Микола БОЙКО – аграрій, керівник, меценат. Але передовсім ЛЮДИНА…

21 листопада – День працівників сільського господарства

Це прізвище у нас на Варвинщині – вже бренд міцного господарника, як і його дітище – сільгосптовариство «Прогрес», що з часів реформування колишніх колгоспів обробляє землі Гнідинців, Остапівки та інших сіл. Це наші місцеві символи сучасного, витривалого і розвинутого села, яке не впало навколішки перед диким ринком, крупними латифундіями. М. І. Бойко з колегами-прогресівцями зберегли кращі дідівські хліборобські традиції і вміло поєднали їх із сучасними технологіями. Розвивають, окрім рослинницької галузі, клопітке, але таке важливе для відродження села тваринництво, а відтак – сільчани з роботою, з надіями і планами на майбутнє.

Меценатство – дієве, непоказне, на користь людям, та надійна підтримка сіл, де господарює, і Варвинської громади в цілому – це теж Микола Бойко і «Прогрес». Непорушні принципи – не тільки брати від землі, а й віддавати свою данину їй і людям, або «якщо не ми, то хто ж» зберігатиме село, привели Миколу Івановича і його колег з менеджменту агропідприємства Павла Сліпченка, Олександра Антоновського в громадівське представництво. Вони були депутатами колишньої Варвинської райради, а нині, з утворенням об`єднаних громад, – Варвинської селищної. До речі, з найвищим відсотком голосів виборців, що свідчить про високий авторитет серед земляків.

Осінь – то пора хліборобських підсумків, нових планів, зрештою, хвилина певного перепочинку. 21 листопада аграрії країни відзначатимуть своє професійне свято, напередодні якого спілкуємося з Миколою Бойком – аграрієм, керівником, депутатом, меценатом, батьком родини, цікавою й неординарною людиною…

Щоб спонукати до жвавої розмови людину справи, котрій зазвичай не до розмов, цього разу зайшла, як-то кажуть, «з тилу»… Нагадавши вказані вище визначення, за яким варвинці одразу його ідентифікують, запитую:

– Миколо Івановичу, що ж першочергове у Вашому житті?.. Хто Ви?..

– …Людина… Якщо перш за все, – хіба на мить замислившись, усміхається співрозмовник. – І то – сільська. Оскільки все життя у сільському господарстві, напевно ж, основне визначення – аграрій. Починаючи зі шкільної лави, як пішов після сьомого класу помічником тракториста – причіпником, далі у восьмому – пів року помічником пасічника, після дев`ятого – ціле літо молоко возив, на молоковозі катався… Після закінчення університету і по цей день фактично не полишаю села, хоч праця моя нині вже управлінська.

Маю міцне сільське коріння, тож і хочеться зберігати й розвивати село. Знаю його потенціал і від того болісно бачити, як наші українські села втрачають його.

– Якими принципами керуєтеся, що цінуєте в людях?

– Ціную порядність і чесність. Сам намагаюся відповідати цим принципам. У роботі, тим більше командній, потрібні добросовісність, взаєморозуміння, знання справи, яку виконує кожен спеціаліст.

– Про Вашу діяльність як керівника підприємства, громадського діяча пишемо часто, бо хто робить чимало хорошого, той і на слуху. А от …чим відволікаєтеся від справ, яке дозвілля любите?

– Пасіка…

– Так тільки любите, контролююєте процес чи й самі доглядаєте?

– А як же! Це я тут, у господарстві, контролюю – особисто ж не сію і не дою корів, а у пасіці доглядаю близько трьох десятків вуликів. З 14 років до цієї гарної справи прилучав ще батько Іван Митрофанович, який і зараз, у поважному віці теж із задоволенням пасічникує. Чого варті лишень цей неквапливий процес, гул бджіл, пахощі саду. Це справжній сільський релакс, відпочинок, оздоровлення.

– А що, і мед їсте, бо, виявляється, не всі пасічники його люблять?

– Їм не тільки мед, споживаю пилок, маточне молочко, використовую прополіс та інші цінні продукти бджільництва.

– Ага, ось вони – секрети бадьорості, витривалості, працездатності! Знаю, що й до садівництва Ви небайдужі.

– Люблю і це діло, коли закладав молодий сад – займався ним більше. Нині ж маю на своєму варвинському обійсті більше сотні фруктових дерев, різних видів горіхів – більше півсотні, а також ягідники та чимало іншого.

Багато усіляких сортів, всі новинки свого часу саджав, але сумую за колишніми, старими сортами яблунь. Дуже люблю справжні дідівські ароматні «Ренет Симиренка», «Сніговий кальвіль», «Білий налив». Сучасні гібриди – на жаль, не те.

– Миколо Івановичу, нині модно – хто може собі це дозволити – подорожі, і зокрема заморські. А Ви їх любите?

– Ні. Для мене найкращий відпочинок – вдома, рідна земля, повітря, клімат. Влітку можу собі дозволити собі якийсь тиждень моря десь в районі Одеси, взимку – оздоровчого Закарпаття. Певний перепочинок без зайвих гострих відчуттів і заморських хвороб. – Усміхається співрозмовник. – Та й кошти, зайву копійку на відпочинок, переконаний, краще вкладати у своє, українське, а не розвозити по світах. Маємо немало чудових куточків, тож чом би їх не розвивати.

– Як знаходите час на це все у своєму щільному графіку?..

– То ми всі тільки говоримо: немає часу… Якщо його продумано планувати – чітко організувати робочі процеси, десь не потеревенити з пустого в порожнє зайвий раз, як нині – ще й в інтернеті, десь – уникнути галасливої компанії тощо – і час на відпочинок знайдеться! Для спорту, відпочинку, хобі час має бути завжди. Це дає відновлення сил, перезавантаження на подальшу працю.

– Миколо Івановичу, і однак до головного у Вашому професійному житті. Яким є нині «Прогрес»?

– Ми пройшли увесь непростий шлях від реформування колгоспів, періоди були, як відомо, різні – і злети, і занепад. Наразі вийшли на стабільний рівень – зірок з неба не хапаємо, але працюємо впевнено. Розвиваємо рослинництво і тваринництво, поновлюємо техніку, застосовуємо сучасні технології. Спершу тваринницьку галузь залишали як соціальний проект, аби сільчани мали роботу, а з часом почали зростати надої, гнучко працюємо на ринку сільгосппродукції, оновлюємо існуючі тваринницькі приміщення.

«Прогрес» у цифрах: у обробітку близько 5 тис. га ріллі, ВРХ – близько 2 тис. голів, надій на корову – 6100 кг, приріст ВРХ – 1000-1200 гр, урожайність кукурудзи – 110-120 цнт/га, зернових – 50-60. У нас працевлаштовано до двохсот працівників, маємо чимало новітньої техніки – комбайни, обприскувачі, трактори, інші агрегати переважно виробництва John Deere. Відповідально ставимося до взаємовідносин із власниками паїв, тримаємо достойний рівень орендної плати.

Інвестуємо не просто у власне виробноцтво, а й у село, бо це – робочі місця, капіталовкладення у свою державу. Збудували потужний зерносушильний комплекс, у планах побудова двох сучасних корівників з роботизованим доїнням.

Сучасний зерносушиль­ний комплекс виріс у Гнідин­цях.

У “Прогресі” триває оновлення тваринницьких приміщень. У планах – роботизовані корівники!

– Миколо Івановичу, мешканці нашої громади знають Вас не тільки як успішного аграрного менеджера, а й як благодійника. Що спонукало Вас зайнятися спонсорською діяльністю і кого з великої кількості прохачів виокремлюєте, на що відгукується Ваша душа?

– Хм… Що спонукало?… (Звісно ж, людина-респондент в інтерв`ю про себе і не сказала б, що просто має добру вдачу, здатність зрозуміти потребу іншого та допомогти, що і є насправді – прим. інтерв`юера).

Знаєте, як у нас зазвичай буває: не відмовив одному, другому, третьому, четвертому – і вже земля чуткою повниться, люди йдуть за допомогою. Безперечно, обігріти всіх просто неможливо, тому стараємося надавати спонсорську допомогу на ті справи, які слугуватимуть багатьом людям, громаді. Як от придбання кисневого обладнання для місцевої лікарні, облаштування поліцейської станції у Гнідинцях (надано допомогу у ремонті й обладнанні приміщення), всебічна підтримка старостатів і сіл, освітніх та медичних закладів, ветеранів, спорту, особливо молодіжного.

Я завжди любив спорт, займаюся ним, хоч до якихось там зірок ніколи не прагнув. А нині прикро бачити, як ми втрачаємо дітвору у просторах інтернету, ігор, згубних звичок. Те позначається на здоров’ї – фізичному та психічному. Завжди виступав за належну фізпідготовку у школі. Ось зі свіжих проектів – близько 200 тис. грн виділяємо на облаштування спортзалу для Гнідинцівської школи, майже таку ж суму – на ремонт приміщення боксерської секції у Варві.

Підтримуємо футбольні та волейбольні команди, від юнацьких, ветеранських – до професійної ФК «Прогрес» («срібло» у цьогорічному кубку Чернігівської області, 2015-2019 роки – «золотий», «срібний», «бронзовий» призер Варвинського району та Чернігівської області – перша та вища ліги). Допомагаємо у проведенні щорічного шахового турніру у Гнідинцях і у виїздах шахістів та інших спортсменів на змагання, під нашим «крилом» діє юнацька команда «Олімпійське лелеченя» з Варвинського ліцею №2.

Підтримуємо і дитячо-юнацьке мистецтво – звертаються за допомогою творчі колективи, коли їдуть на конкурси.

Після вдалого виступу юні артисти із колективу “Колорит” подякували меценату поїздки.

Микола Бойко завжди підтримував спорт. ФК “Прогрес” виборов “срібло” у цьогорічному кубку області.

– Зважаючи на все почуте – керівництво господарством, допомога людям, прагнення всюди встигнути, тримати справу на плаву… Навіщо Вам ще й морока депутатства? З якими думками йшли у раду громади і що, на Ваш погляд, у перший рік її існування не вдається зробити?

– Знову ж таки, якщо не ми, то хто ж?.. Якщо порахувати, депутатствую вже 23 роки. Знаходячись, як-то кажуть, у владі, беру на себе відповідальність за спільно зроблене – і хороше, і не дуже, маю змогу впливати на розвиток громади, захищати інтереси агросектору і села.

Так, нині доводиться у складі депкорпусу селищної ради підтримувати не завжди популярні серед людей рішення – це оптимізація мережі бюджетних закладів, зокрема, у селах, тощо. Але ми всі маємо бути реалістами – кошти слід вкладати у те, що має перспективу існування. Як би прикро не було, треба чітко рахувати кількість населення, школярів, їх потреби у послугах і розвивати компактну, модернізовану гуманітарну мережу у громаді. Від нової громади люди хочуть дуже багато і одразу, проте не настільки вона платоспроможна, як хотілося б усім. Переконаний, кошти слід вкладати не у будівлі, а у людей.

От такої програми розвитку, чіткого бачення перспективи, вважаю, поки що бракує.

Гнітить бюджет «проїдання», який не передбачає розвитку. А вкрай важливо займатися дорогами, екологією, грамотною утилізацією сміття. Нині масово задовольняються заяви громадян на приватизацію сільгоспземель, а це означає, що викорчовуватимуться навіть ті ліски, про які природа сама подбала, розорюватимуться болота – акамулятори питної води, котра зникатиме в колодязях, туди підуть гербіциди, добрива…

У обробіток потрапляють схили і лісосмуги, що призводить до ерозії грунту. Цього року, приміром, всі ми спостерігали дві потужні пилові бурі, раніше не характерні для нашої місцевості. А це навіть не перші дзвіночки згубного, незворотного впливу людської жадібності на довкілля.

– Чи вдається впливати на ці негативні процеси?

– Постійно порушуємо питання в депутатських комісіях. Ініціюємо виведення таких ділянок із числа земель сільгосппризначення, щоб ніхто їх не чіпав і не судилися за таку землю, бо нині, як-то кажуть, вельми грамотних багато. От тільки мало кого хвилює, як далі житимуть наші нащадки…

Розроблено і ухвалено радою відповідну програму заліснення таких земель. І цієї осені ми власним коштом вже висадили 5 тис. лип, за сприятливої погоди і вчасних поставок садивного матеріалу додамо ще 10 тис. молодняка липи. Десять гектарів точно посаджу! – Завершує свою відповідь на більш мажорній ноті пасічник з юних літ.

– Миколо Івановичу, і насамкінець розмови питання дещо риторичне: ми, варвинці, а це більше пів сторіччя не тільки хліборобський, а й нафтовицький край, звикли користуватися благами, що колись «фонтанували» з надр. Це відходить в історію. Що, на Вашу думку, можна було б розвивати взамін?

– Найпростіше у наших реаліях – сільгосппереробку, виготовляти якісь макарони, крупи, пластівці, снеки тощо, переробляти «молочку»…

– О, точно, забабахайте крафтові сири! Вам сам Бог велів, бо маєте корівок…

– Ідеї міні-маслозаводів обговорювали, можливо, у перспективі обладнаємо і молочну переробку. Зароблені кошти, дещо повторюся, ми не веземо за кордон, вкладаємо у свою державу. Проте, на жаль, вона згаяла чимало часу.

Треба було піднімати виробництво, коли робоча сила, кваліфіковані кадри залишалися тут. Нині ж подивіться, що нам дав «безвіз»: Україна вклалася в українця, виростила у безкоштовних садках, школах, подекуди – й у вишах, а потім той викоханий спеціаліст …подався за кордон. Нате вам, батьки і неня-Україна, хіба 100 доларів вряди-годи…

Дорогоцінний час, ресурси, на жаль, втрачено, і наразі слід усіляко заохочувати значні зовнішні інвестиції, і навіть менеджмент та трудові ресурси потрібні запозичені.

Не тільки наша громада, а й держава в цілому втрачатимуть і далі, доки «проїдатимемо» бюджети, не вкладатимемося у економічний розвиток. Мабуть, усім нам час показати свій справжній патріотизм – працювати на власній землі, де народилися, розвивати свою інфраструктуру, власний добробут.

– Дякую Вам, Мико­ло Івановичу, за цю ціка­ву й щиру розмову. Невдовзі свято працівників сільського господарства, тож зичу Вам і Вашому колективу здоров`я, витримки, оптимізму, нових планів і перспектив. Недаремно ж іменуєтеся «Прогресом» – розвитку і процвітання таким господарям.

Записала Євгенія Зима,
фото автора та з архіву газети