ДОТИКОМ ДУШІ, СПІВОЧИМ СЕРЦЕМ

Особистості

Будь-яке мистецтво вимагає від того, хто його уподобав, відданості, любові, безкорисливості і, головне, таланту, адже без останнього немислимі такі здобутки у царині того мистецтва, котрі причарують людей. Олена Мороз вважає, що для неї бісероплетіння – то пісня душі, поезія серця, котрі дарують крила. І я б додав, що одне крило – то непересічні здібності Олени Іванівни, а друге – її родина, котра всіляко підтримує захоплення дружини, мами, доньки.

Недарма у неї є чудова робота, де закарбовані образи її доньок 14-річної Валі й шестилітньої Ані, чоловіка Василя, батьків – Івана та Валентини Дзюбів. Цей сімейний колаж вона подарувала мамі на її 60-річчя. Загалом, Олена Іванівна роботи дарує рідним, друзям, колегам. Саме з-поміж людей вони знаходять своє друге життя. Приміром, „Тайна вечеря” прикрашає оселю кума Юрія, подарована на його золотий ювілей.

Свої творчі доробки вишивальниця презентувала в райцентрівській 11-річці, організувавши для школярів виставку. І слід сказати, дітям гаптування бісером дуже припало до душі. А це була й неабияка радість для її донечок – учениць Варвинської школи.

До речі, мама змалку прилучає їх до світу прекрасного, котре нас оточує, до його відтворення у вишиванках. Обидві доньки захоплюються рукоділлям. Зокрема, Валя бісером вишила собі сорочку на Першовересневе свято. Так що наука переходить від серця до серця, з покоління в покоління.

Олена Іванівна пригадує, коли й сама ще дівчинкою приглядалася до того, як її бабуся Ганна творить узори на рушниках, серветках, наволочках… І та подумки раділа, бачачи, як внучка чаклує над якимись листочками, квіточками. І ось народилася її перша робота – серветка із зображенням лілії.

– Подивилася бабуся на роботу пильно і обличчя її засяяло, – пригадує Олена Іванівна. – А потім приголубила й мовила: „Розумничка моя”. Для мене то була величезна похвала, котра, як мені здається, й поклала початок моїй стежині у світ вишивки. Мистецтво – це завжди любов, над якою час не владний.

Бісероплетінням захопилася моя співрозмовниця 5 років тому. Спочатку не виходило, помилялася, переробляла, все починаючи спочатку. Однак опанувала і тепер радіє з того, що не розгубилася, що проявила характер, настирливість. Працюючи з бісером, вона дозволяє своєму серцю, розуму, інтелекту й душі розвиватися – нехай це спершу будуть і маленькі кроки, але то – прямий шлях до успіху і один з найважливіших її секретів.

– А коли ви все встигаєте? – цікавлюся. – Адже робота, господарство, діти, ще й обійстя думаєте розбудовувати, чоловік дуже на роботі зайнятий, працюючи механізатором у „Дружбі-Новій”…

Олена Іванівна усміхнулася і жартома відповіла:

– Ніч велика…

Виявляється, години творчого натхнення і душевної насолоди припадають на нічну пору. Довгими і нудними для багатьох здаються осінньо-зимові вечори й ночі. Для Олени Мороз, головного спеціаліста відділу агропромислового розвитку РДА, вони довгожданні. Повкладає доньок спати і дістає роботу, щоби далі гаптувати бісером узор. Є в неї мрія вишити рушник, де переплітаються із зеленлистом кетяги червоної калини – головного символу України.

Уміє вишивальниця перетворювати щось звичайне на цілий світ відчуттів і образів. Їй дорогі й перші пагони молодого деревця, діти, квіти. Дорогі й сільські пейзажі. Адже родом вона з Озерян. Села з чудовою природою, де роботящі люди.

Тато – відомий механізатор Іван Михайлович Дзюба, а мама, Валентина Василівна, теж працьовита людина. До речі, вона свого часу була причетною до творення районки, працюючи в районній друкарні.

Оленка закінчила бухгалтерську школу, далі – сільгосптехнікум, а вищу освіту здобула в аграрній академії. Після роботи в КСП „Дружба” переїхала з чоловіком у Варву, й оселилося подружжя на вулиці з історичною назвою 900-річчя Варви. Пристрасть до ниткопису переросла у в’язання гачком, а потім – у роботу з бісером.

Привертають увагу її твори „Мати з дитятком”, „Матір Божа та Ісус Христос”, „Анютині оченята”, „Дві донечки”. До речі, історія останньої досить цікава. Тут був простір для фантазії, котру вона виклала на полотні, зізналася Олена Іванівна:

– Трапилися знімки двох дівчаток, дуже схожих на моїх доньок, – говорить Олена Іванівна. – Тема захопила мене. Отож у роботу вклала усі свої знання й уміння.

Справді, робота вдалася. Виконана майстерно. Приваблюють гарні дитячі обличчя, з цікавинкою в очах. Вони якраз чаюють, а поряд – їхній домашній друг котик.

До речі, портретні роботи рукоділя виконує не сама. Знімки людей надсилає попередньо для зображення на атласі спеціалістам до Харкова, а потім – у Луцьк. Решта роботи – її фантазія: фон, одяг, квіти, зелень і т.п.

Уміння творити дива на полотні з кожним її творчим доробком міцніє, набирає розмаху. Одне слово, вона і майстриня, і роботяща жінка – таких ще пошукати треба.

Нехай же Вам, Олено Іванівно, живеться весело, з піснею і сонечком на полотні, з квітами барвистими. Хай радість, віра будуть поряд завжди, а в сонячнім промінні ніжаться Ваші улюблені маки й троянди, пломеніють у прохолоді осінніх ранків калинові грона. Все це нехай буде навіть у лютий мороз та в білу снігову завію.

В. НАГОРНИЙ
Фото Є. ЗИМИ