ВАРВИНСЬКА РАЙОННА ГАЗЕТА: ВІХИ ІСТОРІЇ
Розвиток держави відстежується за назвами районної газети: побачила світ у січні 1932 року, як „Соціалістичний наступ”, 1937-го перейменовано у „Перемогу соціалізму”, з 1967-го – „Радянське життя”. Свою нинішню назву – „Слово Варвинщини”, газета отримала у 2001-ому році.
Видання призупиняло свій випуск лише двічі протягом всього часу існування: з вересня 1941-го до листопада 1943-го, коли територія району перебувала в окупації, і з червня 1962-го до березня 1967-го, коли райони укрупнювалися. З відновленням Варвинського району у 1967 році почала виходити і газета, улюблена багатьма поколіннями варвинчан.
За більше восьми десятиліть існування світ побачили тисячі номерів районки. Вона об’єднує широке коло активно налаштованих варвинчан, дописувачів газети і її читачів, покоління талановитих газетярів, є невід’ємним атрибутом варвинської громади.
ЗА ДВА КРОКИ ДО СТОЛІТТЯ
(з нагоди 80-річчя газети, відзначеного у 2012 році)
Як так сталося, що в ті смутні часи, тридцяті роки минулого століття, день народження нашої газети припав на таке світле свято, як Різдво Христове, пояснити важко. Може, випадково, може, за принципом „родини не ждуть години”… Та як би там не було, однак день народження газети припадає на 7 січня 1932 року, саме на час, коли наш народ входив у чорну смугу голодомору.
Для „Слова Варвинщини”, а раніше „Соціалістичний наступ”, „Перемога соціалізму”, „Радянське життя” – то ціла епоха в історії варвинського краю. З висоти свого поважного віку, оглядаючи власний шлях, газета має право сказати, що для своїх земляків зробила багато. „За доброго, щирого друга вважаю рідну газету, – пише в одній з публікацій давня шанувальниця районки, жителька Макушихи Ганна Шолом (Стеценко). – Газета і читач, читач і газета – це нерозривний зв’язок. Районка була і є джерелом інформації, добрим товаришем і порадником для нас. Ми ж пишемо до неї про свої радощі, успіхи, ділимося роздумами, звертаємося за допомогою”.
Газета, як і людина: у неї своя доля, свої друзі, свої радості й невдачі, перемоги й поразки, набутки й промахи, є у неї свій день народження, а відтак і ювілеї, є в неї минуле, мрії про майбутнє, часом вона хворіє, переживає радість життєвої активності, енергії. Все це вочевидь, бо творять газету люди, котрі задають їй тонус життя.
Багато що поєднує мене з рідною газетою, бо їй віддала немало-небагато – майже 32 роки життя. Не можна сказати, що завжди дні були простими й безхмарними. Було і сонце, були і грози, тим більше, що багато хто в нашій районці газетну справу починав, як кажуть, з чистого листа. Хоч я й не була журналістом, але, часто співпереживаючи разом з колегами їх удачі й промахи, зрозуміла: журналіста не можна виростити, як ту квітку в парнику. Він повинен вирости у конкретних ситуаціях, виокремитися власною позицією й мудрістю, здатністю аналізувати, переконувати.
А за ті роки, в які знаю газету, вона прихистила немало талантів, хто продовжив журналістську справу на теренах України в солідних виданнях. Це і Петро Нестеренко, Микола Ночовний, Надія Глоба, Володимир Сапон. Доброго слова варті й ті, кого знала, проте, на жаль, хто пішов уже в кращі світи: перший редактор „Радянського життя” Олег Могилевець – наш наставник, учитель, Анатолій Пушкар, Ольга Галян, Анатолій Денисенко, Валентина Телух, Петро Сороколіт, Петро Жулай, Іван Федченко… Царство вам Небесне, дорогі колеги й друзі – старші й ровесники. І, як писав поет, „З пам’яті вас не стерти! Ввічнилось нам в крові: „В Бога немає мертвих. В Бога – усі живі”.
Майстровитими авторами публікацій стали чимало членів корпусу позаштатних дописувачів, зокрема Олександр Покидько, Василь Скоромець, Ганна Стеценко, Лідія Ягова, на жаль, уже покійних Євгеній Журавчак, Федір Глущенко… Від мережива їх пер у людей, які люблять газету, на душі стає приємно і затишно.
Можна назвати багатьох варвинчан, судячи з публікацій, хто йде з газетою пліч-о-пліч і нині: Валентина Рубан, Василь Скоромець, Василь Бойко, Ірина Гуденко та ряд інших. Сьогодні, в морі дикої газетної конкуренції, боїв без правил, де бал править дзвінка монета, наша газета, дякуючи друзям, теж прагне вижити і втримати стабільний тираж. Молодці й наші листоноші, хто пропагував і пропагує районку.
Роки роботи в газеті промайнули швидко: немов у ті двері щойно зайшла, а в оті тут же вийшла. Хоча між тими дверима стільки всього було… А подумаєш і згадується більше приємного – буряки, кукурудза, які виїздили сапувати в колгоспи за рознарядкою райкому, сінозаготівля, каша або юшка, імпровізований стіл десь „під грушкою…” Всі ми тоді були енергійними, непосидючими, а головне – молодими, як і сама газета. Адже вона, побувавши через недолугу територіальну реформу у стані „клінічної смерті”, щойно з неї вийшла. Повертали ми нашу районку до життя спільно. Працювали у гурті з більш досвідченими газетярами Лідією Петренко, Віленом Пєшковим, Олександром Хряпою і колеги, які прийшли невдовзі, Лідія Лозицька, Ніна Калібовець, Людмила Чаленко, Валентина Телух і ін. Це був кістяк колективу, очолюваного Олегом Федоровичем. Бо хтось приходив і знову кудись вибував, а вони лишалися, щоб і далі нести своє слово людям. Свою справу робили колишній бухгалтер Олександра Неділько, шофер Іван Даценко, який у редакції пропрацював 10 років.
Хто скуштував газетярського хліба, правильно підмітив: редакційна робота сповнена несподіванок, йдеш професією, ніби замінованим полем, де кожен крок має бути виваженим. Однак намагалися працювати за принципом: „Нехай мене увесь світ лає, аби лиш моя совість хвалила”.
Бо хіба є щось болючіше за біль совісті! Однак цим болем повинен страждати кожен, хто працює в газеті, хто себе поважає. Як говорив поет, дорога наша була тернистою і слизькою, часом можна не втриматися від спокуси піти на компроміс. Варто зробити це раз, тоді буде й два, три…
Газета робилася вкупі з поліграфістами. Багатьох з них уже з нами немає – Віри Калініченко, Анастасії Костіної, Ольги Уроди… Інші на заслуженому відпочинку – Віталій Калібовець, Галина Козачок, Людмила Даниленко, Ольга Бицак, Валентина Бабенко, Марія Солоха і ін.
Непросто було тоді. Пригадуються семидесяті роки минулого століття. Газету до друку підписували пізно – перша-друга години ночі, а бувало, й о сьомій-восьмій ранку. З-поміж редакційних особливо сутужно доводилося нашому коректору. Мінялися вони частенько. Та найдовше трудиться Лідія Лозицька (Галушка). Багато відповідальності лягає на плечі коректора газети. Адже одна пропущена буква значення слова міняє з діаметральною протилежністю. І відповідальність за „ляп” однаково лягає на плечі чергового по номеру журналіста й коректора. З Лідією Панасівною в одній упряжці пройшла 30-річний шлях роботи в районці. Добросовісна, віддана роботі, порядна й чесна, Ліда Панасівна була завжди в пошані. Їй довіряли, як собі, всі, хто з нею працював. Хоча всі ми люди, всі здатні помилятися.
Ті прикрощі переживаються боляче. Хіба можна забути таку помилку: „На голову королеви Анни одягнули ворону”. Це – замість „корони”. А в наступному номері в поправці знову ляпсус: „На голову королеви Анни одягнули корову”. Ось так. Читачеві – смішно, а коректору – сльози й догана. До речі, наша газета виявилася і пророком. В одному з „тарсовських” матеріалів Горбачова, який тоді був секретарем ЦК КПРС, ми передчасно нарекли „Генеральний секретар Михайло Горбачов”. А в одній з передовиць під назвою „Ленінські п’ятниці” запала буква „т”, і вийшло „Ленінські п’яниці”. Щоправда, світ номер не побачив, бо помилку „виловили”, коли вже відрукували півтиража. Що було б за цей шедевр, всі газетярі-ветерани знають.
Справді, всяко буває у нашому житті, бо воно схоже на довгу ниву: сьогодні ти серед золотоколосся, а завтра стрибаєш босоніж стернею. Особливо кусюча та стерня сьогодні. І хоч, видно з усього, як не важко нині підтримувати життєвий пульс газети, теперішній її колектив намагається триматися.
Добра вам, друзі, й наснаги, успіху й терпінння, перемог та гарних набутків.
З повагою Л. ШАВРО, колишня працівниця райгазети,
„Слово Варвинщини”, січень 2012 року