ЗАВОД БУВ ЇХ ЖИТТЯМ І ДРУГОЮ РОДИНОЮ

Так нині говорять про себе Наталія Торопова і Ольга Ніколенко, ще донедавна оператори технологічних установок компресорного цеху і цеху переробки газу Гнідинцівського ГПЗ – єдиного місцевого промислового гіганта Варвинщини, хоч останнім часом і знекровленого без належних обсягів сировини. «Був», бо днями колеги з цехів, профспілкової організації заводу щемливо прощалися з Наталією Петрівною і Ольгою Сергіївною, проводжаючи їх на заслужений відпочинок. У першої за плечима мало не три десятки літ заводського стажу, у другої – до чотирьох. За ініціативи профкому їх багаторічну сумлінну працю на робочих місцях і активну громадську роботу пошановано почесними грамотами Укрнафтогазпрофспілки і об`єднаного профкому працівників ПАТ «Укрнафта».

Ситуація на підприємстві, коли неспинно згортається число працюючих, особливо у цехах, залежних від газової сировини, пришвидшила перехід цих досвідчених нафтовичок до когорти ветеранів. Кажуть, аби молодші колеги, у кого ще підростають діти, могли довше протриматися на робочих місцях…

8 вересня – День працівників нафтової, газової і нафтопереробної промисловості


Ольга Ніколенко у юні роки здобула фах поліграфіста, навіть трішки попрацювала у газетній справі в Прилуках, проте складнощі доїзду до міста визначили подальшу трудову діяльність. Сусід по варвинському гуртожитку запросив до компресорного цеху, спершу, як мовиться, на «паперову» роботу, далі трудилася старшим комірником – коли об`єднали компресорний і газопереробний цехи, останні роки заробляла пільгову пенсію на посаді оператора. Працювати було не складно, хоч справу мала із запчастинами до компресорів, обслуговувала технологічне обладнання, відгукується Ольга Сергіївна. Колектив, до речі, переважно чоловічий, завжди підставляв дружнє плече і вона прагнула з усіма колегами знаходити спільну мову, бо вдачу має спокійну, толерантну, розважливу.

Родина Ніколенків – нафтовицька, чоловік Віктор Григорович теж все трудове життя віддав ГПЗ, був машиністом технологічних насосів на ГФУ. А от доньки здобули фах економіста і трудяться у СТОВ «Дружба-Нова». Дідусь з бабусею тішаться онучком-п`ятикласником Мак­симком, а вся дружна родина любить збиратися у них в Леляках, у райському куточку біля Удаю, де віднедавна мешкають старші Ніколенки. Вільний час присвячують риболовлі, саду й квітам.

Наталія То­ро­­пова теж спер­шу бачила себе у іншій професії – здобула освіту педагога, працювала піонервожатою, очолювала дитсадок у Світличному. Далі, як каже, «послужила в армії» – трудилася телефоністкою у Світличненській пожежній частині, після її розформування влаштувалася на ГПЗ.

Ця енергійна, ініціативна, товариська жінка знайшла себе саме у такому багаточисельному колективі. Нині, коли роки праці позаду, залюбки згадує не тільки виробничі моменти, взаємовиручку колег, а й спільні свята, відпочинок, екскурсії, щасливі й навпаки важкі моменти у житті кожного. Зміна – це ж друга сім`я, більше часу проходило в колективі, аніж вдома, пригадує Наталія Петрівна. Та не біда, адже чоловіча частина сім`ї – чоловік Олександр Миколайович і зять Сергій, були й там поряд, бо трудяться на ГПЗ – старший електриком, молодший слюсарем. Донька здобула спеціальність фінансиста, веде бухгалтерію центру соцслужб для дітей, сім`ї і молоді, онучата цьогоріч за партами сьомого (Іван) і першого (Іннуся) класу.

Обидві героїні розповіді – учасниці хорового колективу, хоч нині заводчанам і не до пісень, мають чимало почесних відзнак, активістки профспілкової організації із солідним стажем. Допомагали колегам вирішувати немало проблемних питань, завжди першими приходили на виручку, залагоджували конфлікти, надавали роз`яснення, забезпечували дієвий зв`язок з профкомом, адміністрацією підприємства.

Справжнім лідером вважають голову профкому Тетяну Левченко, котра не тільки піднесла на високий рівень соціальну роботу в колективі заводу, а й нині відчайдушно бореться за його подальше існування – хоча здебільшого як воїн, що один у полі. Бракує у цій боротьбі принципової і аргументованої позиції адмінперсоналу підприємства, дієвої підтримки різнорівневого керівництва – від громади, району, області до нардепів, пов`язаних з Варвинщиною.

Жінки-учасниці протестних акцій у районі і столиці стверджують: навіть укрнафтівські посадовці визнають, аби місцева профспілка не чинила певний спротив, згортання потужностей заводу відбулося б куди швидше. А це – втрачені робочі місця, надходження до бюджетів, людські долі.

Не поспішаємо складати повноваження у профкомі, а й надалі відстоюватимемо інтереси своїх цехів. І навіть голосніше і вільніше, бо статус пенсіонера це дозволяє, запевняють жінки.

У переддень професійного свята, на жаль, не такого радісного для заводчан, як зазвичай, старші колеги все ж таки зичать молоді простого нафтовицького благополуччя: щоб була сировина на переробку, щоб діяло підприємство і їм щодня було куди йти. Зичать теж зустріти у рідному колективі цю бентежну мить, коли за віком, з авторитетом і добрими споминами за плечима, з певною матеріальною стабільністю перетинаєш пенсійну межу.

Дуже прикро, що заводчани переживають нині такі складні часи, говорять жінки, тож бажають їм витримки, оптимізму, здоров`я. Як би не давили стреси і тривога за день прийдешній – залишатися дружними й згуртованими, цінувати людяність.

Євгенія ЗИМА,
фото автора.