Наші допомога і вдячність потрібні завжди

Відвідувати варвинських воїнів з нагоди принаймні найбільших свят – таке вже правило має варвинська волонтерська група у складі колишніх воїнів Афгану й АТО Віктора Борсука і Олексія Балаби, вже не перший рейс із ними в дорозі варвинець Андрій Назарський. А координує збір допомоги та тримає зв`язок з воїнами і щоразу особисто вирушає на схід тендітна молода жінка, проте вже добре знана волонтерка, депутат селищної ради Яна Борщ.

Хоч і заспокоюємо себе думками, що в останні роки організованість і матеріальне забезпечення армії суттєво покращилися, проте наші допомога і підтримка, домашні харчі й смаколики з турботливих рук варвинських господинь, проста людська вдячність там, на межі мирної України, потрібні завжди. Як ковток повітря здому, часточку тепла земляків сприймають воїни кожні волонтерські відвідини.

Цього разу варвинський гуманітарний бус рушив у непросту зимову дорогу з нагоди січневих свят. Ті дні позначилися добрячими морозами і снігопадами, проте планів привітати воїнів-варвинців та їх побратимів у підрозділах, підгодувати домашніми харчами змінювати вже ніхто не став. От тільки через складну дорогу – зі снігових переметів доводилося й відкопуватися – дісталися не до всіх варвинців по запланованому маршруту. Сподівалися відвідати Валерія Чаленка у Сєвєродонецьку, але негода і такий короткий зимовий день тому завадили.

Зустрілися ж у різних точках базування з Олександром Шпадаруком (біля населеного пункту Очеретяне, Луганщина), Олександром Бутенком (Троїцьке) і Дмитром Юрченком (Білогурівка), через О. Бутенка передали гостинці і Анатолію Телевному, котрого теж не вдалося побачити особисто.

This slideshow requires JavaScript.

Воїни радо приймали гостей-волонтерів. І справа не тільки в домашніх передачах, хоча смак наших, варвинських, картопельки та квашених помідорів-огірків, а надто – духмяної випічки, ті, хто відірваний від дому чи порівнює з казенними харчами, цінують більше за нас. Везуть волонтери завжди і дещо важливіше – добро і вдячність у очах, теплі слова підтримки від себе і земляків, їх розчулені світлини, щирість дитячих малюнків, розраду спілкування посеред сірих армійських буднів.

Хлопці бі­льш-менш облаш­товані у побуті, розповідає Яна Борщ. Побратими О. Шпадарука мешкають у по­кинутому виробничому комплексі. Є баня, електрика, воду їм підвозять, гріються електрообігрівачами (топити дровами було б важче). Ма­ють телевізор, щоправда на один російський канал, але іноді навіть цікаво почути, що про нас всіх там говорять.

О. Бутенко з колегами квартирують у залишеному будинку, у селі поряд з місцевими жителями, теж призвичаїлися до умов служби і походного життя. У кожного з них – своя непроста армійська робота, говорить Яна, але навіть мешкати у постійному холоді, «спартанських» побутових умовах, бути готовим щомиті виїздити на завдання – це теж нелегко. Та наші хлопці здебільшого не скаржаться, чого бракує у побуті – це ще треба зуміти допитатися.

Найбільше ж їх гнітить невизначеність – скільки триватиме протистояння, як політики поведуться далі, коли повертатимемо свої території. Хоч нині патріотизм підкріплено матеріальною складовою – зростає грошове заохочення, проте час плине і дедалі складніше буде знайти охочих на військову службу – готових ризикувати життям і здоров`ям.

Але є й оптимістичні враження, ділиться волонтерка побаченим. У одного з військовиків мали змогу подивитися на техніку підрозділу, тож нинішня міць української армії вселяє впевненість. Пройшлися рядами бойових маших, сучасних, нових, але такими світлинами не діляться – з міркувань безпеки і конфіденційності.

Зустрічі з воїнами були радісні, здебільшого оптимістичні, а от картинка нинішнього сходу за вікнами бусу переважно гнітила – покинуті хати і ферми, запустіння, чагарники у селах. І то – не лишень війна винна. Занепад в українські села прийшов раніше, і боротися всім нам треба не тільки із зовнішньою агресією, треба наводити лад у своїй державі, відзначають щоразу волонтери.

– Та навіть все це, – говорить Яна, – не здатне вбити українського патріотизму, відчуття приналежності до своєї держави – на багатьох помешканнях майорять синьо-жовті прапори. Люди, як фермер із одного села, котрого ми дорогою підвозили, при зустрічі тиснуть руки, говорять, яку потрібну справу ми робимо. Принагідно питаємо у цього чоловіка: ви ж, як місцевий, що думаєте, надовго тут війна? Не хотілось би, відповідає, але схоже, що надовго…

Відчуття приналежності до єдиної держави, прагнення допомогти її оборонцям гуртують знову і знову мирних українців. Коли оголошується волонтерський збір, невтомний варвинський батальйон небайдужих (список помічників січневого виїзду додається) береться до справи – збирають овочі, консервацію, інші корисні припаси, кошти на ліки, одяг чи взуття, на побутові дрібнички тощо. Хоча нині відчувається навіть не якесь моральне звикання до війни чи спад патріотичних настроїв, мабуть, більше відчутне зубожіння переважної частини населення – і радий би поділитися, та не завжди є чим.

Іноді доводиться чути – можна було б консервації передати, але соромлюся, мовляв, чогось кращого не знайшлося… А дарма, говорить Яна, ви б бачили, як радіють хлопці, приміром, домашньому томатному сокові, або яке доречне до чаю запашне і цілюще ягідне варення.

І хлопці-військові, і волонтери щиро вдячні усім, хто думками, прагненнями, своєю посильною поміччю поряд із воїнами.

Життя триває, волонтерський гурт готовий до подальшої копіткої роботи зі збору допомоги, мріють мати своє приміщення, де зможуть зустрічати воїнів, їх близьких, розмістити прапори, світлини, яких зібрали вже чимало.

Публікації про волонтерські рейси у пресі – теж із прагнення подякувати: військовим – за непросту місію захисту країни, їх помічникам – за небайдужість і людяність.

Це нагадування всім нам, жителям мирного «материка», заклопотаним буденністю, що війна триває. А надто про те, де б вона могла бути зараз, аби наша армія, хоч спершу у шльопанцях і без броників, її не стримала.

Є. Зима,

фото із архіву волонтерів

Січневий волонтерський рейс збирали:

Продукти, соло­дощі, випічка – тру­довий і педагогіч­ний колективи Вар­вин­ського ліцею №1, школярі Гнідинців, профком ГПЗ, варвинці Ю.Покормяк, М.С. Юрченко, В.І. Рокочий, сім`ї Ше­реметів, Сит­чен­ків, Ляхів, Хар­ланів, Гундирів, Вов­чуків, А.О. Лисобикова, члени ветеранської організації, працівники редакції газети, підприємці А.А. Кос­тін, С.М. Смаг­люк, С.Г. Чепурко. Вул. Тру­­дова і Зарічна – сім`ї Полуянових, Во­робйових, Замул, Шо­ломів, Лущиків, а також Н.Ф. Мозоль, Н.Г. Си­доренко (ор­га­ні­за­тор О. Лука­вен­ко).

Допомога на па­ль­не: О.В. Жулай, О.В. Бурлака (Нова по­ш­та), І.Г. Матухно, Н. Белікова, О.В. Сте­ценко, В.І. Бур­ляй, В.Д. Пав­ленко, В.І. Ро­­кочий, А.М. Ост­рен­ська, М.М. Качаєва, В.О. Яко­влєв, А.В. Фе­до­ренко, родини Ля­хів, Чурути, Тернів.

This slideshow requires JavaScript.

Збираймо поміч, бо війна триває

Виїздами у зону АТО волонтерська копітка праця не обмежується. Збір допомоги триває повсякчас. У продуктовому магазині (будівля „Нашого дому”) знаходиться скринька для пожертв, небайдужі варвинці зносять допомогу і безпосередньо волонтерам, аби ті могли купувати необхідні воїнам речі, ліки тощо, організовувати рейси. Час від часу із автівками „Нової пошти” мчать на Схід нові і нові варвинські передачі.

Телефони координаторів збору допомоги незмінні: 095-47-84-790 (Яна Борщ), 066-37-93-804 (Віктор Борсук), 095-86-52-297 (Олексій Балаба).
Гуртуймося, бо війна триває!