СПАДЩИНА ОПАНАСА СЛАСТІОНА

Мандруємо рідним краєм

В українській архітектурі на межі ХІХ-ХХ століть відзначалося тяжіння до народних традицій. Був популярний так званий український народний (національний) архітектурний стиль.

Вихованці туристсько-краєзнавчого клубу «Ніка», в рамках Всеукраїнської туристсько-краєзнавчої експедиції «Мій рідний край», вирішили ознайомитись з українським народним архітектурним стилем в межах Варвинського району. Ми здійснили пішохідну подорож ІІ ступеня складності (подолали 52 км) по селах району, де збереглися будівлі земських шкіл. У всіх будівлях шкіл був використаний український архітектурний стиль.

А тепер звернемось до історії побудови приміщень шкіл.

У 1908 році у Російській імперії вирішили впровадити обов’язкову початкову освіту. Тоді ж стало зрозуміло, що потрібно будувати школи.

Міністерство народної освіти склало детальний план з їх будівництва на найближчі 20 років і навіть передбачило фінансування. Реалізувати програми мали земства та міські управи, які оголосили конкурси на проектування.

Прогресивна українська громадськість активно підтримала ідею будівництва в містечках і селах шкіл, лікарень та інших споруд саме в національному стилі. Лохвицьке земство, до складу якого тоді входили сучасні райони Полтавської області – Лубенський, Лохвицький, Пирятинський, Чорнухинський, а також Варвинський район Чернігівської області та Роменський район Сумської області, звернулося з проханням розробити проекти шкільних будинків до Опанаса Георгійовича Сластіона (1855-1933 рр.) – видатного українського етнографа, архітектора, художника, графіка, мистецтвознавця, педагога та культурного діяча. Проте мало хто знає про його архітектурні роботи. Так у будівлі земства в Полтаві Сластіон використав європейський модерн та традиційну українську сільську архітектуру.

В результаті, в 1911-1913-х роках за проектами О.Г.Сластіона в семи селах сучасного Варвинського району були побудовані земські школи в українському народному стилі. Будівлі у Брагинцях, Варві, Гнідинцях, Озерянах, Остапівці та Світличному і досі використовуються за призначенням. Загалом у 1912-1913 рр. на земські кошти в Лохвицькому повіті було збудовано близько 100 шкіл. Останню земську школу в стилі українського архітектурного модерну було побудовано у 1916 році. До нашого часу їх збереглося біля 50. Вихованці клубу протягом двох років відвідують збережені будівлі шкіл в трьох областях. Та на сторінках власного сайту виставляють матеріали про відвідувані школи.

Окрім того, школи були маленькими архітектурними шедеврами, адже Опанас Сластіон, як архітектор, використовував національні мотиви, дерев’яні та муровані конструкції. План школи включав будиночок на 1-4 кімнати, інколи будівлю для вчителя, сарай, погріб та колодязь.

Ще замолоду Сластіон цікавився сільською забудовою, використовував і творчо переосмислював національні архітектурні форми, у 1890-х розробив основи українського архітектурного модерну (УАМ), однак ніяк не міг втілити їх у реальні проекти.

Коли Лохвицька повітова земська управа оголосила конкурс на проектування будинків для народних шкіл, Опанас використав свої напрацювання і створив серію із восьми проектів будівель, розрахованих на 1, 2, 3 та 4 комплекти учнів – у ті часи «комплектами» називали класи по 50 осіб.

Архітектор, дослідник стилю УАМ Віктор Чепелик зазначає, що ідеї Сластіона були надзвичайно прогресивними на той час.

«Уперше ідею серійного проектування висловив у 1908 році німецький архітектор Вальтер Гропіус. Безсумнівно, тоді ця ідея не могла бути запозичена Сластіоном з літератури, він прийшов до цього рішення самостійно», – уточнює він.

Крім того, Чепелик підкреслює, що художник чи не першим у світі розробив для шкільних приміщень принцип об’єднання двох суміжних класів у один великий зал за допомогою перегородки, що складається.

«Тепер цей принцип має назву трансформованого простору і широко застосовується в багатьох типах споруд», – зазначає дослідник.

Його школи являють собою одноповерхові будівлі з великими шестикутними вікнами, накриті високими черепичними дахами, оздоблені народним орнаментом із необробленої цегли та з високими башточками-вежами над входом. Всередині вони мають зручне планування та чітке функціональне зонування груп приміщень.

Проект Сластіона не мав аналогів у народному будівництві та тогочасній архітектурній практиці. Однак місцеву владу кілька разів довелося вмовляти втілювати його без змін.

Архітектор Віктор Чепелик уточнює, що тодішня прогресивна українська громадськість активно пропагувала ідею будівництва шкіл саме в національному стилі. «Особливо переконливими були клопотання письменниці, етнографа Олени Пчілки, яка звернулася безпосередньо до Полтавського губернського земства», – пише він у своєму дослідженні.
Зрештою проекти Сластіона прийняли, і до 1912 року було зведено 24 школи.

Після цього у лютому 1913 року місцева влада вирішила, що добудовувати решту шкіл за таким проектом – надто дорого. Тому було вирішено вилучити з проектів кімнати сільських бібліотек і сторожа, зменшити об’єм учительських квартир, класних кімнат та роздягалень (як за площею, так і за висотою, дотримуючись при цьому встановлених норм повітря на кожного учня).

Полтавський мистецтвознавець Віталій Ханко зазначає, що на цьому ж засіданні виникла дискусія про архітектурно-художній стиль споруд.

«Вороги українського стилю вжили всіх заходів, щоб змінити попередню постанову: вони навіть посилались на селянство, котре, мовби, не бажає шкіл в українському стилі… Однак після довгої дискусії вдалося [його] зберегти», – зазначає він.

Після цього засідання земського зібрання встигли звести ще 27 «зменшених» шкіл, а у жовтні 1913 року громада наполягла на поверненні до первісного варіанту проектів Сластіона і добудували ще з півсотні об’єктів.

Перед Першою світовою війною схожі школи почали будувати в Канівському повіті на Київщині, на Херсонщині та на Кубані. Будівництво за проектами Сластіона продовжувалося, і остаточно зупинилось лише у 1916 році. Про те, що це були перші споруди новітнього часу, збудовані спеціально для села, про їх самобутність та унікальність нам ніколи не говорили. Більше того, не знали про це й спеціалісти.

Віктор Чепелик зазначає, що у профільній архітектурній літературі 1930-1960-тих років школи Опанаса Сластіона згадувалися вкрай рідко: не популярно тоді було прославляти прогресивні ідеї царських часів.

У другій половині 1930-тих років з цих будинків знімали високі вежі над входами.

Дослідники кажуть, що Сластіон їх проектував, протиставляючи місцевий центр освіти дзвіницям і баням церков, які тоді єдині височіли над іншими будівлями села. Певно, з цієї ж причини на шпилях часом встановлювали «сонце» – символ світла знань.

На думку ж радянських керівників, «готичний характер» башточок не був властивим слов’янській архітектурі. Багато веж було знищено німцями у Другу світову війну, щоб там не засіли місцеві партизани-снайпери. А коли прийшов мирний час, ці будівлі не скрізь і не завжди знову ставали школами. От і не дивно, що через 100 років і незнання історії цих шкіл лишилося з 50.

Багато шкіл перебувають на балансі сільських рад, але не використовуються, стоять зачиненими і поступово руйнуються. Є такі, що передані у приватну власність. Наприклад, у селі Бондарі Чорнухинського району Полтавської області. Усі будівлі, навіть ті, що знаходяться у так званому «задовільному технічному стані», потребують ремонту, перекриття даху та утеплення.

«Школи Лохвицького земства» ратують, щоб всі будинки Сластіона взяли на державний облік та надали їм статусу «Пам’ятка архітектури національного значення».

Тетяна Лозицька, Дмитро Сисо­єв, Нікіта Жевнов,

вихованці клубу «Ніка» Фото О.Прими

This slideshow requires JavaScript.