«Держава – соціальна, довкола порядок і краса, люди приязні й готові допомогти» – Польські враження Ірини Прокопенко

Минулого листопада начальник служби у справах дітей і сім`ї Варвинської селищної ради Ірина Прокопенко відвідала з навчальним візитом Республіку Польща. Для групи фахівців Чернігівщини зі сфери діяльності, дотичної до організації соціального захисту населення, Представництво Фонду міжнародної солідарності в Україні організувало такий експрес-тур з вивчення польського досвіду соціальних послуг безпосередньо у місцевих адміністраціях та соціальних закладах, повністю забезпечивши матеріальну частину поїздки.

Отож Ірина Іванівна ділиться враженнями від системи соцзахисту держави-сусідки, від спілкування з поляками і побаченого довкола.

Чи складно було втрапити у таку програму?

Фонд міжнародної солідарності та Асоціація громад області вийшли із запрошенням до селищної ради, аби її фахівці, які працюють з дітьми і відповідно із їх сім`ями, взяли участь у проекті «Соціальні послуги в громадах – підтримка реформи соціальної політики в Україні», розповідає Ірина Іванівна. Треба було заповнити анкету, презентувати свою роботу. І вже за лічені дні, на подив нашої варвинської учасниці, надійшло повідомлення, що її зараховано до складу групи.

Далі послідували заняття у Чернігові, треба було у стислі терміни підготувати власний проект, з чим Ірина Прокопенко – не тільки керівник служби у справах дітей, яка вже встигла вивчити проблеми галузі, а й людина з досвідом у сфері освіти і позашкілля, оперативно впоралася. Тренінги відбувалися насичено й продуктивно, навіть їх часові рамки сягали пізнього вечора. Чимало нового й цікавого запозичила для себе варвинчанка, проте, зауважує, однак не вірилося, що все почуте втілюється у Польщі, котра асоціюється у нас здебільшого із жорсткою ринковою економікою і заробітчанством.

Одначе, як переконалася невдовзі, перетнувши кордон, поляки, котрі раніше й успішніше за нас стартували у єдину Європу, за останні десятиліття не тільки вивели на належний рівень власну економіку, добробут громадян, а й налагодили ефективну систему соцзахисту, орієнтовану на потреби людини.

Як зустріла Польща? Якою була програма навчання?

Візит тривав з 3-го до 9-го листопада, і вже 3-го, у день прильоту до Любліна, хоч українці з дороги заледве не куняли, відбулося перше заняття – до 9.30 вечора. Проте лекція про систему соцпослуг у Польщі була дуже цікавою і завершилася практичними завданнями для слухачів.

Соціальні послуги на рівні воєводства група вивчала у цьому місті, на рівні повіту – у Любартуві і Коцку, у гмінах міського типу – в Юзефуві і Тлущі, сільського – в Лабунє. А завершилося перебування вже у столиці – Варшаві.

До речі, Ірина Прокопенко відзначає не тільки високу організацію групи, перельоту, навчальної програми у Польщі, а й вмілі презентації кожного населеного пункту і кожного закладу, який відвідували. Також гостям було надано чіткий план візиту, карту з маршрутами, тож це сприяло цілісній уяві про нього, кращому орієнтуванні у чужій країні. Повчитися у поляків презентувати себе і свій досвід – не зайве і всім нам, зазначали учасники навчання.

Де не зустрічали українську групу, відгукується Ірина Іванівна, це було щиро, по-дружньому. І таке спілкування – не тільки для гостей, воно, здається, вже вкорінене у культурі поляків. Показовим було спілкування містян із бургомістром Юзефова, який одного навчального дня особисто супроводжував групу, – шанобливе, але просте, дружнє, без натяку на те, що особа високоповажна.

То яким побачився українцям польський соцзахист?

Дуже вразило Ірину Прокопенко те, що кожен громадянин, який потребує якоїсь додаткової державної підтримки – малозабезпечені, хворі, навіть психічно хворі, вони всі десь прилаштовані. Їм не тільки допомагають у скруті, а й прагнуть адаптувати до повноцінного життя у суспільстві. Приміром, як у нас працюють центри творчості – гурткова робота з дітьми, так у Польщі подібні центри із денним перебуванням залучають людей хворих, із психічними вадами до посильної для них праці, виводять їх на ринок праці.

У кожному соціальному закладі, запримітила І.Прокопенко, обов`язково діють спортивні кімнати, де хвора людина може проходити процес певної реабілітації.

Дуже зацікавив гостю з Вар­винщини будинок для молодих матерів – дівчат, які в силу певних життєвих обставин рано народили і змушені доглядати дитину без помочі батька, родини. У такому будинку їм не просто створено умови для комфортного проживання, тут їх вчать готувати, прибирати, доглядати малечу і навіть дають можливість залишити дитину під наглядом, аби була змога шукати працевлаштування. Коли така молода жінка знаходить роботу, може оплачувати власне житло, – їй дають путівку у життя. Атмосфера ж у будинку не «казенна», а затишна, домашня, жінки спокійні, задоволені.

Темою родин з дітьми у силу посади в Україні Ірина Іванівна цікавилася найбільше, тож зазначає: на дітей усіляких допомог і виплат у Польщі найбільше. Немісцевий житель, навіть іноземець, який приїздить в країну із дітьми, отримує чимало виплат. У нас же, зазначає оповідачка, забагато усіляких служб, котрі намагаються тримати під контролем такі питання, а от довіри бракує. У Польщі, якщо виявлено якісь порушення при використанні коштів, то родину не позбавляють допомог, їх можуть замінити, приміром, натуральною допомогою – продукти, одяг тощо. Але не тільки «пряником» державної допомоги підтримується сім`я. Якщо діти без поважних причин прогулюють школу, то батьків очікують доволі відчутні штрафи ( 9 тис. злотих, або на гривні – близько 50 тис.)

При виявленні насилля в сім`ї, алкоголізму тощо з такою родиною працює група з восьми фахівців і майже не буває випадків, щоб не досягли позитивного результату. Практикується таке собі шефство сім`ї благополучної над сім`єю проблемною. І сама родина прагне якнайшвидше подолати проблему, влитися у суспільство повноцінним його членом.

Ірина Прокопенко на питанні довіри і у соціальній роботі, і у стосунках у суспільстві зупинилася окремо, навівши простий побутовий приклад. У готелі чернігівському, при виселенні з кімнати, її збереження перевіряє персонал, а от у Польщі, коли Ірина Іванівна залишала номер і запросила покоївку його оглянути, та довго не могла зрозуміти, що ж від неї хочуть, все повторювала: та все файно, пані… Хіба подивувалася, чому ж гостя не користувалася тим чи іншим із готельних благ. У нас бракує довіри один до одного, ми все перевіряємо, що створює чимало незручностей і негативу у людських стосунках…

Чи порівнювала І. Прокопенко по­льські громади з нашою, Вар­винською?

Польська гміна міського типу найбільше відповідає нашим реаліям, тож перебування у таких викликало особливий інтерес варвинчанки. З учасниками навчального курсу спілкувався бургомістр, тож українці цікавилися не тільки організацією соцпослуг, а й взагалі управлінням такою громадою. Зокрема, звучало таке: місцеві польські підприємці не прагнуть до депутатських мандатів, адже не поспішають афішувати рівень власних статків; взагалі склад депутатів і управлінців у польських громадах менший.

Судячи з почутого і побаченого, польські громади розвиваються завдяки європейським грантовим коштам, але залучати їх і звітувати про використання дуже і дуже непросто. І тут, зазначає оповідачка, будь-якій країні «не сприяє» внутрішня корумпованість. Схоже, поляки з цим справилися, що є запорукою успіху всіх реформ…

На рівні громад (гмін) у часи реформування дбали про працевлаштування вивільнених працівників, створення кооперативів за певними видами діяльності (пільгове кредитування, підтримка).

Які з оглянутих закладів соцзахисту зацікавили?

З приємністю перебували у центрі соціальної допомоги Тлуща, де сеньйорів (людей поважного віку) залучають до самоорганізації. Цей заклад нагадав нашу сучасну раду ветеранів М.Качаєвої, де організовано цікаву гурткову роботу. Так і в поляків діють ніби клуби за певними інтересами. Але мова не тільки про спільну працю, рукоділля, а й про спорідненість у чомусь. Зацікавив такий клуб – «амазонок». Це жінки, які пережили онкологічне захворювання і нині прагнуть нести іншим свій оптимізм, потрібні знання, як зберегти здоров`я, підтримати людей з такою проблемою. Одна з форм їх діяльності – спілкування у школах з дітьми, котрі уважно сприймають таку інформацію і допомагають (!) всій родині, дорослим не легковажити здоров`ям, вчасно обстежуватися і лікуватися.

Приємне враження від будинку ветеранів (за звичною назвою для нас). Задіяне історичне палацове приміщення, хоч опалювати й утримувати його непросто. Бабусі у ньому – дійсно, як пані, чистота, затишок, належний догляд.

Гарний досвід роботи поляків з людьми з різними вадами здоров`я, навіть психічними захворюваннями, з тими громадянами, хто в силу різних причин (алкоголізм та ін.) потребує виправлення (соціальний кооператив «Користь»). Їх прагнуть якнайповніше соціалізувати, залучити до праці – корисної і по їх можливостях, розкрити певний талант, змотивувати до кращого життя. Навіть роботодавці не гнушаються працевлаштовувати таких людей, з розумінням ставлячись, коли у певні періоди вони відсутні через хворобу.
До речі, людей з інвалідністю дуже важливо охопити корисною діяльністю у дорослому віці, говорить Ірина Іванівна, адже, як показує і наш досвід, закінчується шкільне навчання – і родина залишається в забутті, наодинці зі своїми проблемами.

Окремі повсякденні враження.

Чистота і охайність скрізь – у населених пунктах, поза ними. Ніякого сміття, кущів, бур`янів довкола, сміття збирається і сортується, території розділені за відповідальними, листя містяни дбайливо збирають як цінне добриво. Але на самій свідомості громадян порядку не наведеш – діє ефективна система відповідальності за порушення. Штрафи – захмарні.

Поляки щоразу повторюють, що українці багаті, раз дозволяють собі намарно викидати гроші. У польському містечку йде людина тротуаром пізньої пори – перед нею автоматично вмикається світло і вимикається, коли пройшла.

Дороги чудові. Говорити про їх стан зайве – хоч котися яєчком, або їдь з кавою у руках – не розхлюпаєш.

У будівлях дуже тепло, навіть занадто. Але затрати на опалення невеликі. Просто дуже дбають про утеплення, навіть фундаментів.

Польська кух­ня – смачна, але геть відмінна від нашої. Ситні супи-пюре, інші страви, безліч випічки. А ще дуже пишаються поляки тим, що споживають екологічно чисту продукцію, захоплюються здоровим харчуванням.

В усіх закладах нас дуже приязно приймали, пригощали чудовою випічкою, яку виготовляють самі підопічні, тепло згадує пані Ірина. Особливо сердечно піклувалися про гостей «сеньйори». Дідусі особисто наготували на пригощання стільки страв, що всі годі було й скуштувати, а насамкінець піднесли українські вареники з трьома начинками.

Що можна застосовувати у соціальній роботі в Україні з побаченого досвіду?

Наприклад, комплексну роботу із сім`ями. Не просто захищати окремо взяту дитину, а підтримувати всю родину. Поляки нині нікого не вилучають з родин у кризових ситуаціях – наставляють, вчать, підтримують, допомагають. Для цього треба гуртуватися всім соціальним службам.

Ми не просто дивилися на досвід інших, розповідає І.Прокопенко, ми активно обговорювали сучасні проблеми України, шукали їх вирішення.

Польські організатори соцроботи, хто працював з групою українців, охоче розповідали про свій досвід і вони готові допомагати будувати таку й у нас, навіть приїхавши в Україну, завершувала оповідь про польські враження Ірина Прокопенко. Гріло й тепло людських взаємин, щирість. На добру згадку наша землячка подарувала музею Тлущанського краю вишивку – Господню молитву, то її прийняли як вельми дорогий подарунок.

Подолавши свій кризовий час, вивівши власну систему соціального захисту на 7-е місце у світі, можливо, у поляків є прагнення допомогти й «сусідам», адже від цього залежить спільне благополуччя, мирне співіснування країн.

Активніше контактувати і вивчати досвід інших – в межах нашої країни і за кордоном, вивчати мови, не соромитися презентувати себе і запитувати поради закликає Ірина Прокопенко після навчального візиту до Польщі. А ще у будь-якій діяльності, а надто у сфері соціального захисту, бути гуманнішими, добрішими один до одного, бо всі ми – люди. Це й наближатиме нас до побудови омріяної розвинутої і соціальної держави.

Записала Євгенія Зима,
фото з архіву І. Прокопенко.

This slideshow requires JavaScript.