клиентке дать сдачу». І тут маестро, картинно відкинувши ножиці й театрально здійнявши руки догори, напутньо вирік: «Марья Ивановна! Побойтесь Бога! Откуда у мастера мелочь?». У цих жартівливих двозначних словах було все — акторський жест з неповторною одеською інтонацією, гордість за власну професійну майстерність, вміння зробити людям приємне й отримати за це заслужену винагороду, здатність прогодувати себе у поважному віці. Зрештою, я для себе остаточно усвідомив, що у справжнього майстра своєї справи ані випадкових, ані тим більше дріб’язкових речей бути не може.

Дещо я почерпнув у свого товариша Костянтина Кононенка, разом з яким на початку 1990-х років ми років зо три видавали щомісячний молодіжний журнал «Нова генерація». Він був його головним редактором, я — заступником. Це в нього я навчився вести щоденник і кожного дня увечері відмічати, що виконано, а що переноситься на завтра. Один з його принципів вплинув і на мою подальшу діяльність. Коли в нього щось не виходило або його підводили підлеглі, він нервово крокував по кабінету, тицяв собі пальцем у груди і говорив: «Ніхто не винен! Тільки я винен у всьому!». Тож і я намагаюсь ніколи ні на кого не перекладати провину за те, до чого я навіть опосередковано був причетним.

Від свого вчителя-фронтовика Во­лодимира Дмитровича Бабкіна я взяв на озброєння принцип «віддавати іншим більше, ніж брати від них». У нього я навчився терпеливому і поважному ставленню до учнів та всіх, хто до мене звертається за порадою. Свого часу цей принцип поширився й на мене. Працюючи з ним над поточними інститутськими справами, я одночасно збирав матеріали і для докторської дисер­тації. Саме він допоміг визначитись із темою, щедро ділився думками, нещодавно прочитаним, постійно давав книги зі своєї домашньої бібліотеки. І саме завдяки йому мій шлях від задуму до захисту докторської дисертації скоротився удвічі. Свою належність до політико-правової школи Володимира Дмитровича я відзначаю незмінно та з великою гордістю.

– Свою кандидатську дисертацію, а згодом і докторську, Ви захистили в Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України. Чому обрали саме цю установу?

– На початку 1995 року, коли я відчув, що моя кандидатська дисертація майже готова, дав почитати її Володимиру Дмитровичу. Він прочитав її дуже швидко, зробив деякі зауваження, але, найголовніше, сказав, що з цим можна вже виходити на захист. Відтак привів мене в Інститут, познайомив з майбутніми вчителями і наставниками Олександром Миколайовичем Мироненком і Юрієм Івановичем Римаренком. І вже навесні того ж року я успішно захистив в інституті своє творіння. Величезний досвід професора В.Д. Бабкіна підказав йому, що я зможу принести користь академічному інститутові. Восени я отримав одразу дві посади — відповідального секретаря редколегії багатотомної «Юридичної енциклопедії» і вченого секретаря Спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук.

В інституті, значною мірою завдяки толерантності директора академіка Юрія Сергійовича Шемшученка, панувала творча доброзичлива атмосфера. Кожен займався своєю справою, був провідним фахівцем у певній галузі. З особливою виразністю це виявилось у процесі підготовки «Юридичної енциклопедії». За ініціативи Володимира Дмитровича ми розпочали інтенсивну роботу над підготовкою першого в Україні «Політологічного енциклопедичного словника». З одного боку, ця робота відібрала багато сил і часу, та з іншого — дозволила мені як упорядникові оцінити потенціал вітчизняної політичної науки й познайомитись з уже відомими на той час політологами практично з усіх науково-навчальних центрів нашої країни.

– Як Ви вважаєте, що має більше значення у житті людини, її кар’єрному зростанні — праця, везіння чи, можливо, якісь інші речі, наприклад зв’язки?

– Поза всяким сумнівом, Ви назвали важливі складові досягнення особистого і професійного зростання, однак не всі. Праця без натхнення не приносить задоволення. Про таку працю моя бабуся говорила «відбувати відбучу». Що стосується везіння, то на нього ніколи не варто розраховувати. Повезти може раз, двічі, але якщо ти зробиш на це ставку — обов’язково колись програєш. Про це свідчать і саме життя, і кращі зразки світової літератури від Олександра Пушкіна і Федора Достоєвського до Германа Гессе і Йогана Гейзінги. Зв’язки для мене мають значення лише як органічна складова людського спілкування та співпраці. Їх іноді плутають з протекціонізмом, що працює лише в корумпованому, недемократичному світі. Спонтанна ринкова динаміка поступово все розставляє на свої місця навіть у нашому пострадянському суспільстві. За людину можна попросити один раз, надалі все залежатиме від неї самої. Якщо вона опиниться «на своєму місці», тоді це може спрацювати, та й то лише як первісний поштовх.

– На сьогодні вже ні в кого не викликають сумніву Ваші досягнення не лише в політології, а і в юриспруденції. Як виникло бажання зайнятися, крім історії, політології, ще й правом?

– Коли я потрапив до юридичної установи, у мене був певний комплекс неповноцінності й відповідне бажання здобути юридичну освіту. Та згущена динаміка мого життя змушувала відкладати це питання «на потім». Зрештою, десять років роботи над шеститомною «Юридичною енциклопедією», два роки роботи науковим консультантом судді Конституційного Суду України, постійне спілкування з колегами-юристами не пройшли даремно. Самоосвітою я здобув значно більше, ніж міг би отримати на юридичному факультеті будь-якого університету.

До занять юриспруденцією поряд з іншим мене спонукала багатозначність і багатоплановість проблематики, якою я займаюся від початку 1990-х років. У процесі дослідження проблем місцевого самоврядування, політичної модернізації, політичного аналізу і прогнозування, історії учень про державу і право, порівняльної політології виявилось, що по-справжньому їх осмислити можливо лише на міждисциплінарному рівні. Соціально-гуманітарні науки, такі як історія, соціологія, філософія, політологія, правознавство, тісно пов’язані між собою. І намагатися втриматися в рамках якоїсь однієї означає грішити проти істини. Що стосується правознавства й політології, то в них одні й ті самі об’єкти дослідження — влада, держава, громадянське суспільство, демократичні інститути і механізми, конституційні зміни, модернізація. Різні підходи до цих явищ лише взаємозбагачують обидві науки та дозволяють максимально заглибитись у теоретико-практичну специфіку досліджуваних проблем.

– Крім роботи, важливе значення у житті кожної людини, незалежно від професії, має родина. Чи вдається Вам приділяти достатньо часу своїй дружині, дітям, онукам? Чи є у Вас якісь сімейні традиції?

– Можна сказати, що моє сімейне життя невіддільне від професійного. Відтоді як я познайомився зі своєю дружиною на першому курсі інституту, ми займаємось однією справою, працюємо на одній кафедрі в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова. Діти теж здобули гуманітарну освіту. Син — політологічну, донька — філософську. Сподіваюсь, і онуки продовжать нашу спільну справу, хоча які професії будуть домінувати вже в наступному десятилітті — можемо лише здогадуватись. Маю двох онуків, яким намагаюся приділяти уваги значно більше, ніж дітям. Зі старшим, Владиславом, катаємось на велосипедах, граємо в «Монополію», читаємо. Меншому, Данилкові, лише чотири місяці. Але він уже усвідомлює — дідусь його любить. Як тільки мене побачить — одразу усміхається і тягнеться до мене. У нас є сімейні традиції, які перейняли діти й, напевне, дістануться внукам у спадок. Одна з них — помахати рукою з вікна услід тому, хто йде з дому, на роботу, навчання чи навіть у якихось справах, й таким чином благословити на добрі діла. Інша — дарувати дітям різнокольорові кульки на день народження. Владислав нещодавно отримав вісім — за кожен прожитий рік. Данилко невдовзі отримає чотири — за кожен прожитий місяць, і так буде до року.

– Яких принципів Ви б порадили дотримуватися молодим людям, які тільки розпочинають своє самостійне життя, обирають професію, створюють родину, і взагалі всім, хто прагне бути успішним і щасливим?

– Взагалі я боюсь давати якісь поради молодим людям. Все одно вони зроблять по-своєму й вчитимуться на своїх помилках. Зазвичай мене насторожують люди, які дають поради. Для цього самому треба бути моральним авторитетом чи зразком поведінки буквально в усьому або довести своїм життям, що висловлені настанови працюють. Однак нерідко ми є свідками протилежного. Так, давньоримський письменник Луцій Анней Сенека, який написав свою знамениту працю «Моральні листи до Луцилія», в особистому і громадському житті був людиною аморальною. Американський психолог Дейл Карнегі, який роздавав поради всім підряд, не здобув собі щастя і зрештою покінчив життя самогубством. Я не знаю, які ще моральні настанови можна висловити після Нагірної проповіді Христа. Та й вона є лише недосяжним ідеалом. У сучасному житті людина кожного дня мусить самостійно приймати непросте рішення: яку з настанов і якою мірою вона може виконати чи порушити? Єдине, на що я хотів би звернути увагу, це на те, що справжня особистість повинна постійно рухатись і ніколи не зупинятися на досягнутому. Для людини, життя якої пов’язане з творчістю, зупинитися — рівнозначно смерті. У цьому зразком для мене є мій близький друг художник Петро Бевза, який не боїться почати все спочатку і вважає рух першоосновою і виправданням людського життя.

Провівши розмову з Во­ло­ди­миром Павловичем, нам тільки й залишається вірити в те, що все в цьому світі взаємопов’язано, що творчий шлях, особистий успіх є результатом думок, вчинків, доленосних рішень людини, які супроводжують її упродовж усього життя і діяльності. Як зауважив відомий британський письменник Джеймс Аллен, шляхетний та одухотворений характер не виникає просто так, завдяки випадку чи везінню, а є результатом наполегливого, правильного мислення. А на це мислення свого часу вплинуло багато людей, яких ювіляр пам’ятає, цінує і яким щиро вдячний. Саме це є першопричиною становлення Володимира Павловича як щасливого сім’янина, знаного вченого, творчої особистості. Він не лукавить, він прагне дійти до глибин самого себе. Його висловлювання, дії є відображенням його думок. Гармонія в усьому!

Розмову вела Оксана Кукуруз.

Інтерв’ю з книги “Горбатенко Во­лодимир Павлович: До 60-річчя від дня народження і 30-ліття науково-педагогічної діяльності.”