Готові працювати 24/7. Лиш би не було війни…

19 червня – День медичного працівника

 

Цьогоріч професійне свято медиків, шановане багатьма нами, бо кожен має за що дякувати людям в білих халатах, прийшло до нас у час війни, тривоги за долю країни і близьких, невідомості і напруги від всіх тих економічних проблем, які неминуче потягне за собою таке потрясіння. Проте в усі скрутні часи ті, хто обрав своєю долею медицину, залишаються для оточуючих взірцем спокою і витримки, інтелігентності, готовності за будь-яких обставин прийти на допомогу людям. З гідністю жити і виконувати свою непросту роботу.

Напередодні Дня медика мені випала можливість побути поряд з такими жінками, вклинившись у щільний робочий графік одного із найзатребуваніших лікарів громади – Світлани Миколаївни Калайди. Нині вона трудиться терапевтом не тільки у стаціонарі місцевої лікарні, а й у центрі первинної медико-санітарної допомоги, як і раніше, виконує обов`язки фтизіатра. А першою помічницею для неї стала Алла Євгеніївна Дмитрієва – фахова медсестра і просто енергійна, життєрадісна, комунікабельна людина, незамінний адміністратор біля лікаря. Разом у центрі “первинки” трудяться пів року, а у медицині взагалі цьогорічного липня Світлана Калайда відзначить вже 20 років.

У нас до кожного лікаря, як-то кажуть, не заростає людська стежка – їх, на жаль, мало, вони на вагу золота, всіх шануємо за професійність і свої людські якості. Проте Світлані Миколаївні за роки роботи у місцевій лікарні, за відгуками пацієнтів, пора вже давати звання “народного”. Тільки не артиста, а лікаря.

Високий авторитет знаючого терапевта, лікаря за поликанням веде до неї нескінченні потоки пацієнтів. У пікові “ковідні” дні приймали разом з медсестрою і до сотні пацієнтів за день, а потім до пізнього вечора працювали ще й над документацією…

Де за такого графіка черпати життєві сили самій лікарці, як відновлюватися?.. – ловлю себе на думці посеред розмови зі Світланою та Аллою. А все, виявляється, просто – радіти вдало підібраному лікуванню і його зримим результатам, як говорить Світлана Миколаївна, тішитися кожним новим днем, сонцем, небом і квітами. Як ось цими маковими галявинами на подвір’ї лікарні, які у ці тривожні, але такі прекрасні літні дні зустрічають, киваючи своїми голівками, і персонал, і пацієнтів.

Як потрапила у професію, як працюється нині медикам місцевих закладів, про що мріє – ось ті запитання, котрі встигла поставити лікарці поміж візитами пацієнтів за чітким похвилинним записом. До речі, це зручне нововведення останніх років відвідувачі оцінили і хвалять – зручно, без нервів і виснажливого очікування під дверима.

Як дівчинка з хутора Тонка нині Озерянського старостату обрала такий складний фах? До закінчення школи, розповідає, мріяла стати вчителем – і теж серйозної спеціалізації – фізики й математики. Проте, зрештою, обрала медичну справу. Батьки, хоч і не медики за освітою, лікували земляків травами. І оте відчуття – коли можеш допомогти людині у найціннішому для неї – поверненні здоров’я, нормального самопочуття, передалося й доньці.

Ми, хто не медики, вважаємо медицину якимось недосяжним космосом, а Світлана Миколаївна щиро переконана, що важче нині… сучасним вчителям, і радіє, що, все ж таки, для неї минулося без “фізмату”.

Шість років навчання в Київському університеті ім. Богомольця, інтернатура у одному з обласних медзакладів, направлення до майже сусідньої Талаївки. Але там не було житла.

Свого часу, одразу після навчання, у Варву на посаду фтизіатра не згодилася, бо бачила себе саме терапевтом. Але, як-то кажуть, долю і конем не об’їдеш. У 2005-ому у Варві однак очолила фтизіатричний напрямок, швидко зажила слави гарного терапевта і кардіолога. А взагалі, як вже згадувалося, трудиться у медицині два десятиріччя.

Плюси і мінуси професії, озираючись на пройдений шлях? Дуже радіє, коли бачить швидкий і ефективний результат лікування – і собі, каже, виростають крила. А засмучується, коли його з тих чи інших причин немає, обмізковує безперевно, що слід змінити в лікуванні, аби зарадити пацієнтові. Вагомий мінус, зауважує лікарка, постійна напруга і зіпсована нервова система, бо людський потік, біль і хвороби – це те, до чого звикання однак не настає ніколи.

Чим, окрім роботи, переймається Світлана Калай­да? Звісно ж, як і кожна мама, дітьми! Сини: Дмитро – вже студент-четвертокурсник, і маленький Сашуня – майже п’ятилітка – головне мамине дозвілля. Чи хотіла б бачити їх лікарями? Чесно відповідає: ні, хай спокійно сплять…

Коли у професії бувало найважче? Та ніколи легко не було. А тут, прийшовши у “первинку” минулої осені – знову із вогню та в полум’я. За нетривалий період набрала більше півтори тисячі пацієнтів за деклараціями (багатьом довелося відмовити, щоб не забирати пацієнтів у колег). Нескінченні телефоннні консультування, прийом, ковід – близько сотні пацієнтів за день, а потім, мало не до ночі – оформлення лікарняних…

Тоді разом з Аллою думали, що гірше вже бути не може… Нині ж, з початком війни, коли у години моторошних повітряних тривог у лікарському кабінеті тихо і порожньо, говорять: хай би вже краще сотня в день (ні, не хворіти, за консультацією, за порадою – одразу уточнює лікарка), аби тільки не було війни…

Які проблеми у місцевій медицині бачить досвідчений практикуючий лікар? Може розраховувати хіба на власні очі, вуха і рентген з УЗД. Бракує діагностичного обладнання, вузькопрофільних спеціалістів на місцях – це все те, що не наближає медицину до сільського пацієнта, як би всім хотілося, а віддаляє її на рівень округу чи й області…

Ось такою – короткою, але емоційною, щирою була наша передсвяткова-несвяткова розмова. Незламних здоров’я, витримки, оптимізму зичу цим хорошим жінкам і всім, хто обрав таку важку й відповідальну професію. Ви просто повинні бути щасливі і впевнені у кожному новому дні, бо за вами ми – пацієнти.

Миру і достойних умов для праці, життя, самореалізації у нашій державі – всім нам.

Записала Є. Зима, фото автора