Забуттю не підлягає…
19 березня 1943 року. Ця подія вже 80 років тривожить душу всіх озерянчан, та й не тільки їх. Вже відійшли у вічність майже всі земляки-очевидці, та вже і нас, дітей війни – сучасників Другої світової, стає все менше. Але ніколи не зітреться в пам`яті народу ця трагедія.
Жодне село на Варвинщині не зазнало таких втрат, як мої Озеряни. На захист рідної Вітчизни пішли понад 1000 моїх земляків, і кожен другий (527 чоловіків) не повернувся з фронту. 47 – були розстріляні гітлерівцями в тюрмах, страчені і вкинуті в напівзруйнований колодязь, 186 сільчан спалено 19 березня 1943 року в с. Озеряни. Біля села, неподалік угіддя Борсуківщина, були розстріляні 18 чоловік партійно-господарського активу Варвинського району.
Дорогою від Озерян до Варви, в колишньому хуторі Пологи, німецькі загарбники та поліцаї розстрілювали та вкидали в напівзруйнований колодязь людей. Сюди вкинули напівживу юнку Наташу Кононенко нібито за зв`язок з партизанами. Крім неї, вбили і теж вкинули у колодязь Марію Іванівну Шолом – дружину партизана, а також Олексія Трохимовича Борсука, Амвросія Парамоновича Шолома, Петра Федоровича Борсука. Вкидали туди й жителів інших сіл, як от Данила Кошовця та Андрія Момота з Брагинців. А скільки було вбитих – вже ніхто не скаже…
Одного разу біля нашого села по дорозі до с. Кухарка між партизанами і німцями з поліцаями відбулася перестрілка. Було вбито німецького офіцера – сільськогосподарського коменданта. Отож гітлерівці ще більше озвіріли. Вони вирішили за смерть одного німця провести цю криваву розправу над мирними жителями.
Були викликані поліцаї із Варви, Прилук, Лохвиці, Пирятина, Чорнух, Лубен та Ромнів. Всі вони на вказаний час прибули підводами до Озерян і окупували село.
Із самого ранку карателі зганяли людей до приміщення школи. По селу моталися вершники-поліцаї, серед яких були і донські козаки, як це пригадували очевидці.
Всіх скликали на збори. Підготували для цього дворище Марії Колісник, яка проживала з дочкою та її 12-річним сином. Це було місце для страти.
Селяни – народ слухняний і, нічого не підозрюючи, ішли “на збори”. Всіх зібрали на подвір`ї Колісників, а потім запхали до хати, хліва та клуні. Закручували двері наглухо дротом, а потім облили бензином і підпалили…
Двір щільно оточили охороною. Щоб не було чути криків та стогонів невинних жертв, що гинули у вогні та душилися від диму, поліцаї крутили грамофона та били у барабани. Дехто вистрибував у вікна, та їх наздоганяли ворожі кулі.
Кати групами ходили по селу і підпалювали солом’яні стріхи хат.
Цього дня згоріли 186 сільчан, понад 200 хат та будівель. Чорний дим накрив Озеряни.
В цьому вогні загинув і мій батько, доля якого закинула з далекого Сибіру, щоб згоріть в Озерянах.
На початку війни наш сусід Іван Петрович Кучеренко ніс службу у Білорусії. З ним разом служив і мій батько Микола Степанович Євдокимов. Перші ворожі бомби полетіли якраз на Білорусь. З боями залишки фронту відступали до Пінських боліт, але їм перетнув шлях німецький десант. Наші солдати з оточення виходили невеликими групами, покладаючись на допомогу місцевого населення.
Двадцятидворічний Микола Євдокимов таки вибрався з оточення. В одному селі йому допоміг дідусь, переодягнувши у цивільне. Той вирішив іти на Україну, бо знав адресу свого друга І.П. Кучеренка. Дістався до Озерян, знайшов батьків свого друга. Вони його прийняли, як рідного. Через три місяці прийшов і їх син.
Якою радісною була зустріч, адже вони після такої бійні залишилися живими. Потім батько пристав у прийми до моєї мами, яка проживала по сусідству разом із своєю матір’ю та молодшими братом і сестрою. А 4 грудня народився син – назвали Іваном. Батько захотів, щоб син мав ім’я друга.
За два тижні, в день храмового свята Миколая, мене похрестили. Хрещеним батьком став, звісно ж, І.П. Кучеренко.
Напередодні трагедії моєму батькові наснився віщий сон, ніби у вікнах кожної хати в селі горять воскові свічки. Здавалося б, куди ніч – туди й сон. Але щось непокоїло його душу. 19 березня, почувши клич “на збори”, батько вагався. Вже два рази проїхав на білому коні повз наш двір поліцай Микола Борсук з нашої Борсуківки з криком йти на збори. Піду, каже батько, до кума – порадимося, як бути.
Ось так і пішли мої батьки, і рідний, і хрещений. Пішли й сусідський хлопець Ваня Діденко, Федір Місько, дід Марко, Василь та Кирило Горкавенки. Двох синів Самсона Максимовича Міська – Василя та Федора, спалили, а третій – Іван, не повернувся із фронту.
Старше покоління озерянців пам’ятає вчительку Оксану Савівну Гайдай. Так із її хати поліцаї випхали “на збори” трьох чоловіків – батька, брата і чоловіка.
Не можна не згадати і вчительку Лідію Петрівну Гальченко. У неї спалили батька Петра Петровича Гальченка, директора Озерянської школи, чудову людину, а також чоловіка – Павла Семеновича Антоненка. Лідія Петрівна, рятуючись від пекла, яке було за 100 метрів від її хати, забрала двох своїх дітей і пішла світ за очі. Лиш на третій день їх, ледве живих – холодних, голодних, замучених, знайшли біля Калиновиці.
Зайшли поліцаї і до хати Андрона Лозицького, підняли його, тяжкохворого, з постелі, хотіли забрати, але побачивши, що він без милиць не ступить і кроку, не стали з ним возитися, а забрали його сина Колю, якому було лише 13 років.
Зі мною, немовлям, мама з бабусею та тітка Шура ховалися на сусідському городі, в напівзруйнованому погребі. В ту яму, порослу торішнім бур’яном, прибігли ще кілька молодиць з дітьми. Сиділи і дивилися на вогнище крізь бур’яни…
“Людоньки, та вони ж людей палять” – крикнула тітка Марина, двоюрідна сестра моєї матері. А тоді впала і рве на собі волосся, а троє діток – Тоня, Вітя, Ваня, плачуть біля мами, не розуміючи, що якраз той день прирік їх на сирітство. У цьому вогні згорів їх батько Федір Місько.
Коли вже почало смеркати, прийшов додому і мій дядько Петро, брат моєї мами, він десь переховувався з хлопцями. Довго чекали мого батька, але так і недочекалися.
Тіла закатованих довго горіли, диміли і диміли…
Коли все стихло і поліцаї роз’їхалися, люди пішли шукати своїх. Все село було в журбі і траурі, в сльозах, тужило. Впізнавали загиблих по клаптиках сорочки, по взуттю, по інших прикметах. Декого перепоховали на кладовищі, а решту згорнули у три братські могили. Скільки сліз тут було пролито… Тепер там стоять пам’ятник Скорботної Матері, обеліски з викарбуваними іменами полеглих, доглядається це святе місце. Учні школи опікуються клумбами, які завжди заквітчані. Щороку 19 березня тут проходить мітинг, згадуємо всіх спалених…
Мені розповідали, що і серед поліцаїв були не всі нелюдами. По дорозі, що вела до центру, йшли на збори п’ятеро дівчат 14-15 років, весело розмовляючи. Назустріч їм поліцай: “А куди це ви ідете””На збори!”- хором відповіли ті. А він їм каже: “Тікайте, дівчата, ховайтеся, бо я вам дам зборів!” Вони його послухалися і побігли в яр Кривуля, пересиділи там те страшне горе. Говорили, що той поліцай був нібито з с. Осняг Чорнухинського району.
Але з Ромнів на Сумщині приїхали не такі. Це був каральний загін на чолі зі зрадником Батютою П.Г. Їм було відведено найголовнішу роль.
Пройшло 16 років після війни, але всіх було затримано органами держбезпеки, і вони постали перед судом у 1959-ому році. Їх привозили на дізнання і в Озеряни. Влітку цього ж року на виїзний суд у Ромнах їздили і наші озерянці. Коли тих злочинців привозили у село, то жінки, яких саме на машинах привезли з буряків, говорили: “Дайте, ми їх сапами порубаємо!”
В якості свідків від села у Ромни їздили Марія Колісник та Федот Охріменко. Про той суд зняли документальний фільм під назвою “Ми не забули”. Дивився його свого часу і я, коли демонстрували у будинку культури Озерян. Пам’ятаю виступ Марії Колісник. Вона дуже кричала, плакала, і мало що можна було розібрати. А виступ Ф. Охріменка був зосередженим і розсудливим. Він говорив, що односельці за скоєне вимагають цим падлюкам, що сидять на лаві підсудних, найвищої міри покарання – смертної кари.
Про це писала газета “Труд” 15 листопада 1959-го року, писала і наша районка – 21 листопада того ж року.
У вироку від 12 лютого 1960 року, де згадується Озерянська трагедія, йшлося: каральний загін, у складі якого були підсудні Каземір, Якименко, Батюта, Песиголовець, Федчун і Шевченко, вчинив розправу над мешканцями Озерян. Підсудні зганяли людей на страту, під час розправи знаходилися в очепленні, щоб перешкодити порятунку, а Шевченко і Федчун вели вогонь з кулеметів. Останній ще й підпалював хати.
22 друковані сторінки вироку описували не тільки звірства в Озерянах. Вони діяли на території Сумської, Полтавської, Чернігівської та інших областей. Зокрема, в кінці 1941 року вони повісили в Ромнах 20 чоловік, залишили свої криваві сліди в Липовій Долині, Талалаївці і ін.
Верховний суд України у складі головуючого О.В. Кухаря, народних засідателів Я.В. Торопова, А.Д. Кіреєва, секретаря С.І. Карюк, за участю заступника прокурора УРСР М.Т. Самаєва засудив Каземіра Івана Сергійовича, Якименка Харитона Федосійовича, Батюту Панаса Гордійовича, Песиголовця Івана Дмитровича, Федчуна Федора Миколайовича, Шевченко Олександра Івановича, всіх на підставі ст. 1 Закону “Про кримінальну відповідальність за державні злочини”, до вищої міри покарання – розстрілу, з конфіскацією всього особистого майна. Вирок не підлягав оскарженню.
Від імені односельців висловлюю велику вдячність нашому земляку, професору Володимиру Івановичу Уляничу, який мешкає нині у Києві. Він не забуває про рідні Озеряни – свою малу батьківщину і усіляко допомагає землякам. Зокрема, зі своєю матінкою – вчителькою Ганною Петрівною придбали дзвін і привезли його в озеряни. Його встановлено над воротами Братської могили.
Цей дзвін щороку 19 березня автоматично сповіщає про річницю тієї трагедії – кожні три хвилини. Володимир Іванович замовив у Київському політехнічному інституті , де він працював, апаратуру до цього дзвону, оплатив її і привіз в Озеряни. Також він подбав про ворота до цього пам’ятного місця.
В тому вогні згорів і його рідний старший брат Міша, якому було тоді лише 12 років.
Звичайно, я не пам’ятаю того страшного дня, бо мав тоді від роду лише три місяці, але добре пам’ятаю голодний і холодний 47-ий, рік чергового штучного голодомору українців після 1921-го та 1933-го років, ті страшні муки, яких зазнали ми, діти спалених батьків. Я бачив, як бідували тітка Марина зі своїми трьома дітками, які мешкали по сусідству. Мене особисто рятували Борсуківський ліс і ставок. Доводилося їсти цвіт білої акації, листки липи. Ловив карасики у ставку і їв їх сирими, а також пуголовків, хвостатих жабенят… Звичайно, щоб не вмерти з голоду.
В повоєнний період чоловіків залишилося у селі дуже мало, в основному, інваліди. Всіх їх поважали у селі і називали по імені і по батькові. Поважали і їх дітей, називаючи, наприклад, Мишко Степана Федоровича, Микола Фанасія Нестеровича. А дітей солдатських вдів називали Микола Лукіїн, Петро Гальчин, Іван Маринин, Санько Дуньчин і т.д.
А мене, якщо так сталося, що не було і матері, називали Іваном баби Наталки. Моїми вихователями були бабуся та вулиця…
Було дуже образливо, що дітям, батьки яких загинули на фронті, держава платила якісь копійки допомоги, а нас, дітей спалених батьків, пустили на виживання, часом навіть принижували, бо ми зазнали окупації. Не розумію, в чому ж була наша провина?..
Вже у шостому класі я працював у колгоспі, носив воду зі ставка відрами, а дід Данило тією водою поливав парники із тютюном і за це він мені писав записку для обліковця, щоб нарахували мені 0,75 трудодня. А що я мав за ці трудодні? Та майже нічого.
Пам’ять про ту страшну трагедію в Озерянах мала б стати пересторогою прийдешнім поколінням. Але ж не сталося, горе повторюється. Повторюється від держави, яку колись ми називали “старшим братом”. З цією державою пов’язано багато родинних зв’язків. Їй ми віддали свій ядерний потенціал, всі свої ракети, які сьогодні падають на наші голови, віддали всі свої грошові заощадження. Ця держава, згідно Будапештського договору, повинна була нас захищати…
Нині більше 40 моїх односельців захищають нас від клятого ворога на фронті. Мені добре відомо, як страждають рідні – Ліда і Володя Кузьменки з Варви, через втрату сина. І таких родин загиблих захисників на Варвинщині вже двадцять. А скільки ще буде? Щодня у новинах бачимо, як руйнують спалюють колишні так звані “брати” українські міста і села, як вбивають мирних жителів за те, що ми – українці.
80 років минуло від того страшного дня в Озерянах, але ті події ніколи не зітруться в пам’яті. Сільчани увіковічують пам’ять загиблих у роки Другої світової, як і тих, хто кладе нині свої голови у цій страшній кровопролитній війні, яку затіяли рашисти.
В Озерянах пам’ять увічнено у назвах вулиць – 19 березня, Братів Міськів, Наташі Кононенко…
Вічна слава односельцям, що віддали і віддають свої життя за нашу незалежність, за наше майбутнє.
Іван Миколайович ГАРБАР,
дитина війни, син спаленого батька,
с. Озеряни