Звідки росте коріння удаваної депутатської «принциповості»?..

Резонанс

Як на мою думку, теж якраз із землі. От тільки з тієї землі, котру добродієм з депутатським мандатом хапнуто «на шарка», під егідою «кожен громадянин має право …» І справді, право то має кожен, а от скористатися тим правом, коли землі в громаді, кажуть, обмаль, реальних шансів саме у депутата на порядок більше. Із кабінета у кабінет, із сесії у сесію нестомно протягуй заяви, гучно лементуйся про свої права, покажи «принципову» позицію на інших голосуваннях і, дивись, колеги втомляться, підмахнуть, аби хоча б замовк…

Один такий «принциповий» (до речі, із групи відлетілих «яструбів» попередньої «веселої» каденції селищної ради, які намагалися неугодного журналіста вирядити із сесійної зали) минулої сесії зробив гучну заяву проти співпраці цього самоврядного органу із нашим виданням в інформуванні населення. Поборник відкритості – принаймні, як послухати риторику на сесіях – вважає, що послуги газети, тим паче платні, раді аж ніяк не потрібні. І тут же заграв на струнах нагальніших потреб громади.

…Хм… А й справді, навіщо бабусям «перекопівського подолу», де цього разу обраний депутатом цей енергійний панок, зайвий раз читати в газеті, як їх делегат вирішує власні питання. Чого доброго, ще образяться і не оберуть вчергове.

За двох останніх каденцій родина депутата у числі інших швидких та голосних претендувала на безкоштовну ділянку під гараж у мікрорайоні «Нафтовик», та покищо не вийшло – з його ж подачі завели чвари, кому давати, кому – ні, відтак, не помирившись, відрядили на аукціон, але там за «кревні», нажиті непосильним бізнесом, чомусь ніхто не купує. І ось, певно, знову невдовзі почуємо про «маю право…» і «щоб не гуляло…»

А от з безкоштовними паями «тему» таки дотис. З енної спроби домігся надання безкоштовно 4 га землі біля ставка «Україна» – по 2 собі й родині. Колеги-депутати довго не давали достатньо голосів, може, муляла думка, що господар популярного відпочинкового комплексу в історичній частині селища, на схилі Удаю, міг би собі дозволити бажаної землі й прикупити. А от як прозвучало: хочу гарну туристську стежину для школярів… – дрогнули.

Про ті перипетії згадувалося у моїх репортажах із мерської зали, що і стало, як на мене, справжньою причиною «принципової» позиції депутата навіть не щодо газети, а щодо журналіста. До такого власного оціночного судження приходжу тому, що серед кількох депутатів, які за час каденції отримали двогектарні паї і прізвища кожного було оприлюднено в моїх дописах, лише «зелений турист» не тільки не обмежився «шпильками» у сесійній залі, а й прибув до мене на робоче місце, щоб висловити своє невдоволення таким інформуванням. Цей уболівальник за дітей на туристських стежках озвучив (зафіксовано відкритим аудіозаписом розмови) і своє «попередження» – якщо моя дитина у групі дітей поткнеться на його об`єкти, їй вкажуть на двері і запропонують запитати у мене, чому ж бо так…

У контексті озвученого інциденту вважаю за потрібне повідомити тим, про кого пишемо, і тим, хто нас читає, що у наш діджи­талізований час намагання окремих діячів корегувати роботу журналіста тезою «ми виділяємо (чи ми не виділяємо) на газету…» сенсу взагалі не мають, хіба ще більше руйнують їх сприйняття. Бо газета – це не папірець, віддрукований з чиїхось «виділень». Нині це інформація, багатоманітність думок, це принципи моральності і людяності – надбання саме традиційних районних видань, які зі швидкістю Інтернету чи й сарафанного радіо підуть у люди і без вас. Але, будьте певні, про вас.

Є. Зима