«Я б і заспівала, так соловей голос забрав…»
Того дня затишна оселя Бєлкіних-Кисельових на мальовничій варвинській околиці – „Руді”, повнилася радісним гомоном, теплими привітаннями, адже у родині і селищі загалом подія неабияка – берегиня роду Єлизавета Савівна Бєлкіна, про яку наша газета розповідала нещодавно, зустріла своє соте літечко. І до того ж, варто зауважити, у такі поважні літа – майже при здоров`ї та зберігши ясний розум і добрий гумор, щедру, незлобливу душу.
Повнилася хата родичами, знайомими, сусідами – близькими й далекими, хто щиро дивується життєвому подвигу найстаршої варвинської бабусеньки. Всіх тут стрічали радо і гостинно донька Валентина і син Олексій та їх родини. Охоче й з гумором спілкувалася з гостями і Єлизавета Савівна, хоч і молодшій людині непросто було б витримати стільки уваги раптом.
Відвідали шановану ювілярку – з привітаннями, грамотою, квітами і подарунками – голови районної адміністрації Любов Доля, селища – Валентина Саверська-Лихошва, районної і селищної ветеранських організацій – Марія Качаєва і Микола Зеленський, начальник управління соціального захисту Галина Кисляк, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці Георгій Луценко. Гарний трояндовий букет передала найстаршій варвинчанці господиня магазину квітів Н. Лудана. Приймаючи дарунки, ювілярка так просто і приязно жартувала, а коли гості запитували, чи ще й обійняти можна, дозволила, примовляючи: „А чого ж ні, бо я ж ловка!”
Святкового келиха на залитому сонцем подвір`ї Єлизавета Савівна теж підняла і покуштувала чудові іменинні торти, підготовлені родиною до урочистості.
А далі полилися приязне спілкування, спогади, у яких немало і доброго, і тяжкого нагромадило минуле століття.
Коли розповідали рідні про життя мами і бабусі для газети, йшлося про те, що разом з чоловіком із далекого Уралу доставляла вона дерево на дім – залізницею до Ладана, а от про те, що мало не загинула тоді, обмовилися вже згодом. Біля того лісу, складеного вже майже на місці майбутньої оселі, з дітьми дожили під відкритим небом до морозів, а потім звели „времянку”, згодом і хату.
Багато втрат зазнала на довгім віку жінка – найбільші, певно, коли відходили батьки, брати, перший чоловік – на війні, другий – вже на схилі літ, немає більше на цьому світі й старшого сина від першого шлюбу, який мешкав на Черкащині.
Але як би не била жінку доля, вона не втрачала доброти, жаги до життя, до праці і любові до людей. І нині, як не просять діти свою велику трудівницю поберегтися, Єлизавета Савівна старається сама себе обходити, нема-нема, а гайне на город. Оптимізм і постійний рух, певно, і є її секретами довголіття.
Було б свято радіснішим, аби колишні подруженьки, а їх у бабусі Лізи раніше було чимало, дожили, але… Кажуть діти, ще на попередніх ювілеях так гарно вони всі гуляли – співали, танцювали, жартували, бо такою, попри літа, завжди залишалася господиня роду. Нині ж, коли рідні просили заспівати хоч трішечки з гуртом гостей, лишень тепло усміхнулася: „Я б і заспівала, знаю пісень багато, та соловей голос забрав…” Коли ж одна із гостей заспівала, прокоментувала так: „Голос гарний, Вам би ще до нього тягла невечкого…”, і всі дружно засміялися.
Ще рік-два тому любила Єлизавета Савівна, сівши у дворі на лавочці, теж завести котроїсь, а ще – самостійно сходити до місцевої крамниці і навіть пішки через усе селище – до варвинської церкви, де знають і шанують свою найстаршу прихожанку. Нині ж бабуся тримається двору, проте активності не втрачає.
Тож і лунало того дня серед численних вітань на щасливій рудянській околиці: многія літа варвинській довгожительці, а кожному дай, Боже, і літ таких, і здоров`я та витримки, а надто – такої ж сили духу!
Єлизавета Савівна у колі родини.
Є.Зима, фото автора.
В ОБІЙМАХ ЛІТ, В ОБІЙМАХ ДОЛІ
Десь у тумані життя за сивими літами мріє дивний світ далекого дитинства, у який ніхто з нас уже ніколи не повернеться. Але ж так хочеться, незважаючи на прикрощі, котрі довелося пройти малечею. Єлизавета Савівна ступає на спогад, ніби на міну. Він то зринає, то знову тіка, ніби вода в пісок.
– Мама частенько пригадує своє життя, – розповідає Валентина Кисельова, донька Єлизавети Савівни. – І тоді на її очах з’являються сльози. Поки була меншою, я не могла зрозуміти чому, а підросла, збагнула причину: нелегка їй випала доля, росла напівсиротою, а можливо, й сиротою, тому важким і безрадісним було те дитинство. Тоді й у самої сльозилися очі, коли чула мамин спогад.
…Ліза була другою дитиною в родині Чайок з Богданів – Сави Федоровича та Агрипіни Микитівни. Невдовзі не стало хазяйки сімейного вогнища. На руках у чоловіка залишилися двійко маленьких діток – дворічний Яків і восьмимісячна Ліза. Це було неабияке випробування для Сави Федоровича: робота в колгоспі, домашнє господарство, житейські клопоти… Дехто радив підшукати хазяйку в обійстя, інші пророкували пекло для малих діток, ще хтось заспокоював, мовляв, якось буде.
Судячи з розповіді Єлизавети Савівни, лише Бог та вона знають, що довелося пережити малечі. Мачуха з перших днів не злюбила нерідних діток, бо й своїх ще було п’ятеро. Звісно, більше уваги, турботи дарувалося їм. А Якову й Лізі – рештки. Батько за роботою, якої було сила-силенна, якось лишався осторонь, і діти відійшли на задній план.
Бідність, безталанність і самотність – це головні супутники її дитячих літ. Вони змусили дівчинку взятися до важкої селянської праці ще в 12 років. А трохи підросла – пішла в колгосп. Пізнала усяку працю, адже там не дивилися, скільки тобі років. Прийшла, значить, роби. Працювала в буряківничій ланці, порала телят, вирощувала городні культури… Якої тільки роботи не переробили її невтомні руки, скільки праці перевернула ця непосидюча жінка.
„Не можу без роботи, Валю, – зізнавалася доньці. – Здається, без неї помру. Вона і тільки вона тримають мене на білім світі”.
А Валентина Олександрівна пригадує:
– Торік вдома впорала всю кукурудзу на городі. І це у 99 років. Мамо, кажу, та відпочивайте нарешті, ми самі зробимо. Де там – і вухом не веде. „Треба жити дружно, допомагати один одному, виручати, бо родина – то вічна зернина”, – чую у відповідь. Така вже вона в нас є, наша мама. Все життя працювала, все життя нас учила, ростила, дбала, аби не гірші були з братом Олексієм за інших. Вона душевна, проста, працьовита, любляча мама. На ноги нас поставила, в люди вивела. Постійно настанову нам давала, спасибі їй, аби ми жили дружно, розуміли один одного, поважали людей. Вона в нас добра, ласкава, мудра й щедра душею – найкраща з усіх мам, вважаємо ми з братом. А що турботлива бабуся, то й говорити зайве. В правнучці Ірині, яка з нами живе, душі не чує. Звичайно, рада вона всім своїм внукам-правнукам, хоч їх і роз’єднують сотні й сотні кілометрів. А їх у мами чималенько: 8 внуків, 10 правнуків та ще 4 праправнуки.
Ось такий дарунок підготувала мужній жінці її доля. Хоча до неї вона не завжди була ласкавою. Дарувала мамі важку працю, випробування, біди. Пам’яттю про війну залишилися біль і втрати. Пішов на фронт і поклав голову в бою коханий чоловік Іван Кузьменко. Потім були голод, холод, незгоди окупації, дванадцять років самотності….
Заміж вдруге вийшла за Олександра Бєлкіна. Життя в них теж складалося непросто. Потрібен був прихисток, отож вирішили будуватися. А як це робилося у повоєнні роки, знають лише старожили – ні грошей, ні будматеріалу. Отож у 50-х роках вирішили Бєлкіни заробити самі лісоматеріал. Заготовляли ліс аж за Уралом, заробили частку й для себе. Доставили залізницею до Прилук, а тоді – так-сяк до Варви. В будинку, який зводили з чоловіком, на жаль, уже покійним, мешкає Єлизавета Савівна й нині разом з донькою, зятем Віталієм, внучкою Наташою і правнучкою Ірою.
Скільки себе пам’ятає – на землі, й на неї працювала у поті лиця, землею годувалася, хоча та далеко не завжди була для неї доброю й щедрою. Свого часу працювала в колгоспі „Україна” тваринницею. А вдома очікували інші хазяйські клопоти, так би мовити, друга „зміна” – на городі, біля худоби, діти… Роботу знаходила завжди, вже навіть у дуже поважному віці. Радіє тому, що її діти і їхні діти знайшли себе в житті. Зросла й зміцніла у праці, оточена шаною і повагою людей династія нафтовиків. Поважають Бєлкіних-Кисельових за чесний труд, за сумління. Дочка Валя, зять Віталій, син Олексій, невістка Люда, внучка Наташа в минулому нафтовики, а внук Андрій і нині на ГПЗ.
Так, час проходить крізь нас і приносить щось нове – то приємне, то тривожне й зле. І роки все настирливіше про себе нагадують – підводить здоров’я. Але Єлизавета Савівна не здається, як мовиться, тримає себе в руках, бадьориться, намагається якомога менше додавати клопотів по догляду за нею. Вона завжди любила квіти, особливо чорнобривці, радіє їм, коли ті посадить донька, свого часу гарно вишивала, та найбільшим було уподобання працювати з городніми культурами. А ще відбувати гостей. Подруг мала багато і для них двері обійстя завжди лишались гостинно відчиненими. На празники, у вихідні постійно відвідувала храм Божий, і община знає її як людину набожну.
– Мама – жінка мудра і розважлива, – зізнається донька. – Багато розповідала про життя, минувшину і ці оповідки в мене викликають оті найсокровенніші, найпотаємніші почуття, які змушують замислитися, мимовільно витирати сльозу, таку до болю щемну, рідну, часом солодко-солону й радісну, – говорить Валентина Олександрівна. – Адже мама нас зростила людьми. Тому, незважаючи на всі негаразди, прагнемо не розгубити того багатства, що в душі занесли літа. Порадіємо за маму, привітаємо, вшануємо, підтримаємо.
Так, роки – це людська доля, і від них нікуди подітися. Рідні сподіваються, що в день свого народження їх мама, бабуся прожене з душі усі печалі й сумніви, усміхнеться так же ласкаво і сонячно, як це було у їх далекому дитинстві. Адже, коли мама приносила додому радість – всі разом раділи з нею, а приносила біль і образу – спільно їй співчували, розраджували. І як тільки світло було на душі, коли бачили, що весь тягар дня спадав з ненених плечей. Намагалися зробити все, аби їй вдома було добре, щоб усі неприємності, клопоти на роботі, перенесені образи, кимось завдані, стали дріб’язковими й смішними.
– Тобто брат і я прагнули реалізувати на практиці мамину пораду: „У домі, в сім’ї – витоки людини, отож їх бережіть, – діляться думками дочка й син. – Мама теж така, що завжди приходила першою на виручку – не образить, посовітує, допоможе. Її щастя доповнювалося людською любов’ю, повагою. Їй так личить дівоче прізвище Чайка – назва птахи, оспіваної народом у піснях, приказках, притчах.
Справді, міцним є „моральний бюджет” родини Бєлкіних: всі живуть у злагоді, шанують і жаліють неньку, свято бережуть пам’ять про тата.
– Валентино Олександрівно, – звертаюся до доньки Єлизавети Савівни. – Для вашої мами та, зрештою, і для всієї великої рідні Бєлкіних, її іменини – світле свято, бо наступного вівторка Єлизавета Савівна відзначить „повноліття” – 100 років від дня народження. Що б Ви від імені рідні побажали шановній ювілярці?
– Перш за все, ми вдячні мамі, бабусі, прабабусі за її чуйність, велике серце, душевність, ласку. Часом Ваші руки, мамо, нагадують нам подорожник – прикладеш до рани, і вже не болить. Так можна мовити про Ваші руки, неню, покликані робити добро. І бажаємо, щоб у сни не приходили тривоги, хай стеляться світлі дороги, здоров’я хай буде щомиті і дні всі надією зігріті.
Нам залишається приєднатися до цих побажань і порадіти такому поважному ювілею нашої землячки, жінки виключно працелюбної і щедрої на доброту.
В. НАГОРНИЙ