Особистості

ЙОГО ВИТОНЧЕНА МАЙСТЕРНІСТЬ

Кажуть, що всякий молодець на свій взірець. Іван Лопачук з Варви, без сумніву, завзятий у своїм захопленні. А воно досить рідкісне. Чоловік виготовляє міні-макети архітектурних споруд.lopachuki

Це хобі до нього прийшло якось несподівано, вважає Іван Васильович, і сприяла цьому, в першу чергу, любов до старожитності, архаїки, до архітектури, мистецтва, техніки будівництва. А, до речі, будівельна справа для нього заняття звичне. Адже звів за своє життя не одну будівлю, зокрема, помешкання для власної сім’ї, потім – для сина.

Одначе великі архітектурні форми – то одне, мікроспоруди – зовсім інше. Для цього потрібні спеціальні знання, навички і, звичайно, терпіння, любов, по­сидючість, рете­ль­ність, старанність. Ну і, звичайно, здібності.

Відтак Іван Ва­сильович заручив­ся допомогою Ін­тернету, вивчивши технологію, методологію нової справи, специфіку прийомів, процесів, котрі супроводжують цей вид роботи, тощо. Повіривши у власні сили, здібності, узявся за досить непросту форму архітектурної споруди – собор. Чи то духовна справа сподобалася, чи, може, сподівався, що вона підсобить початківцю, наддасть сил і бажання відтворити макет у натурі.

Отож підібрав матеріал (а це була сосна) та й приступив до роботи. Спочатку справа просувалася з потугами, адже кожен брусочок треба було приміряти, припасувати, а вже потім закріпити. З дня на день приходив досвід, набувалася майстерність, а відтак і діло пішло швидше. Ось так і створив свою першу художню роботу. Судячи з відгуків рідних, друзів, вона вдалася. Це й підштовхнуло аматора до подальшої творчості. Тим більше, що побачив знімок одного з храмів. А споруда була значно складнішою.

Але це не шокувало Івана Васильовича, навпаки, спонукало до роботи, народило бажання опанувати справу. Виміри робив у суворій пропорції, застосовував креслення, підбирав матеріал. Поступово виготовляв деталі колон, обточував їх, приміряв на місці. Робота просувалася досить повільно. І якось зненацька відчув, що робить щось не так, десь допустив прорахунки.

– Подовгу не міг заснути, – зізнається мій співрозмовник, – подумки повертався до самого початку, перевіряв обрахунки, креслення. І таки дійшов мети – зробив каркас будівлі храму. Настала черга оздоблювальних операцій – обклеювання стінок, шліфування, а далі – й фарбування.

Ось тут і проявилися його ретельність та аку­ратність, терпіння. Щоб зробити покрівлю бань храму – його куполів, необхідно було виготовити майже дві тисячі(!) мініатюрних квадратиків з металу. Кожен треба вирізати, припасувати, приклеїти… Лишень опісля купол покрив бронзовою фарбою. Працював над макетом, немало-небагато, майже три місяці… Зате вийшла чудова робота, яку не соромно показати людям і на яку можна дивитися з захопленням.

Є й інші задумки, але то вже таємниця самодіяльного митця, його сокровення, з котрими, як правило, художники діляться вельми неохоче.

А поки що його доробки нечисленні. Хоча й вони виховали в Івана Васильовича прагнення творити щось незвичайне, добиватися бездоганності, чистоти й краси. А робить оту красу йому допомагає сама фактура матеріалу: м’яка й тепла тональність кольору дерева, особлива виразність текстури. Успіх став можливим, дякуючи природному дарові, тонкому художньому смаку, посидючості. Він переконався, що справжнє мистецтво збільшує добро навколо нас. А це всім нам потрібно, впевнений Іван Васильович.

За професією він водій. Про­працював в одному колективі 36 років. Є одним з ветеранів цеху ІВН, можна сказати, його засновників. Хоча народився на Рівненщині. Чотирирічним хлопчиком разом з батьками переїхав у Варву, де закінчив 9 класів, а будучи в сестри, котра мешкала у Киргизстані, вступив до одного з Фрунзенських ПТУ й отримав фах коваля. Працював на заводі, тут же закінчив шоферські курси. Далі були служба в армії і знову повернення у Варву.

Вже працюючи водієм, одружився з нашою землячкою Валентиною Борщ, донькою відомої у селищі медичної сестри Парасковії Марківни Борщ, ветерана не тільки медицини, а й війни. Донька пішла маминою стежкою – стала медиком, працюючи у райлікарні.

Майже півстоліття іде по життю подружжя Лопачуків. Виховали синів Євгенія та Олександ-ра, тепер їхня увага й ніжне тепло дарується внукам. Іван Васильович і Валентина Василівна скромні, добрі й кожен по-своєму талановитий. Хазяїн опанував декілька професій, в т.ч. муляра, столяра. Залюбки майструє двері, віконні рами, столи, стільці, без будь-чиєї помочі з сином Євгенієм звели будинок, а потім поремонтували старий, де нині мешкає подружжя, любить природу, тихе полювання, рибальство, збирати лікарські рослини, виноградарську справу, відвідує шаховий клуб „Біла тура”, бере участь у шахових змаганнях, на яких ми нерідко стрічаємося за шаховою дошкою. Справжньою хазяйкою є його подруга життя: вона чудовий кулінар, любляча бабуся. По-особливому готує піцу, смак якої словами й не передати.

Ось така родина мешкає у нашім селищі – люди добрі, красиві, толерантні, талановиті. Здоров’я вам, удачі й наснаги у справах, у домі, в родині, від друзів пошани, уваги і тільки щасливої днини.

М. ЛЕВУН, смт. Варва