ПРОЙШОВ КРІЗЬ ПЕКЛО АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ

Забуттю не підлягає

Афганістан… Це слово асоціюється у багатьох із нас з війною, пережитим болем, зламаними долями і втратами.

Хто пережив жахіття афганської війни – не багатослівні, не хочуть згадувати все те, що довелось пережити ще в юності, коли доросле життя лише розпочалось, а тебе відправляють воювати. А розповіді, почуті від них, скупі та короткі.

Багато наших земляків пройшли те пекло, двоє з них не повернулися, а ті, хто повернулися, – залишили частину себе, своєї душі десь далеко там, де вони були чужі. Серед тих, хто пройшов вогняними дорогами Афгану, пізнав лихоліття тієї страшної війни, був і наш земляк – 54-річний Олександр ШУЛЬЖЕНКО.

Народився він в селі Озеряни 4 червня 1967 року, тут пройшло його дитинство і юність. Закінчив Озерянську одинадцятирічку. Був активним юнаком, займався спортом, грав у футбол, волейбол. Взимку 1985 року отримав повістку в армію. Військовий обов’язок у той час був справою честі для чоловіка, отож мало у кого виникали думки «відкосити» від армії, хоча звичайно з тривогою ставилися до можливості служби в Афганістані, особливо батьки, які більше розуміли життя, ніж їх безвусі сини.

Армійську підготовку Олександр Миколайович проходив п’ять місяців у військовому навчальному центрі в Туркменістані в м. Теджен. Там їх вчили бігати, стріляти і готували до головної професії – водія-механіка БМП-2 (бойової машини піхоти) у непростих умовах бойових дій. Всі чудово розуміли, що звідси на них чекає тільки Афган. І готові були гідно нести цю відповідальність.

Після «учебки», в травні 1986, Олександра та інших військовослужбовців перекинули в Таджикістан в частину прикордонних військ, що дислокувалася в смт Московський на кордоні з Афганістаном. На афганську землю він ступив 2 червня 1986 року, напередодні свого дня народження.

Впродовж більш як півтора року виконував Олександр свій інтернаціональний обов’язок в мотоманевреній групі №2 Московського прикордонного загону, механіком-водієм БМП-2 в частині, що дислокувалася поблизу кишлака Янгі-Кала.

Протягом наступних 18 місяців практично через кожні три дні він разом з іншими членами екіпажу свого БМП вирушав у бойові виїзди, супроводжуючи колони, які прямували з Союзу до ДРА і у зворотному напрямку, доставляючи радянським гарнізонам боєприпаси, продукти харчування, медикаменти тощо. Були, так би мовити, янголами-охоронцями. І кожна поїздка могла бути останньою у житті. Адже на шляхах траплялися засідки душманів, які чатували та обстрілювали наших військовиків.Дні змінювали один одного, служба не залишала часу на роздуми – виїзд «ішов» за виїздом. Крім цього бойові виходи чергувалися з повсякденною військовою службою: прикордонники охороняли 100-кілометрову прикордонну зону, закривали підступи до кордону з ворожої сторони, а ще чергування і виконання обов’язків в частині, підготовка до наступного виходу на завдання і т.д. Так і проходила служба.

Скалисті гори Афганістану не надто привітно зустрічали наших воїнів, але багато чому вчили. Вірність бойовій дружбі, готовність пожертвувати собою заради товариша, безстрашність у бою, винахідливість у скрутній обстановці – ці риси воїнської майстерності і доблесті були постійними супутниками героїчних юнаків, одягнутих у військову форму.

За проявлену хоробрість і виконаний із честю інтернаціональний обов’язок сержант Олександр Шульженко був нагороджений медалями «За бойові заслуги» і «За відвагу».

Грудень 1987 року для родини нашого земляка був чи не найщасливішим в їх житті, бо до рідного дому повернувся їх Олександр. Довго вдома чоловік не відсиджувався і вже через місяць влаштувався на роботу і почав звикати до мирного життя. Працював спочатку трактористом у колгоспі «60-річчя Жовтня» в с. Озеряни, потім – бригадиром тракторної бригади. В 1989 році вступив на заочне відділення Таврійської державної агротехнічної академії в м. Мелітополь. В 1995 році отримав диплом інженера-механіка і почав працювати головним інженером в колгоспі «Дружба», що утворився при реорганізації озерянських колгоспів, а нині -головним інженером в центральному регіональному управлінні СТОВ «Дружба-Нова».

В травні 1992 року Олександр Шульженко разом з коханою дівчиною Світланою стали на весільний рушник. І ось у взаємоповазі та розумінні одне одного уже майже тридцять років пліч-о-пліч топчуть життєвий ряст, виховали двох дітей – доньку Тетяну та сина Олексія. Донька закінчила виш, отримала фах психолога, вийшла заміж і подарувала бабусі і дідусю онука Єгора, живе з родиною в Ніжині. Син пішов по стопах батька і нині навчається на ІІ курсі столичного вузу НУБІП на факультеті інженерія.

Тож, як бачимо, у Олександра Шу­ль­женка є все для життя: дружина, діти, онук, дім, сад. Є що розповісти і є чому повчитися синові та доньці. Але скільки б років не минуло – ніколи не зможе він забути афганську війну, викинути з душі ті дні, місяці, роки…

Пішла в історію афганська війна. Але в пам’яті людській їй ще жити довго, бо її історія написана кров’ю солдатів і слізьми матерів. Покоління, обпалене її вогнем, як ніхто засвоїло військові та моральні уроки тієї ніким неоголошеної героїчної й трагічної афганської війни.

Пам’ятаймо про тих, хто поліг в афганських горах, та вклоняємося тим, хто прийшов з війни живим, хоча і з пораненою душею.

Н. ПАЛЯНИЦЯ,
фото з архіву героя розповіді

На світлинах: О.М. Шульженко під час служби в Афганістані зі своїми товаришами і в нинішній час.

This slideshow requires JavaScript.