НЕ СТИРАЄТЬСЯ В ПАМ’ЯТІ АФГАН

15 лютого відзначено День вшанування учасників бойових дій на територіях інших держав

Разом з Василем Замулою переглядаємо альбом із його армійськими фотографіями, де він ще зовсім юний в колі своїх побратимів. Він розповідає про ту жахливу війну, яка для нього офіційно закінчилася в березні 1988 року, коли перетнув кордон Афганістану з СРСР. Спочатку не вірилося, що залишився живим після афганського пекла і повернувся додому, на Варвинщину, але йому пощастило.

Народився В.П. Замула у Калиновиці. Після закінчення школи вступив в Ніжинський технікум механізації. Після навчання був призваний виконувати почесну місію – захищати Батьківщину в лавах Радянської армії.

Десь два місяці проходили навчання в Таджицькому місті Хорог, – розповідає Василь Павлович. – Навчання проходило, можна сказати, і вдень, і вночі. Були в нас і військова, і фізична підготовка – стрільба, біг на довгі дистанції і т.д.

Після проходження навчання подальшу строкову військову службу хлопець проходив у складі обмеженого контингенту Збройних сил СРСР в республіці Афганістан. Півроку тільки освоювались, звикали до вибухів, стрільби, небезпеки, яка чатувала на кожному кроці, все інше приходило з досвідом.

Воїну-інтернаціоналісту Василю Замулі, як і кожному воїну-афганцю, важко згадувати про ті суворі дні війни. Бо непосильними були випробування, за життя боролися в екстремальних ситуаціях. Бої за боями, передислокації, спекотне літо, гори, в яких причаївся ворог…

– Служив прикордонником, – продовжує розповідь Василь Павлович. – Військова частина, в якій служив, розташовувалася поблизу міста Ішкашим. В основному ми охороняли 100-кілометрову прикордонну зону, неодноразово доводилося приймати участь в бойових операціях, був в складі розвідувальної бойової групи. Усіляко бувало на афганській землі: якось під час операції, в нічному мороці мало свої вертольотчики нас не перестріляли…

Зараз згадуєш, то, здавалось би, нічого, а таке було чи не щодня, — зізнається співрозмовник. — В Афганістані зрозумів, що таке дружба, справжній товариш. Ми були, як одна велика сім’я.


Багато довелося пережити чоловікові різних, здавалось би, непосильних випробувань в афганському пеклі війни. Це ніби страшний сон, але це було і не стирається з пам’яті. Усе, що випало на долю, він виніс із достоїнством, честі солдата не заплямував. Та й зараз Василь Павлович ніколи не падає духом, завше з доброю посмішкою на обличчі, скромний і порядний в житті, готовий прийти на допомогу товаришам. Тільки даються взнаки контузія і поранення, отримані під час виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані, додалися сердечні хвороби. Тому кілька разів на рік їздить лікуватися у військовий госпіталь.

Про тих, хто нині несе службу в АТО говорить зі співчуттям, адже як ніхто знає, що таке справжня війна. Тому, коли варвинські волонтери організовують поїздки на схід, він разом з дружиною Наталею щоразу передають хлопцям чи продукти, чи теплий одяг, чи інші дрібнички, яких у похідних умовах ой як бракує.

А 15 лютого, в день виведення радянських військ із Афганістану, Василь Замула вкотре збереться з друзями-афганцями, разом пригадають роки служби, поговорять про сьогодення…

 

Н.ПАЛЯНИЦЯ, фото автора і з архіву героя розповіді