ЗАХОПЛЕНИЙ ЖИТТЯМ

Про людей хороших

Що не кажіть, а наша Варвинщина багата на мальовничі місця. Тож не дарма, коли взявся готувати до друку розповідь про одне із захоплень варвинця Миколи Чумаченка, згодився побувати в тих приудайських місцях, де минули його дитинство і юність. А родом мій давній друг з Леляків, неподалік яких красуються зеленочубі угіддя сусідських хуторів, розміщених на берегах, мабуть, прадавніх приток Удаю, на Лисій горі неподалік Рибців Прилуцького району.

Смарагдовою зеленню буяють гаї. У долинах розкошує різнотрав’я, у понизов’ях минулих заплав шумлять очерети, височіють білокорі берези, підтримуючи своїми вітами сонні хмари. Цьогоріч там особливо гарно, переконував мене Микола Васильович, а до нього приєднався ще й його земляк Іван Остах.

– Сумно, але хоч і прожив поблизу багато літ, та якось не доводилось там бувати, – констатував Іван Вікторович. – Чув про так звані Майорську, Горбатенкову долини, Нестеренкове, Макарове провалля, що побіля підніжжя Цопівщини… Так що не гріх побувати там на схилі літ.

Ось так зголосилися на своєрідну екскурсію живописними місцями рідного краю і не пошкодували.

Звичайно, судячи зі слів моїх супутників, тут багато чого змінилося: що на краще, а що на гірше… Але спогад розтривожив почуття, торкнувся струн душі.

Довкруг пахло терпкими липневими квітами, і ранок, ніби скупана дитина, кожна травинка, листочок, крапельки дощу тихо усміхалися, радіючи прийдешньому дню, готуючись до золотої ноші спекотної днини.

І ми споглядали ту красу, котра сама розповідала про себе те, що думалося.

І вже коли сиділи в апібудиночку, створеному на базі восьми бджолосімей, ще довго залишалися під враженням побаченого, пережитого на природі.

Мабуть, тому й рельєфніше сприймалося те, з чим познайомилися в цій затишній унікальній кімнатці, відчуваючи її неймовірні позитиви. Адже вона дише тими ароматами, котрі сюди Божі комахи приносять у вигляді бджолопродуктів – пахощі луків, лісів, полів. Своєрідний мікроклімат дарує наснагу, добрий настрій, здоров’я.

– Тут створюється біополе чудової аури, – роз­повідає Ми­ко­ла Ва­сильович. – Конст­рук­ція бу­диночка – моя особиста. Вона така, щоб були враховані кубатура приміщення і обсяг бджіл, котрі обслуговують приміщення, звідки й належний лікувальний ефект. Зробив будиночок в цьому році, хоча про проект мріяв віддавна. Матеріали екологічно чисті – дерево, бавовна, льон, коноплі. І геть ніякої синтетики. Позитиви апібудиночка відчув на собі, позбувшись деяких болячок, пролікувалась в ньому донька. Сплю тут – сон глибокий і здоровий, – говорить Микола Васильович.

Із бджолами він подружився майже 40 років тому, коли кум Михайло подарував йому вулика. З часом довів пасіку до півтора десятка бджолосімей. Нині дещо менше. Сам трудолюбивий, Микола Васильович любить до глибини душі й цих працьовитих комах. Адже вони, окрім виробництва меду, відповідальні за екосистему нашої планети.

До сфери впливу комах належить багато сільгоспкультур, а значить це необхідні людям продукти, аби повноцінно існувати.

Вчені занепокоєні станом і майбутнім цих трудоголіків, бо із вимиранням бджіл, яке нині таке активне, почне зникати багато чого. Зокрема, молокопродукти, овочі, фрукти, бо загальмується процес запилення рослин. Зникне бавовна, а відтак – одяг, з якого його роблять. Без бджіл зникне різноманіття нашого регіону, і цей перелік можна продовжувати.

Тому віддавна люди берегли, леліяли Божу комаху, наділяли її особливими якостями. Приміром, у стародавньому Єгипті вірили, що після смерті людська душа покидає тіло у вигляді бджоли.

Один вулик за рік дає десь біля центнера меду. А одна робоча бджілка відвідує щоденно 5-7 тисяч квітів. А запах квітів вони відчувають за кілометри. Вагу піднімає у 30-40 разів більшу за власну. Ось декілька цікавих фактів за бджіл, яким Микола Васильович присвятив життя…

Минали роки, а їх життєпис склав уже більше шести десятиліть, лишив по собі білу паморозь на скронях Миколи Чумаченка.

Однак частка серця завжди живе у селі, де з’явився на світ, де проминули дитинство і юність. А причілок батьківської хати завжди лишається найдорожчим, найтеплішим, немов рідне гніздо для перелітного птаха, овіяного всіма вітрами.

Хоча й сам звив власне гніздо – добротну, красиву, чепурну, ніби лялечка, оселю, де мешкає разом з берегинею сімейного вогнища Галиною Андріївною. Обоє – люди трудолюбиві, охайні, бо все іде від серця і серцем сприймається.

Господиня вирощує і доглядає квіти, яких в обійсті безліч. Галина Андріївна жінка гос­тинна, доброзичлива, порядна, можливо, не вельми балакуча, проте щира.

Господар – теж зразок невтомного трударя, для якого повсякденна праця, то не втома, а почуття щастя. У нього багато уподобань. Від тата, Василя Юхимовича, у спадок отримав любов до столярної справи, передав її сину Ігорю, котрий, як каже сам наставник, значно перевищив батькові досягнення. Він робить речі неймовірної краси, своєрідного стилю, дизайну.

– Ще ні в кого в районі не було стрічкової пилорами, а я її змайстрував самотужки, – зізнається Микола Чумаченко.

Практично сам, звичайно не без посильної помочі дружини, звели будиночок. Тут є сауна, опалення на дровах, але конструкцію вигадав таку, що теплінь у кімнатах гарна.
Він і шофер, і тракторист, залюбки виготовляє вино із ягід, збирає предмети старовини. Є на подвір’ї ставочок з рибою, обрамлений яблунями.

– Люблять тут посидіти мої внуки, – радіє дідусь, – а їх у нас з Галею четверо – Женя, Софійка, Віктор, Владислав. Цікавий факт: Софійка і Вітя мають різних матерів, а народилися одного року і одного дня. Для малечі збудував плавальний басейн.

Є в обійсті гарний садок, де вдало розташовані різні фруктові дерева – колоновидні яблуні, черешня, абрикос… До речі, на тому місці колись був смітник. Щоб розчистити місцину, вивезли понад два десятки тракторних причіпів всякого сміття.

Життя навчило Миколу Васильовича не розчаровуватися і не падати духом. Отож для нього прожиті роки на видноколі добротворення. Скажу від душі: Бог йому відміряв талантів щедрою рукою. За що б не взявся, все йому вдається, бо ставиться до справи з любов’ю, охоче, творчо.

Його обійстя на території колишньої зарічанської шовковичної площі. Воно затишне, наповнене гараздами, прибране, по-господарськи доглянуті грядки.

Радіють батьки успіхам доньки Тані, яка закінчила сільгоспакадемію і трудиться у сфері приватного бізнесу, певний час жила і працювала у Англії.

Син Ігор, який закінчив коледж за фахом технолога обробки дерева, нині мешкає у Варві, працює за найсучаснішими технологіями по дереву.

Тож, Миколо Васильовичу, ти і твоя родина живіть в радості й гармонії, аби у вас панувало щастя, щоб обраний тобою вектор добротворення тебе ніколи не покинув і завжди радував людей чудовими результатами. Щоб вам, шановні Чумаченки, у всьому щастило. А маркерами життя глави сімейства хай лишаються його уподобання, зокрема потяг до збирання старожитностей, аби внуки і правнуки знали минувшину народу, звідки рід їх ведеться.

Вячеслав ГИЛЕНКО,
фото надані автором.

This slideshow requires JavaScript.