На теми моралі
Мармизівка – надзвичайно мальовниче село, що розкинулося на зелених пагорбах. На під’їзді до села відкривається неповторної краси пейзаж: зліва милує око ліс, а справа – дзеркальною водою виблискує ставок Шпиль. Три роки тому цей ставок облюбувала лебедина пара. Чомусь так сталося, що два роки лебеді не могли обзавестися потомством, а цієї весни у них з’явилося аж шестеро лебедят. Поповненню у родині лебедів певно що раділи всі мешканці села, а особливо – діти. Здавалося, що наш Шпиль став ще кращим.
Приємно і до болю щемно було спостерігати, як батько-лебідь не міг натішитися своїм великим сімейством. Він гордо випливав з очерету, за ним – його дітвора, а останньою пливла матуся-лебідка. Коли хтось з людей хотів ближче роздивитися лебедину родину, то лебідь голосно шипів, розкриваючи могутні крила і нікого не підпускав, оберігав своїх малят…
За літо лебедина родина окріпла, виросла. І що цікаво – звиклася до людей, які поруч біля ставу щодня пасли череду корів. Лебеді стали підпливати до берега все ближче і ближче. Пастухи підгодовували птахів хлібом, говорили до них. І, безперечно, любувалися такою величною лебединою красою…
Довірилися лебеді нам, людям… А не треба було… Бо не всі ми вміємо бачити красу природи, відчувати її, розуміти, а головне – не шкодити, не завдавати болю.
Одного вересневого дня над Шпилем пролунав постріл. І упав на водне плесо, стікаючи кров’ю, батько-лебідь… Потім ще постріл … – і упало його лебедя… Кинулася в розтіч лебедина зграя, закричала-заголосила лебедиха за дитям та коханим…
.. ..Так просто, для утіхи піднялася рука людська на лебедине життя… А чи знав той, хто зробив такий ниций вчинок, закон життя цих благородних птахів ? Чи знав він про лебедину вірність, оспівану у поезіях і піснях, возвеличену у вітальних весільних віршах для наречених? Чи чув він тоді і в наступні дні крик туги-плачу лебедихи за своїм коханим лебедем? Чи думав він про те, а що ж буде з осиротілою лебединою зграєю? Напевно, що ні… Бо серце має жорстоке і душу убогу…
За законами лебединого життя лебідка могла б заподіяти собі смерть, але ж у неї залишилися її дітки-лебедята, яких вона повинна тепер самотужки підготувати до далекої дороги у вирій… Коли окріпнуть крила її лебедят, вона їх підготує до відльоту в теплі краї, зробить прощальний обліт у високому бездонному мармизівському небі, заспіває прощальну лебедину пісню, а потім складе свої білі крила і каменем опуститься на землю… Така вона – лебедина вірність…
…Задумайтеся, люди, над цим жорстоким вчинком. Чи Бог пробачить тій людині? Можливо, бо він, як вчить нас Біблія,- милосердний. Будьмо ж і ми доброзичливими та милосердними!
НІКОЛИ НЕ ВБИВАЙТЕ ЛЕБЕДІВ! ХАЙ ЖИВУТЬ! ЦЕ Ж КРАСА ЗЕМНА!
Г. Довбиш, в.о .старости
та вся громада сіл Мармизівка і Макушиха