До 100-річчя Варвинської селищної ради
Зі спогадів очільників ради
Народився Іван Олексійович у хуторі Долина, дотичному до х. Берізка, що неподалік Озерян. Після закінчення школи продовжив навчання в Уманському технікумі механізації сільського господарства, служив у лавах Збройних Сил, а згодом закінчив Ташкентське авіаційне училище, певний час літав на надзвукових лайнерах.
Через деякий час Іван Олексійович закінчив інженерно-зоотехнічний факультет Київської сільськогосподарської академії.
– Закінчивши обидва училища та певний час політавши на надзвукових облавках, я повернувся до села Кухарка, в тодішній радгосп «Мирний», і розпочав там роботу на посаді секретаря партійної організації, а через деякий час очолив колгосп «Дружба» в селі Озеряни, – розповідав Іван Олексійович.
1982-го року погодився на пропозицію тодішнього першого секретаря райкому партії Гмирянського очолити Варвинську селищну раду.
– Іване Олексійовичу, що найбільше запам’яталось на посаді Варвинського селищного голови?
– Ставши очільником Варвинської селищної ради, вирішив заасфальтувати всі вулиці селища, а тому поїхав у Прилуки поцікавитись, чи можна буде замовити бітум, який необхідний для асфальтування доріг і тротуарів Варви.
Отримавши відмову, я вирішив поїхати в Москву до Міністра нафтової та газової промисловості СРСР Соколова. Тож, доїхав до Москви, потрапив на Кутузівський проспект, знайшов Міністерство… Сиджу й чекаю на канапці, аж підходить чоловік і запитує: «Ви до кого?» – Відповідаю: «До Міністра Соколова». – «Це я – Міністр Соколов. Заходьте, будь ласка»…
Далі Міністр поцікавився причиною мого приїзду до Москви. А довідавшись, що прошу направити бітум для асфальтування доріг і тротуарів в смт Варва на Чернігівщині, адже важка нафтовицька техніка систематично руйнує дороги Варви та Варвинщини, я отримав дозвіл на одержання трьох вагонів бітуму.
«Хто буде платити?» – «А хтозна-хто?» – продумав я тоді, адже в той час свого бюджету в селищній раді не було. У 80-х роках існував лише районний бюджет, яким керував начальник райфінвідділу, і охоплював бюджети всіх населених пунктів Варвинщини.
Одержавши сприяння в Міністерстві в отриманні квитка назад я успішно приїхав до Варви, проте тут далеко не веселково зустрів мене перший секретар райкому партії. На високих тонах він запитав, хто послав мене у Москву і хто буде оплачувати бітум, який буде доставлений зі столиці?..
Забігаючи наперед, хочу сказати, що із трьох вагонів бітуму, який надійшов із Москви в Прилуки, Варві заасфальтували тротуар від колишнього міжколгоспбуду і до РЕМу та вул. Трудову до Сухого яру… Далі ми не мали фінансових можливостей заасфальтувати і робили лише тверде покриття окремих вулиць… А от якби використати всі три вагони бітуму, які надійшли із Москви, то дійсно можна було б заасфальтувати тверде покриття всіх вулиць Варви…
– Що ще втілювали в життя?
– Наша команда намагалася підтримувати благоустрій селища: чистили дороги, косили траву на зелених зонах тощо.
Пригадую курйозну історію щодо чищення доріг від снігу. Як відомо, тоді спецтехніка була лише в спеціалізованих організаціях «Укрнафти», а КП її не мало, тому я змушений був звертатися до нафтовиків.
У той час УТТ-2 очолював Володимир Федорович Науменко. Тож поїхав я до нього просити транспорт, щоб розчистити сніг із основних вулиць селища. А він мені й каже, що його керівництво знаходиться в НГВУ «Чернігівнафтогаз» (Прилуки), а тому він їм підпорядковується, а не мені. Я ж йому апелював, що він живе у Варві, їздить по варвинських дорогах, а чистити їх не бажає… Тож за це я його й звільню. Для райкому партії це було небаченим хамством, а тому мені знову попало «на горіхи»…
Крім того, за час каденції нам вдалося відкрити нове кладовище, частково освітлити Варву та добудувати приміщення початкових класів загальноосвітньої школи.
– А які були плани?
– Біля табору «Веселка» мав намір зробити зону відпочинку; хотів встановити нову, високу вежу по вул. Космонавтів, щоб отримати кращий тиск на всій території Варви.
– Іване Олексійовичу, Ви прожили довге життя, скажіть, будь ласка, який факт людської доброти найбільше вразив Вас?
– Валентино Василівно, це було в Києві. Тоді я працював у с. Кухарка і був обурений миттєвою сваркою з директором племзаводу «Мирний» Дмитром Дем’яновичем Сенем. Тож я пообіцяв йому, що стану фахівцем у цій галузі. А для цього, я розумів, необхідно було мати вищу освіту. Тож я подався до Київської академії сільського господарства.
На наступний день після іспиту я підходжу до дошки оголошень, на якій вивішені прізвища тих абітурієнтів, які вступили. Дивлюсь – іде високий, статний чоловік в ошатному одязі. Зупинився і запитує: «Що, хлопці, знайшли свої прізвища?» «Певне, не всі», відповідаю. «А Ви звідки?» – запитує. «З Чернігівщини, Варва»… «А часом не знаєте Дмитра Дем’яновича Сеня з Кухарки?» «Як не знати? Я з ним працюю і пообіцяв йому стати спеціалістом…»
Мій новий знайомий окинув мене здивованим поглядом і промовив: «Ми навчалися разом із ним. Потім я став викладачем, а нині – декан зооінженерного факультету. Моє прізвище – Михайло Степанович Борщ… Я – з Варви і допоможу тобі в усьому…» – пообіцяв той.
Тож упродовж усіх п’яти років навчання я завжди відчував його опіку. Гарний був чоловік. Я йому дуже й дуже вдячний…
– Скажіть, будь ласка, що в теперішній роботі Варвинської селищної ради є позитивом і над чим необхідно працювати?
– Позитивом є благоустрій, який нині підтримується на належному рівні.
Працювати необхідно над тим, щоб і при важкій економічній ситуації вдалося, все ж таки, заасфальтувати основні вулиці Варви. Це було б прекрасним фактом.
– Які побажання мешканцям Варвинщини адресує Іван Гайдай?
– Щоб мешканці стали більш толерантними й дипломатичними; здоров’я всім на довгі роки; щоб існувала лікарня; підтримувати благоустрій населених пунктів.
– Щиро дякую, вельмишановний Іване Олексійовичу, за розповідь. Здоров’я Вам на довгі роки.
Валентина САВЕРСЬКА-ЛИХОШВА,
Варвинський селищний голова