«Я б і заспівала, так соловей голос забрав…»

Того дня затишна оселя Бєлкіних-Кисельових на мальовничій варвинській околиці – „Руді”, повнилася радісним гомоном, теплими привітаннями, адже у родині і селищі загалом подія неабияка – берегиня роду Єлизавета Савівна Бєлкіна, про яку наша газета розповідала нещодавно, зустріла своє соте літечко. І до того ж, варто зауважити, у такі поважні літа – майже при здоров`ї та зберігши ясний розум і добрий гумор, щедру, незлобливу душу.

Повнилася хата родичами, знайомими, сусідами – близькими й далекими, хто щиро дивується життєвому подвигу найстаршої варвинської бабусеньки. Всіх тут стрічали радо і гостинно донька Валентина і син Олексій та їх родини. Охоче й з гумором спілкувалася з гостями і Єлизавета Савівна, хоч і молодшій людині непросто було б витримати стільки уваги раптом.

Відвідали шановану ювілярку – з привітаннями, гра­мотою, квітами і подарунками – голови районної адміністрації Любов Доля, селища – Валентина Саверська-Ли­хошва, районної і селищної ветеранських організацій – Марія Качаєва і Микола Зеленський, начальник управління со­ціа­льного захисту Га­лина Кисляк, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці Георгій Луценко. Гар­ний трояндовий букет передала найстаршій варвинчанці господиня магазину квітів Н. Лудана. Приймаючи дарунки, ювілярка так просто і приязно жартувала, а коли гості запитували, чи ще й обійняти можна, дозволила, примовляючи: „А чого ж ні, бо я ж ловка!”

Святкового келиха на залитому сонцем подвір`ї Єлизавета Савівна теж підняла і покуштувала чудові іменинні торти, підготовлені родиною до урочистості.

А далі полилися приязне спілкування, спогади, у яких немало і доброго, і тяжкого нагромадило минуле століття.

Коли розповідали рідні про життя мами і бабусі для газети, йшлося про те, що разом з чоловіком із далекого Уралу доставляла вона дерево на дім – залізницею до Ладана, а от про те, що мало не загинула тоді, обмовилися вже згодом. Біля того лісу, складеного вже майже на місці майбутньої оселі, з дітьми дожили під відкритим небом до морозів, а потім звели „времянку”, згодом і хату.

Багато втрат зазнала на довгім віку жінка – найбільші, певно, коли відходили батьки, брати, перший чоловік – на війні, другий – вже на схилі літ, немає більше на цьому світі й старшого сина від першого шлюбу, який мешкав на Черкащині.

Але як би не била жінку доля, вона не втрачала доброти, жаги до життя, до праці і любові до людей. І нині, як не просять діти свою велику трудівницю поберегтися, Єлизавета Савівна старається сама себе обходити, нема-нема, а гайне на город. Оптимізм і постійний рух, певно, і є її секретами довголіття.

Було б свято радіснішим, аби колишні подруженьки, а їх у бабусі Лізи раніше було чимало, дожили, але… Кажуть діти, ще на попередніх ювілеях так гарно вони всі гуляли – співали, танцювали, жартували, бо такою, попри літа, завжди залишалася господиня роду. Нині ж, коли рідні просили заспівати хоч трішечки з гуртом гостей, лишень тепло усміхнулася: „Я б і заспівала, знаю пісень багато, та соловей голос забрав…” Коли ж одна із гостей заспівала, прокоментувала так: „Голос гарний, Вам би ще до нього тягла невечкого…”, і всі дружно засміялися.

Ще рік-два тому любила Єлизавета Савівна, сівши у дворі на лавочці, теж завести котроїсь, а ще – самостійно сходити до місцевої крамниці і навіть пішки через усе селище – до варвинської церкви, де знають і шанують свою найстаршу прихожанку. Нині ж бабуся тримається двору, проте активності не втрачає.

Тож і лунало того дня серед численних вітань на щасливій рудянській околиці: многія літа варвинській довгожительці, а кожному дай, Боже, і літ таких, і здоров`я та витримки, а надто – такої ж сили духу!

Єлизавета Савівна у колі родини.

Є.Зима, фото автора.

В ОБІЙМАХ ЛІТ, В ОБІЙМАХ ДОЛІ

Десь у тумані життя за сивими літами мріє дивний світ далекого дитинства, у який ніхто з нас уже ніколи не повернеться. Але ж так хочеться, незважаючи на прикрощі, котрі довелося пройти малечею. Єлизавета Савівна ступає на спогад, ніби на міну. Він то зринає, то знову тіка, ніби вода в пісок.

– Мама частенько пригадує своє життя, – розповідає Валентина Кисельова, донька Єлизавети Савівни. – І тоді на її очах з’являються сльози. Поки була меншою, я не могла зрозуміти чому, а підросла, збагнула причину: нелегка їй випала доля, росла напівсиротою, а можливо, й сиротою, тому важким і безрадісним було те дитинство. Тоді й у самої сльозилися очі, коли чула мамин спогад.

…Ліза була другою дитиною в родині Чайок з Богданів – Сави Федоровича та Агрипіни Микитівни. Невдовзі не стало хазяйки сімейного вогнища. На руках у чоловіка залишилися двійко маленьких діток – дворічний Яків і восьмимісячна Ліза. Це було неабияке випробування для Сави Федоровича: робота в колгоспі, домашнє господарство, житейські клопоти… Дехто радив підшукати хазяйку в обійстя, інші пророкували пекло для малих діток, ще хтось заспокоював, мовляв, якось буде.

Судячи з розповіді Єлизавети Савівни, лише Бог та вона знають, що довелося пережити малечі. Мачуха з перших днів не злюбила нерідних діток, бо й своїх ще було п’ятеро. Звісно, більше уваги, турботи дарувалося їм. А Якову й Лізі – рештки. Батько за роботою, якої було сила-силенна, якось лишався осторонь, і діти відійшли на задній план.

Бідність, безталанність і самотність – це головні супутники її дитячих літ. Вони змусили дівчинку взятися до важкої селянської праці ще в 12 років. А трохи підросла – пішла в колгосп. Пізнала усяку працю, адже там не дивилися, скільки тобі років. Прийшла, значить, роби. Працювала в буряківничій ланці, порала телят, вирощувала городні культури… Якої тільки роботи не переробили її невтомні руки, скільки праці перевернула ця непосидюча жінка.

„Не можу без роботи, Валю, – зізнавалася доньці. – Здається, без неї помру. Вона і тільки вона тримають мене на білім світі”.

А Валентина Олександрівна пригадує:
– Торік вдома впорала всю кукурудзу на городі. І це у 99 років. Мамо, кажу, та відпочивайте нарешті, ми самі зробимо. Де там – і вухом не веде. „Треба жити дружно, допомагати один одному, виручати, бо родина – то вічна зернина”, – чую у відповідь. Така вже вона в нас є, наша мама. Все життя працювала, все життя нас учила, ростила, дбала, аби не гірші були з братом Олексієм за інших. Вона душевна, проста, працьовита, любляча мама. На ноги нас поставила, в люди вивела. Постійно настанову нам давала, спасибі їй, аби ми жили дружно, розуміли один одного, поважали людей. Вона в нас добра, ласкава, мудра й щедра душею – найкраща з усіх мам, вважаємо ми з братом. А що турботлива бабуся, то й говорити зайве. В правнучці Ірині, яка з нами живе, душі не чує. Звичайно, рада вона всім своїм внукам-правнукам, хоч їх і роз’єднують сотні й сотні кілометрів. А їх у мами чималенько: 8 внуків, 10 правнуків та ще 4 праправнуки.

Ось такий дарунок підготувала мужній жінці її доля. Хоча до неї вона не завжди була ласкавою. Дарувала мамі важку працю, випробування, біди. Пам’яттю про війну залишилися біль і втрати. Пішов на фронт і поклав голову в бою коханий чоловік Іван Кузьменко. Потім були голод, холод, незгоди окупації, дванадцять років самотності….

Заміж вдруге вийшла за Олександра Бєлкіна. Життя в них теж складалося непросто. Потрібен був прихисток, отож вирішили будуватися. А як це робилося у повоєнні роки, знають лише старожили – ні грошей, ні будматеріалу. Отож у 50-х роках вирішили Бєлкіни заробити самі лісоматеріал. Заготовляли ліс аж за Уралом, заробили частку й для себе. Доставили залізницею до Прилук, а тоді – так-сяк до Варви. В будинку, який зводили з чоловіком, на жаль, уже покійним, мешкає Єлизавета Савівна й нині разом з донькою, зятем Віталієм, внучкою Наташою і правнучкою Ірою.

Скільки себе пам’ятає – на землі, й на неї працювала у поті лиця, землею годувалася, хоча та далеко не завжди була для неї доброю й щедрою. Свого часу працювала в колгоспі „Україна” тваринницею. А вдома очікували інші хазяйські клопоти, так би мовити, друга „зміна” – на городі, біля худоби, діти… Роботу знаходила завжди, вже навіть у дуже поважному віці. Радіє тому, що її діти і їхні діти знайшли себе в житті. Зросла й зміцніла у праці, оточена шаною і повагою людей династія нафтовиків. Поважають Бєлкіних-Кисельових за чесний труд, за сумління. Дочка Валя, зять Віталій, син Олексій, невістка Люда, внучка Наташа в минулому нафтовики, а внук Андрій і нині на ГПЗ.

Так, час проходить крізь нас і приносить щось нове – то приємне, то тривожне й зле. І роки все настирливіше про себе нагадують – підводить здоров’я. Але Єлизавета Савівна не здається, як мовиться, тримає себе в руках, бадьориться, намагається якомога менше додавати клопотів по догляду за нею. Вона завжди любила квіти, особливо чорнобривці, радіє їм, коли ті посадить донька, свого часу гарно вишивала, та найбільшим було уподобання працювати з городніми культурами. А ще відбувати гостей. Подруг мала багато і для них двері обійстя завжди лишались гостинно відчиненими. На празники, у вихідні постійно відвідувала храм Божий, і община знає її як людину набожну.

– Мама – жінка мудра і розважлива, – зізнається донька. – Багато розповідала про життя, минувшину і ці оповідки в мене викликають оті найсокровенніші, найпотаємніші почуття, які змушують за­мислити­­ся, мимо­ві­­льно ви­­­тирати сльо­­зу, таку до болю щемну, рід­ну, часом солодко-солону й радісну, – говорить Ва­лентина Олек­с­ан­д­­рів­на. – Ад­же ма­ма нас зростила людьми. Тому, не­зважаючи на всі негаразди, прагнемо не розгубити того багатства, що в душі занесли літа. Порадіємо за маму, привітаємо, вшануємо, підтримаємо.

Так, роки – це людська доля, і від них нікуди подітися. Рідні сподіваються, що в день свого народження їх мама, бабуся прожене з душі усі печалі й сумніви, усміхнеться так же ласкаво і сонячно, як це було у їх далекому дитинстві. Адже, коли мама приносила додому радість – всі разом раділи з нею, а приносила біль і образу – спільно їй співчували, розраджували. І як тільки світло було на душі, коли бачили, що весь тягар дня спадав з ненених плечей. Намагалися зробити все, аби їй вдома було добре, щоб усі неприємності, клопоти на роботі, перенесені образи, кимось завдані, стали дріб’язковими й смішними.

– Тобто брат і я прагнули реалізувати на практиці мамину пораду: „У домі, в сім’ї – витоки людини, отож їх бережіть, – діляться думками дочка й син. – Мама теж така, що завжди приходила першою на виручку – не образить, посовітує, допоможе. Її щастя доповнювалося людською любов’ю, повагою. Їй так личить дівоче прізвище Чайка – назва птахи, оспіваної народом у піснях, приказках, притчах.

Справді, міцним є „моральний бюджет” родини Бєлкіних: всі живуть у злагоді, шанують і жаліють неньку, свято бережуть пам’ять про тата.

– Валентино Олександрівно, – звертаюся до доньки Єлизавети Савівни. – Для вашої мами та, зрештою, і для всієї великої рідні Бєлкіних, її іменини – світле свято, бо наступного вівторка Єлизавета Савівна відзначить „повноліття” – 100 років від дня народження. Що б Ви від імені рідні побажали шановній ювілярці?

– Перш за все, ми вдячні мамі, бабусі, прабабусі за її чуйність, велике серце, душевність, ласку. Часом Ваші руки, мамо, нагадують нам подорожник – прикладеш до рани, і вже не болить. Так можна мовити про Ваші руки, неню, покликані робити добро. І бажаємо, щоб у сни не приходили тривоги, хай стеляться світлі дороги, здоров’я хай буде щомиті і дні всі надією зігріті.

Нам залишається приєднатися до цих побажань і порадіти такому поважному ювілею нашої землячки, жінки виключно працелюбної і щедрої на доброту.

В. НАГОРНИЙ