На добру справу
Написати про цей волонтерський гурт – односельці їх називають “кухарськими бджолами” – давно була така задумка, та до втілення все ніяк не доходило. Там, де починається адміністратор газети – коли маєш організувати випуск видання від кожної гривні на друк і до останньої вичитаної літери – на жаль, журналіст помирає… Але ось нагодилося шановане в народі жіноче свято, і сам Бог велів розповісти про таких жіночок – мам, дружин, бабусь, у яких вистачає сил і душевного тепла не тільки на власні родини, а й на тих синів, котрі нині боронять від ворожої навали нашу державу і кожного з нас.
Племзаводівська слава Кухарки – далеко в минулому. Нині це невеличке сільце на периферії громади, де більшість мешканців – пенсіонери, а поодинока молодь, здебільшого, не маючи роботи, від’їжджає. Живуть кухарчани зі скромних пенсій, городів та господарства, де кожна копійчина – така трудна. Проте, як бачимо з багатьох прикладів воєнного волонтерства, щедрість душі аж ніяк не залежить від товщини гаманця.
У селі склався справжній діяльний волонтерський осередок, який забезпечує передачі домашніх смаколиків на фронт не вряди-годи, а кожні два тижні. Жінки, котрих організувала на цю копітку справу Любов Віталіївна Коновал, готують смачні і свіжі домашні страви, а їх доставку захисникам забезпечує ГО “Волонтерський щит 4.5.0”.
Як налагодила роботу “фронтової кухні” і кому завдячує у допомозі, розпитую цю добросерду, тендітну жінку, котра, до речі, на спільній світлині якраз скромно ховається за колежанками-“бджолами” – пані Любов.
– Любове Віталіївно, як починалося Ваше волонтерство, мабуть, ще у 2014-ому?
– Так, прочитала тоді у “районці” прохання волонтерки Яни Борщ підкріпити продуктові передачі хлопцям домашніми солодощами і ми з дівчатами почали пекти торти. Час ішов, війна затяглася, ті дівчатка вже повиїжджали із села, залишилася із компанії я сама. Мала лишок огірків, молодої картопельки чи інші овочі – було, зателефоную Яні: “Забереш?..” Зносилися сільчани й до сільради на заклик старости. А підходить осінь – овочі спустимо в погріб, і що можна передати?.. Та й розуміла, що готувати з наших передач воїнам самостійно можливості немає.
Тож, хотілося організувати, все ж таки, приготування страв, готових до споживання. А як його почати, коли за душею – й зайвої копійки?.. Моє прагнення підтримали діти Діма і Аня, чоловік Юрій Григорович, а далі звернулася до тих кухарчанок, котрі зазвичай готували на весілля, інші урочистості, адже куховарити на великий гурт – треба ще і вміти.
Наші перші відправки – “добова” маринована капусточка, вінегрети, інші заготівлі і салати, вареники, а далі – більше. Починали з того, що було у кожної вдома і не вимагало велики затрат, бо де ж ті гроші у селі, коли більшість – без роботи. Потім стали оголошувати карту для донатів на закупівлю продуктів і добросерді земляки нас підтримали. Завжди є потреба у тарі, син забезпечує нас відерцями, котрі йому стали продавати зі знижкою, коли довідалися, що на армію. Нині готуємо відправки кожні два тижні, радимося, що можна б зготувати, на що вистачить коштів.
– Назвіть, будь ласка, Ваших “бджілок”, хто не рахується з власним часом, силами і запасами, аби підтримати воїнів.
– Обов’язково! Це Надія Стародуб, у котрої двоє синів – Валерій і Денис на фронті, Ольга Гапич, Світлана Мовчан, Юлія Дордус, Катерина Андрусенко, Світлана Стародуб, Тетяна Попович – захищає Україну чоловік Сергій, і наша найстарша волонтерочка – моя сусідка, котрій 78 років, – Галина Іванівна Телюк.
– А як організовано ваш копіткий виробничий процес, бо й справді, сільська родина весілля з чавунами і тарілками важко переживає здебільшого раз за життя, а у вас воно – щодва тижні!
– Його вже відпрацювали. Завчасно відварюємо, начищаємо заготівлі на салати, підготовляємо напівфабрикати, а далі збираємося у мене в літній кухні і вже перед відправкою готуємо все, щоб свіженьке. Село про відправки воїнам знає одразу, бо снують “бджоли” одна до одної з сумками, кастрюлями, відрами, шукаємо місця у морозилці чи холодильнику. Вдячні, що одна жінка дала нам у користування об’ємну морозильну камеру.
За основну штаб-квартиру – моя невеличка літня кухня, але зручностей і місця бракує, взимку холодно, тож дівчата кожна розбирають додому, що підготувати – одній краще вдаються налисники, іншій – вареники, хтось – ще у чомусь вправна, тож за час спільної праці ніби розкріпили страви поміж собою.
Наша найстаршенька Галина Іванівна підсобляє, коли треба поначищати овочі, інше, а ще пекла чудові запашні пироги у печі. З часом я придбала для цього “духовку”, тож вона і мене підучує. Добра порада старшої господині завжди доречна.
– А що ж у меню вашої фронтової кухні?
– Як більше люди задонатять, то і ми можемо різноманітніше і смачніше наготувати. Добре смакують хлопцям і капусняк, і солянка, ціле літо була в нас окрошка. Звісно ж, вареники, голубці, налисники – з печінкою, з сиром, з вишнями, салати і випічка. Ось нещодавно спробували гречаники у свинячій “сіточці”. До святкових відправок готували холодець, десерт “Бите скло”, інші смаколики.
Залежить меню і від того, що кожна вдома має, чим сільчани і небайдужі земляки можуть поділитися. Ось два місяці я корову не доїла – була тільна, тож не пекли, тепер доїться – і ми вільніші у виборі, що готувати.
Завжди є потреба у яйцях – нам дуже допомагали сільчанки Тетяна Андріївна Донець і Софія Петрівна Анзель, адже на кожну відправку треба більше сотні яєць: чи бублички з м’ясом, чи сосиски у вафельних листах – треба у яйці обсмажити, а коли готуємо “олів’є” – так і поготів. Сотня йде тільки на салат. Завжди в ціні цибуля, тому ми стали більше саджати її вдома.
Коли сутужно із коштами, однак шукаємо можливості приготувати смачно, по-домашньому. Приміром, не було у нас за що придбати майонез на “шубу”, то я самостійно збила вісім літрів соусу з молока та олії. І знаєте, він смакує навіть краще за купований! Томату, пасти не купуємо – є своє, домашнє, заощаджуємо і на цьому.
Допомагає винахідливість і у тому, як збегегти страви свіжими. Так, наприклад, заморожували сік і компот у пляшках, перекладали ними лоточки із салатами, підморожували дещо відерця з окрошкою і якраз доїжджало таке, як треба.
У Кухарці чимало хат покинутих, тож для зберігання овочів, які припасаємо на приготування страв, “окупували” один із погребів.
– Як відгукуються хлопці про кухарську кухню?
– Звісно ж, вдячно, кожному на віддалі від дому бракує звичних домашніх страв. А найперше – вони радіють тому, що про них пам’ятають, піклуються зовсім сторонні люди… Радість, піднесення, прилив сил – так зустрічають наші передачі на фронті, відгукуються волонтери зі “Щита”.
Був випадок, коли Олександр Дирявко привозив і до нас на гостину варвинського воїна – чоловік особливо добре відгукувався за нашу “Шубу” і пироги.
– А як нині із донатами, чи є вже у вас постійні донори?
– Так, є, і ми їм дуже вдячні. Без них діяльність зачахла б, адже що б ми змогли зібрати, коли у селі 80%- пенсіонери. Хоча є й такі, хто із невеличких пенсій, як ось Світлана Костівна Сухаренко, однак щомісяця роблять свій внесок.
Серед постійних донорів – немісцевий чоловік Віталій Анатолійович Добровольський, який нам донатить щомісяця, суттєва допомога надходить від колишніх кухарчан, хто родом звідси – дружина загиблого Володимира Білоуса – Марина, Валентина Порядинська, які нині мешкають у Гнідинцях, Валентина Михайленко – лікарка з Варви, Тетяна Стародуб – теж гнідинчанка, дружина захисника. Дуже допомагає нам подружжя Кишкунів – Світлана і Віталій. Є і небайдужа молодь, зокрема Таня Борсук, котра нині проживає за кордоном. Дуже приємно, що люди нам довіряють.
Звісно, доводилося чути і скептичні репліки щодо нашого волонтерства. Спершу було гірко і образливо, а нині – не зважаємо, бо робимо потрібну справу. Такі хай не язиками плещуть, а стають самі до праці.
– Чи підтримують ваше волонтерство родини, чоловіки?
– А куди їм подітися, – віджартовується пані Люба. – А якщо серйозно, то кожен розуміє, що в країні війна, і маємо тримати міцний тил для наших захисників.
І на нашій кухні треба часом чоловічої допомоги. Ось, наприклад, запропонувала озерянчанка Валентина Волох яблук із саду на сік, то давили його якраз чоловіки – мій і Тані Попович.
Звісно, і своє життя доводиться підлаштовувати під графік фронтової кухні – розраховувати час і сили.
– У посиленому режимі волонтерите вже другий рік, чи не втомилися, чи не було думки припинити?..
– Нелегко нашим дівчатам, адже у кожної сім’я, господарство, городи. Чи захворіє хто, чи діти приїдуть, чи домашні турботи, а однак не зупиняємося – однієї немає – підстрахує інша. Особливо скрутно влітку, час можна викроїти хіба ввечері, години після дев’ятої, то працюємо тоді і до трьох ночі, і до п’яти… Але вже так звикли, що як підходить середа – починаємо підготовку, ніби сам організм вже так запрограмований.
Коли налягає втома, і собі, і дівчатам кажу: нам не важче, аніж хлопцям в окопах…
Кидати своєї справи не плануємо. Напевне, не зупинимося тепер вже до Перемоги.
– Що ж, дай, Боже, Вам і Вашим подругам по волонтерству здоров’я і витримки, людської підтримки!
Ось такою вдалася розмова із, як нині мовиться, координаторкою “кухарських бджіл” Любов’ю Коновал. А насамкінець жінка передала прохання усього свого гурту: “Ви ж там дивіться, не перехваліть нас, бо не задля цього збираємося…” Та ні, не буду – пообіцяла я, як дитина, схрестивши пальці за спиною, а розповідати про вас треба, аби більше людей знали і підтримували таких, як ви.
Записала Є. Зима,
фото із волонтерського архіву