І ЗНОВУ КВІТНУТИМЕ ВЕСНА НА ВУЛИЦІ 9 ТРАВНЯ…

Але вже без  її старійшини Григорія Івановича ХОМЕНКА. Він взяв свою висоту – мріяв дожити до 65-річчя своєї міцної сім`ї. Дожив, а от 75 років Перемоги стрічає у засвітах, тихо відійшовши туди торік.  Пам`ятаймо цих світлих людей, будьмо вдячні їм за науку патріотизму, мужності і людяності.

Григорій Іванович Хоменко народився 3-ого березня 1925-ого року. В сорок третьому став солдатом 232-ої Сумської стрілецької дивізії. Форсував Дніпро, на плацдармі отри­мав поранення. Після лікування воював на 3-ому Білоруському фронті. Перемогу зустрів у Маньчжурії.

За відвагу молодший сержант-артилерист нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни, медаллю «За відвагу», «За взяття Кенігсберга», іншими. Майже все життя прожив у Варві.

…Знову пломенить кумачем тюльпанів, біліє свіжомазаними хатами і піниться цвітом садків переможна весна у Варві.

На подвір’ї подружжя Хоменків – Григорія Івановича і Лідії Іванівни, які мешкають на вулиці із символічною назвою 9-ого Травня, сонячно і затишно. За охайним парканчиком – квіти і розсада під плівкою, виплекані рукою господині. Десь за хатою гомонять діти – на травневі свята приїхали перевідати батьків і посадити город. Життя йде своїм звичним плином, і такої погожої днини тільки смуток в очах Григорія Івановича, якщо зазирнути у них пильніше, видає ветерана: він нічого не забув, знову і знову ятрять душу спогади…

Народився Григорій Хоменко в 1925 році у Варві. Крім нього, в родині було ще троє дітей – сестри Катя й Оля (рано померла), брат Яша. Коли хлопцеві виповнилося 7 років, родина втрати¬ла батька. Мамі не було ще й тридцяти, однак, овдовівши, заміж більше не пішла – заради дітей. Щоб сестричка, на два роки старша, могла вивчитись на вчителя, Гриші довелося працювати у колгоспі ще з малолітства – ледь закінчив 5 класів. А у 15-ть уже косив трави, нарівні з дорослими, довірили йому коні й реманент.

«Коли почалася війна, мені виповнилося 16, щойно отримав паспорт, – згадує Григорій Іванович. – Рівно два роки, від 17 вересня 1941-ого до 17 вересня 1943-ого, прожили варвинчани в окупації, працювали в общині, тримати вдома нічого не можна було…

Пригадується день, коли наші війська увійшли у селище. Чую, ніби шумить уся Варва, ви-йшов із двору, а від нас видно було аж ген до аптеки. А там – люду, побіг і я. Стояли машини – «студебеккери», довкола – військові, а за столом – старший лейтенант. «Хто 25-26-ого років народження, – станьте в стрій…» – вигукнув він. Серед таких і я, а також варвинчани Віталій Ященко, Василь Андріянов, Гриша Ройко, інші. Наступного дня вже треба було з’явитися на призовний пункт, при собі мати кружку, ложку, якийсь пайок. За ніч пошила мені мама полотняну торбу, позичила у сусідів сала, коржиків, і ми рушили у складі 232-ї Сумської стрілецької дивізії під командуванням генерала Улітіна на фронт.

Дали мені ручний кулемет Дегтярьова, у ярку неподалік Линовиці трохи показали, як ним стріляти, а далі – на Дніпро…»

Молодий воїн брав участь у форсуванні Дніпра неподалік Вишгорода. Без­вусих хлопчаків, не­навчених, необстріляних, із речмішками на плечах, кинули у самісіньке пекло. Крижана листопадова вода кипіла від ворожих куль і людської крові. Дістатися крутого берега, звідки німці поливали вогнем, або знайти свою смерть на дніпровському дні, – іншого шляху не було, в спину дихали загороджувальні загони НКВС…

У тій кривавій коловерті Григорій Хо­менко вижив, але дістав поранен­ня. Після польового госпіталю й оздоровчого батальйону на Вінниччині потрапив у артилерис­ти – добирали тих, хто мав хоч якусь освіту, дружив з математикою. Пройшов тримісячне навчання в Ульянівській області і «з музикою» вирушив молодшим сержантом на фронт у Львів і далі – у Східну Прусію.

«Орудував ось такою системою, – вказує на пам’ятну гармату біля варвинського автовокзалу, – ото вона важить 1116 кг, до тисячі метрів стріляє дуже влучно…»

Брали з боями пруські міста Ширвіндт, Розенфельд, Жилін, Тільзіт, Кенігсберг. Медаль «За відвагу», одну з чільних бойових нагород, «заробив» за знищення німецької кулеметної точки, яка все не давала піхоті просунутися вперед. Кривавим потом здобув ще дві бойові нагороди – «За зяття Кенігсберга» і орден Вітчизняної війни.

Ще війна не скінчилася, а в квітні 1945 року армію, у складі якої воював Григорій Хоменко у Прусії, спрямували за союзницькими угодами аж на Японію. Звістку про капітуляцію Німеччини зустрів десь під Читою, добираючись до Монголії. А далі через пустелю Гобі, безводну, нежиттєву, наші вояки рушили до Маньчжурії. З усією технікою, на привізній воді, йдучи тільки під покровом ночі…

– Коли дісталися прісноводної річки, поприпадали напитися води, як востаннє. Перейшли Великий і Малий Хінгали – гірські хребти, постояли під Харбіном, – розповідає ветеран.

«Як говорив про ті жахи і на Дніпрі, й у пустелі, то плакав, – не стрималася від такої скупої на деталі розповіді Лідія Іванівна, – казав, ой, Лідочко, книгу можна було б написати …»

Білий прапор на літачку, схожому на наш «кукурузник», над маньчжурською сопкою, де засіла остання японська група, – таким було для Григорія Хоменка закінчення війни… Але не кінцем служби. Ще довгих п’ять років служив у Приморському краї.

Повернувшись у рідну Варву, трудився у тодішній місцевій «кінофікації», на конях чи й на волах возив по селах «кінопересувку», пригодився армійсько-шоферський стаж на Прилуччині. Потім випробовував пожежні автомобілі у Ладані.

Із майбутньою дружиною познайомився у старому парку на танцях. На його тінистих алеях гуляла молодь, грала музика, до 12-ої ночі не гасили світла. І дарма, що юній Лідочці, аби побігти ганці, доводилося у сусідки позичати хоча б калоші. Однак жили з надією, весело, побудували дім, трудилися і ростили дітей.

Ними Хоменки можуть пишатися: молодша Тетяна – проректор одного із київських вузів, старша Ніна – свого часу очолювала маслозавод у Варві, нині – технолог одного з виробництва хлібобулочних виробів аж у Хмельницьку. Тішать стареньких і троє онуків, і вже двоє правнуків. Особливо ж пишаються тим, що діти здобували свої життєві вершини власним розумом, працею.

Лідія Іванівна замолоду бухгалтером у яслах була, потім продовжила працю вихователем. Немало варвинчан – її вихованців, і зараз приязно вітаються.

А Григорій Іванович після «Пожмашини» майже три десятиліття трудився у міжколгоспбуді. Опанував непросте ремесло столяра і нині немало варвинських осель дивляться на світ його очима-вікнами, гостинно відчиняють двері, які змайстрував знаний столяр…

Подружжя Хоменків разом, страшно вимовити, майже шість десятиліть. «Ось у грудні буде 58 років, як доживемо… А я думаю, – лагідно всміхається ветеран, – доживемо…» І справді, після дніпровських кривавих круч, монгольських хребтів і маньчжурських сопок хіба це вже така нездоланна вершина?..

Євгенія Зима, фото автора і з архіву ветерана.

Матеріал з районної газети попередніх років, вміщений до обласного видання про останніх солдат Перемоги “Йшли у бій молодими”, був підготовлений за життя Г.І. Хоменка.