Герої не вмирають доки ми їх пам’ятаємо
Тими травневими днями, такими квітучими, а від того – ще боліснішими, наша Варвинщина прощалася з двома воїнами – ще зовсім юнаками. Зокрема, ворожа снайперська куля вмить відібрала життя Сергія Божка, сина й онука знаної родини педагогів Прокопенків.
Їх життям багато літ була Кухарська школа, яку очолював глава родини Іван Костянтинович, а згодом – донька Ірина Іванівна. Нині вона з мамою Марією Миколаївною , теж досвідченим педагогом-ветераном, мешкає у Журавці. Коли не стало дідуся, єдиним чоловічим плечем для цих жінок був їх сонячний, веселоокий хлопчик – у дитинстві, і змужнілий, не по літах розважливий та самостійний – вже юнаком. Та в думках, у спогадах, у розмовах мами і бабусі він і надалі іменується не інакше як Сергійко, Сергієчко, Серьожик…
16 серпня загиблому воїну з позивним “Серпень” виповнилося б лише 25 років… Цього дня згорьована матуся, котра третій місяць не знаходить собі місця між небом і землею, зустрічатиме сина біля воріт рідної оселі. Прикрасить її квітами, Серьожа любив чорнобривці. Потім близькі люди разом гомонітимуть за поминальним столом, а поміж них ще раз погостює вдома й душа їх Сергієчка.
Згадаємо його і ми всі разом, хто не знав – довідаємося, яким був цей юнак. Бо вислів “герої не вмирають” діє тільки тоді, коли ми їх повсякчас пам’ятаємо.
