Особистості

ЛІС СТАВ ДЖЕРЕЛОМ  НАСНАГИ

На тлі міцніючого ранку поволі народжувалася гожа днина. Сонце, котре викотилося з-за обрію, гріло все яскравіше, гублячи первинну червоність. На лугу, вкритому легеньким туманцем, перекликаючись, сюрчали коники-стрибунці, починали кумкати жаби…IMG_5518.jpg.....

Стояв з Петром Андрійовичем на узліссі біля Удаю, милуючись лісом і бесідуючи про всяку всячину. Красиво у цім сосновім бору за будь-якої пори року, а влітку й поготів. На його окраїні хвойні дерева перемішуються з листяними. Подалі смарагдовою смугою мерехтіла молода сосна. На сьогодні лісок уже значно підріс, а чверть віку тому, коли й відбувалася ця зустріч з тодішнім лісівником урочища „Піски”, він був ще геть беззахисним.

Петро Чиж охоче показував своє господарство, очолюване ним уже декілька років. І, слід віддати йому належне, тут був ідеальний порядок. Про це не раз чув від тодішнього керівника Варвинського лісництва, котрий, зрештою, й порадив мовити добре слово про господаря обходу.

…Можна ствердно говорити, що в Петра Чижа з природою були теплі й дружні стосунки завжди. Оселившись у Варві, він навіть будинок звів подалі від людської суєти, а поближче до матінки-природи – на правобережжі Рудки, древньої притоки Удаю, де з одного боку простяглася зелена лука в долині річища, а з іншого – крутий берег з густими кущами. І з того не дивно, бо майже все свідоме життя Петра Андрійовича минуло серед природи. Зрештою, і народився він у чарівному калиновицькому краї, у хуторі, що зветься Григорівщина. Тож пам’ятними лишаються й теплі літні світанки його раннього дитинства, проведеного серед буйноцвіття луків, тихого гомону гаїв. Щемні звуки срібних пташиних мелодій манили серце хлопця, кликали в поля, до лісу.

Саме тут він формувався як палкий прихильник лісу, природолюб, тут міцніли його переконання, що тільки людина здатна бути другом чи й недругом природи, що від неї залежить те, чи вигравати смарагдовим хвилям гаїв, борів, чи вони сиротітимуть, біднітимуть, і, врешті, зникатимуть. Зміцніла його впевненість, коли долею стала нова професія.

У січні 1979 року П.А. Чижа прийняли на роботу лісівника районного лісництва. Хоча й мав певні знання у цій справі, однак ніколи не цурався науки й допомоги більш досвідчених колег П.М. Мозгового, А.Ф. Радченка і ін. За 40 літ лісничої роботи мав і своїх учнів. А робота лісівника важка, вимагає багато часу, неабияких фізичних затрат, старанності, зате окупається сторицею – підвищенням продуктивності зеленочубих кварталів, оздоровленням їх, збільшенням площ.

Кажуть, благословен той, хто посадить хоча б одне дерево. Петро Андрійо­вич дав життя 50-тьом гектарам молодих насаджень, які вже наближаються до стану зрілого лісу. Він гарячий прихильник збереження зелених насаджень. Тепло й проникливо говорить про них, відмінно знає ліс.

Щеб пак, своїми руками плекав оте угіддя, що прийшло до нас з давньої пори. Урочище заклав чи не сотню років тому наш відомий земляк Горильченко. Петро Андрійович продовжував справу тієї неординарної людини, викликав до життя оті сосни, ніби справжній чарівник, але не помахом чарівної палички, а величезним трудом своїм. Він не тільки „зодягав” еродовані угіддя, а й дбав про пожбезпеку урочища. Адже поряд діяли центральний пляж, дві бази відпочинку, пізніше – дитячий оздоровчий табір.

Всяке бувало, проте лісівник постійно контактував з відпочиваючими, переконував людей у необхідності дотримуватися норм санітарії, берегти ліс від вогню. Виділив спеціальні місця для вогнищ, дбав про чистоту соснового бору.

Звичайно, стояли й інші завдання: ліс без птахів, звірів – не ліс, а так – сукупність дерев. Потрібно було створити умови для пернатих, аби дзвеніли пісні шпаків, іволг, зозуль, повнилися солов’їним співом кущі. Організував справу так, що на території підконтрольного йому угіддя привільно жилося і лосям, і косулям, і диким кабанам та зайчикам…

Петро Андрійович переконаний: „Все нам дарує ліс: і впевненість у собі, і спокій, і натхнення, і вологу з гущавини та потічки, прохолоду у спекотну днину, і гриби, і ягоди, деревину…”

Він глибоко розуміє ліс, уміє з ним бесідувать. Дерева шумлять по-різному, говорить природолюб, в буряну погоду, коли верховіття гнуться від вітру, глухо крекочуть стовбури, а в гарну погоду ліс шумить тихо, замріяно. Справді, стрільчасті крони, немов зелені вітрила, грають і тріпочуть на синіх вітрах. І любо слухати той шум, дивитися, як вирує смарагдова ріка. А сосна, оте зелене диво, яке плекав багато літ Петро Андрійович, стоїть, налита живицею, м’язистою силою, шугає в небо зеленими ракетами.

І розумне ставлення до природи починається з любові до лісу, а сам він – з одного дерева. З цього приводу пригадується десь бачена табличка з написом: „Тихіше! Ліс відпочиває!” Як і ще тепліше можна проявити своє ставлення до лісу. Саме таке воно і в Петра Андрійовича. Любов до природи зумів прищепити й сину Станіславу, який у 2000 р. прийняв від батька урочище „Піски”, а той перейшов на роботу до новоствореного райагролісництва, отримавши обхід десь у шість разів більший за попередній.

Життя П.А. Чижа, можна сказати, солодким не було, кидало його у різні боки, готувало різні ситуації. Народився у сім’ї хліборобів. Тато, Андрій Андріянович, колишній офіцер-фронтовик, як і мама, Варвара Єгорівна, були відомі в селі трударі. Батько працював трактористом, а мама – ланковою.

– Сім’я наша, скажу без перебільшення, була в селі зразковою, – пригадує менша сестра Петра Андрійовича Галина. – Шанували люди наших батьків, а ті трудилися в полі від зорі до зорі. Немало домашніх клопотів лягало на наші плечі – найстаршого брата Павла, на мої та сестри Марії і, звичайно, Петрові. Він дуже любив природу змалку. Але так сталося, що до свого покликання прийшов не зразу. Як кінчив початкову школу в Григорівщині, навчався у Калиновиці, а десятилітку закінчив у Озерянах. Далі поїхав на Донбас, учився в ПТУ Севєро-Донецька, де набув фаху електрика. Працював там на ТЕЦ, тоді зв’язківцем у Харкові, служив у армії на полігоні в Астраханській обл., після армії знову навчався (тепер уже в Одесі), а після повернення додому став нафтовиком. І лише на початку 1979 року проявилася його причетність до власної мрії – він став лісником. За характером скромний і виключно працьовитий. Нині, як не важко, бо й дружина Оля хворіє, він тримає велике хазяйство – корову, вівці, кози, свині. Допомагає йому кобила Зірка. А ще доглядає 28 вуликів. Пасіка дісталася від тата, який і прилучив Петра до бджолярської справи.

Є в родини Чижів і своє батьківське щастя. Радіють Петро Андрійович й дружина тому, що склалося життя у його доньки Антоніни, яка, як і свого часу мама, трудиться медсестрою гінекологічного відділення ЦРЛ, сина Станіслава, котрий сьогодні працює у нафтовій промисловості. Виховують внуків Діану, Аню, двох Владів.

Свою любов до природи намагається дідусь прищепити внукам. Сам він любить рибальство, „тихе полювання” на гриби. „Але за домашніми клопотами не завжди знаходжу для цього час, – шкодує Петро Андрійович. – Думав піду на пенсію – відпочину, однак відпочинок тільки сниться”.

Передчасна снігова паморозь на його скронях – то денні турботи і тривоги, передумані думи, коли з безвихіддя шукав вихід, і сімейне горе – трагедія зі старшою донечкою Аліною, смерть старшого брата Павла, хвороба дружини, втрата інших людських доль, повз які не міг та, зрештою, й не мав права байдуже пройти, і журба, що не всім, ним виплеканим лісовим площам, усміхнулася доля – ті випалили, ті вирубали по-варварськи…

Люди знають Петра Андрійовича. При зустрічах хтось вітається: „Доброго здоров’я”, хтось здоровається короткою посмішкою чи й просто кивком голови, а інші – теплими спогадами в душі. Робота лісівника хоч і своєрідна, одначе заклятих ворогів не нажив – з усіма намагався створювати довірливі стосунки, іти назустріч.
Нині Петро Андрійович вже на заслуженому відпочинку. Але дружби з лісом не покидає, продовжує лісникувати в райагролісі. А його перший ліс і далі шумить верховіттям сосон на кучерявих вітрах. Вслухайтесь у голоси могутніх дерев. Вони шепочуть вітами: „Ми живемо, ми ростимо для вас. Любіть нас, люди!” І радіє Петро Андрійович тим хвилям смарагдової ріки, а буваючи там при нагоді, притулиться щокою до жорсткої кори, згадає минулі роки й радо усміхнеться долі, яка подарувала йому щастя бути з лісом.

В. НАГОРНИЙ

Фото Є.Зими