ВАРВИНСЬКА РАЙОННА ГАЗЕТА: ВІХИ ІСТОРІЇ

Розвиток держави відстежується за наз­ва­­ми районної газети: побачила світ у січні 1932 року, як „Соціалістичний наступ”, 1937-го пере­йменовано у „Пе­ре­могу соціа­ліз­му”, з 1967-го – „Радян­сь­ке життя”. Свою ни­­ніш­ню наз­ву – „Сло­­во Варвинщини”, газета отри­мала у 2001-о­му році.

Видання призупиняло свій випуск ли­ше двічі протягом всього часу існува­н­ня: з ве­рес­ня 1941-го до листопада 1943-го, коли те­ри­торія району пере­бувала в окупації, і з чер­вня 1962-го до березня 1967-го, коли райони укрупнювалися. З від­но­в­­лен­ням Варвинського ра­йону у 1967 році почала ви­ходити і га­зета, улюб­лена багатьма поко­лі­н­нями вар­винчан.

За більше восьми десятиліть існування світ поба­чи­ли тисячі номерів районки. Вона об’єд­нує ши­роке коло активно налаш­то­ва­них вар­винчан, дописувачів газети і її чи­та­чів, поко­ління талановитих газетярів, є  не­від’єм­ним атрибутом варвинської гро­мади.

ЗА ДВА КРОКИ ДО СТОЛІТТЯ

(з нагоди 80-річчя газети, відзначеного у 2012 році)

Як так сталося, що в ті сму­т­­ні часи, тридцяті роки мину­лого століття, день народ­ження нашої газети припав на та­ке світле свя­то, як Різдво Христове, пояс­нити важко. Мо­же, випад­ково, може, за прин­ципом „родини не ждуть го­ди­ни”… Та як би там не було, од­н­ак день народження газети при­падає на 7 січня 1932 року, са­ме на час, коли наш народ вхо­див у чорну смугу голодо­мо­ру.

Для „Слова Варвинщини”, а ран­іше „Соціалістичний наступ”, „Пе­ре­мога соціалізму”, „Ра­дян­ське життя” – то ціла епоха в історії варвинського краю. З ви­соти свого поважного віку, огля­даючи власний шлях, газета має право сказати, що для своїх земляків зро­била багато. „За доброго, щи­рого друга вважаю рідну га­зету, – пише в одній з публікацій давня шанувальниця районки, жи­телька Макушихи Ганна Шо­лом (Сте­це­нко). – Газета і чи­тач, чи­тач і га­зета – це нероз­рив­ний зв’я­зок. Ра­йонка була і є джерелом інфор­ма­ції, добрим то­варишем і порад­ни­ком для нас. Ми ж пишемо до неї про свої радощі, успіхи, діли­мося роз­думами, звертаємо­ся за до­помогою”.

Газета, як і людина: у неї своя доля, свої друзі, свої ра­дості й невдачі, перемоги й поразки, набутки й промахи, є у неї свій день народження, а від­так і юві­леї, є в неї минуле, мрії про май­бут­нє, часом вона хв­оріє, пе­ре­жи­ває радість жит­тєвої ак­тив­ності, енергії. Все це во­чевидь, бо творять газету лю­ди, котрі за­дають їй тонус життя.

Багато що поєднує мене з рід­ною газетою, бо їй віддала не­мало-небагато – майже 32 ро­ки життя. Не можна сказати, що завжди дні були простими й без­хмарними. Було і сонце, бу­ли і грози, тим більше, що багато хто в нашій районці газетну спра­ву починав, як кажуть, з чис­того листа. Хоч я й не була жур­наліс­том, але, часто спів­переживаючи ра­зом з колегами їх удачі й про­махи, зрозуміла: жур­наліста не можна вирос­ти­ти, як ту кві­т­ку в парнику. Він по­­винен ви­­рости у кон­крет­­них си­туа­ціях, виокре­ми­ти­ся влас­ною по­зицією й муд­рістю, здат­ністю аналізу­ва­ти, пере­кону­ва­ти.

А за ті роки, в які знаю газе­ту, вона прихистила немало та­лантів, хто продовжив жур­на­лістську справу на теренах Ук­раїни в солідних виданнях. Це і Петро Нестеренко, Микола Но­човний, Надія Глоба, Воло­ди­мир Сапон. Доброго слова варті й ті, кого знала, проте, на жаль, хто пішов уже в кращі світи: перший редактор „Радянського життя” Олег Могилевець – наш настав­ник, учитель, Анатолій Пушкар, Оль­га Галян, Анатолій Денис­ен­ко, Ва­лентина Телух, Петро Со­ро­коліт, Петро Жулай, Іван Фед­ченко… Царство вам Небесне, дорогі колеги й друзі – старші й ровесники. І, як писав поет, „З пам’яті вас не стерти! Ввічнилось нам в крові: „В Бога не­має мертвих. В Бо­га – усі живі”.

Майстровитими ав­торами пуб­лікацій стали чимало членів корпусу по­заш­тат­них допи­су­вачів, зокрема Олександр По­кидько, Василь Ско­роме­ць, Ганна Стеценко, Лі­дія Ягова, на жаль, уже покійних Євгеній Жу­р­а­вчак, Федір Глу­­щенко… Від ме­режива їх пер у людей, які люблять газету, на ду­ші стає приємно і за­тиш­но.

Можна назвати ба­гатьох вар­винчан, су­дячи з пуб­лікацій, хто йде з га­зетою пліч-о-пліч і ни­ні: Валентина Рубан, Ва­силь Ско­ро­мець, Василь Бойко, Ірина Гуденко та ряд інших. Сьогодні, в морі ди­кої газетної кон­куренції, боїв без пра­вил, де бал править дзвінка мо­не­та, наша газета, дя­ку­ючи дру­зям, теж пра­гне вижи­ти і втри­мати ста­бі­ль­ний ти­раж. Мо­лодці й наші лис­­тоноші, хто про­па­гував і про­пагує районку.

Роки роботи в га­зеті промай­ну­ли шви­дко: немов у ті двері щой­но зайшла, а в оті тут же вий­шла. Хоча між тими две­­ри­ма сті­льки всього бу­ло… А подумаєш і згадуєть­ся більше приємного – буряки, куку­рудза, які виїздили сапу­ва­ти в колгоспи за роз­на­ряд­кою рай­кому, сінозаготівля, каша або юшка, імпровізований стіл десь „під грушкою…” Всі ми тоді бу­ли енер­гійними, непосидю­чи­ми, а го­ловне – молодими, як і сама га­зе­та. Ад­же вона, побу­вав­ши че­рез недо­лугу терито­ріа­льну реформу у стані „клі­нічної смер­ті”, щойно з неї вий­шла. Повер­тали ми нашу ра­­йон­ку до життя спі­­ль­но. Пра­цю­­ва­ли у гурті з бі­льш дос­від­ченими газе­тярами Лі­дією Пет­ренко, Віле­ном Пєш­ковим, Олек­­сан­дром Хряпою і  ко­леги, які прийшли невдовзі, Лідія Лозицька, Ніна Калібовець, Люд­мила Чаленко, Ва­­лен­тина Те­лух  і ін. Це був кіс­тяк ко­лек­тиву, очо­лю­ва­ного Оле­гом Фе­доро­ви­чем. Бо хтось при­ходив і зно­ву кудись ви­бу­вав, а вони лиша­ли­ся, щоб і да­лі нес­ти своє слово лю­дям. Свою справу ро­били ко­лишній бух­галтер Олек­сандра Не­­ділько, шофер Іван Да­ценко, який у редак­ції про­пра­цював 10 років.

Хто скуштував га­­­­зе­­тяр­сь­ко­го хліба, пра­­вильно підмітив: ре­­­дак­ційна ро­бота спов­­­­нена нес­по­ді­ва­нок, йдеш про­фе­сією, ніби заміно­ва­ним по­­лем, де кожен крок має бути ви­ва­женим. Од­нак нама­га­лися пра­­цю­вати за прин­ци­пом: „Не­хай мене увесь світ лає, аби лиш моя со­­вість хва­лила”.

Бо хіба є щось болючіше за біль совісті! Однак цим болем по­­ви­нен страждати кожен, хто пра­­­цює в газеті, хто себе пова­жає. Як говорив поет, дорога на­ша бу­ла тернистою і слизькою, ча­сом можна не втри­матися від спо­куси піти на компроміс. Варто зро­­бити це раз, тоді буде й два, три…

Газета робилася вкупі з по­ліграфістами. Багатьох з них уже з нами немає – Віри Калі­ніченко, Анастасії Костіної, Оль­ги Уроди… Інші на заслуженому відпочинку – Віталій Калібовець, Га­лина Ко­за­чок, Людмила Да­ни­ленко, Ольга Би­цак, Ва­лен­тина Бабенко, Марія Со­лоха і ін.

Непросто було тоді. Прига­ду­ю­ться семидесяті роки мину­лого сто­ліття. Газету до друку під­пису­вали пізно – пер­ша-друга години ночі, а бувало, й о сьомій-вось­мій ранку. З-поміж редак­цій­них особливо сутужно до­во­ди­лося нашому коректору. Мінялися вони частенько. Та най­довше трудиться Лідія Лозицька (Га­лу­шка). Багато відпові­да­льності лягає на плечі ко­рек­то­ра газети. Адже одна проп­ущена буква зна­чення слова міняє з діаме­тра­льною проти­леж­ністю. І від­по­відальність за „ляп” од­наково ля­гає на плечі чергово­го по номеру журналіста й корек­тора. З Лідією Па­насівною в од­ній упряжці пройшла 30-річний шлях роботи в районці. Добро­со­вісна, віддана роботі, поряд­на й чесна, Ліда Панасівна була зав­жди в пошані. Їй довіряли, як собі, всі, хто з нею працював. Хо­ча всі ми люди, всі здатні поми­лятися.

Ті прикрощі переживаються боляче. Хіба можна забути таку по­милку: „На голову королеви Ан­н­и одягнули ворону”. Це – за­мість „корони”. А в наступному номері в поправці знову ляпсус: „На голову королеви Анни одяг­нули корову”. Ось так. Читачеві – сміш­но, а коректору – сльози й догана. До речі, наша газета виявилася і про­роком. В од­ному з „тарсов­сь­ких” матеріа­лів Горбачова, який тоді був сек­ретарем ЦК КПРС, ми передчасно нарек­ли „Генераль­ний секретар Ми­ха­й­ло Горбачов”. А в одній з пе­р­едовиць під наз­вою „Ленінські п’ятниці” запала бук­ва „т”, і вий­шло „Ленінські п’я­ниці”. Що­прав­да, світ номер не побачив, бо по­мил­ку „виловили”, коли вже від­­ру­ку­ва­ли півтиража. Що було б за цей шедевр, всі газетярі-ве­те­рани знають.

Справді, всяко буває у на­ш­о­му житті, бо воно схоже на довгу ни­ву: сьогодні ти серед золот­о­ко­лосся, а завтра стри­баєш бо­соніж стернею. Особливо кусюча та стерня сьогодні. І хоч, видно з усього, як не важко нині підт­ри­мувати життєвий пульс газети, теперішній її колектив нама­гає­ться триматися.

Добра вам, друзі, й наснаги, успіху й терпінння, перемог та гарних набутків.

З повагою Л. ШАВРО, колишня працівниця райгазети,

„Слово Варвинщини”, січень 2012 року