Олександру Покидьку, талановитому письменнику і сильній духом людині, – 60

Сердечні привітання з ювілеєм адресують Олександрові Петровичу ПОКИДЬКУ члени районного літературного клубу «Первоцвіт» та засновниця клубу Алла Лисобикова, редакція районної газети.
Душею зичим не старіть, минулих днів не помічати, а з кожним роком молодіть. У радощах земних купайтесь, радійте доброті людей, і, якщо можна, постарайтесь зустріть столітній ювілей!

Олександр Покидько: «Зі шкіри лізтиму,
щоб жити якомога довше»

 Олександр Покидько став інвалідом у 25 літ. Відтоді прикутий до ліжка. Сьогодні йому 52 (передрук з ”Вісника Ч” 2010 року – прим. редакції). Два роки тому у львівському видавництві «Свічадо» вийшла його книга оповідань та верлібрів «По шляху долі своєї», а у 2009-ому в «Чернігівських оберегах» — повість «Отруєна кров». Знайомство з творами автора вразило. Захотілося познайомитися з людиною, яка так гідно долає біду.

Вода в Орчику була тепла й лагідна

Олександр живе тепер в селі Остапівці Варвинського району у своєї старшої сестри. Коли покійна мама стала зовсім немічною, Мотя забрала їх до себе. Доглядає брата, підтримує, робить усе, аби полегшити його нелегке життя.

А родом вони з Мармизівки. Там Сашко закінчив восьмирічку. Вступив до Прилуцького педучилища на відділення вчителів праці та креслення.

З майбутньою дружиною познайомився у студентському будівельному загоні. Віра була його ровесницею, вчилася на відділенні вчителів початкових класів. Після закінчення училища вони побралися і поїхали на роботу до Карлівки Полтавської області.

Їхній донечці Оксані вже було шість років, коли сталося це нещастя. Сашко й Віра вчилися заочно в Полтавському педінституті, закінчили четвертий курс. Дочка літувала у бабусі, і батьки почували себе вільнішими.

26 червня була неділя, і вони цілий день провели її біля річки. Купалися, просто відпочивали. Ввечері мали їхати до Полтави. Віра вже зібрала речі, аби йти додому, коли Сашко вирішив ще раз пірнути. Плавав він добре. І тепер пірнув у річку з розгону.

Орчик виніс його на поверхню. Щось крикнути, покликати на допомогу він не міг. Віра вирішила, що чоловік жартує.

– Сашко, давай швидше, – гукнула, – запізнимось на поїзд. – І зрозуміла, що з ним щось не те.

Його витягли з води. Нестерпний біль пройняв усе тіло, ноги й руки не слухалися.

– Покладіть мене так, щоб ноги залишалися у воді, – попросив він. Здавалося, буде не так боліти.

«Швидка» відвезла його до лікарні, а наступного ранку – до Полтави. Через день відомий нейрохірург зробив операцію. Діагноз був невтішний: перелом шийних хребців з пошкодженням спинного мозку. Далі: чотири місяці лікування в Полтавській обласній клінічній лікарні, тринадцять місяців у Карлівській районній. Справжньою бідою був пролежень. Висока температура не падала, треба було рятувати молоде життя. Грошима допомогли вчителі, друзі. Мати не відходила від сина, годувала з ложки, перестилала пелюшки, гляділа, як малу дитину. А згодом ще п’ять місяців у Всесоюзному центрі спинномозкових травм у Москві й 45 днів у санаторії ім. Бурденка в Саках, у Кри­му. І весь цей час біля сина була мати Параска Іль­ківна. Лікування мало результат.

– Я лежав до того не­­по­рушно, як олівець, — згадує Олександр Пе­т­­ро­вич. – Масажі, реа­білітаційні фіз­мет­оди і вправи зрештою підвели з ліжка і по­са­дили у візок. Це вже була перемога.

За довгі місяці лікування я бачив усяких хворих і зрозумів, що я не один. Треба жити. Дуже надіявся, що буде покращення. З цією надією ми з матір’ю і приїхали додому в Мармизівку.

«Чому так уперто тримаюся за життя?»

Його подружнє життя закінчилося зразу після каліцтва. Тепер вони жили втрьох: мати, батько й він, Олександр. Люди ведуть щоденники, а він — щонічник. Так названий один з розділів його книги.

«Чому так уперто тримаюся за життя? — запитує він себе. — Ноги паралізовані, руки напів­паралізовані, сам себе обслужити не можеш, навіть в інвалідний візок сісти несила… Заради чого докладаю зусиль, щоб вижити? Чого чекаю, на що надіюсь? Четвертий місяць не встаю з ліжка — наполегливо лікую пролежні. Не лікуватиму — дійде до запалення, зараження крові, прискориться процес відходу на той світ. Але я вперто тримаюся за цей. Навіщо?

Пригадав, із чого почалося моє «тримання за життя». Думалось: те, що зі мною трапилося, — для матері удар… Мені потрібно будь-що вижити і жити, щоб їй не довелося хоронити сина. Кажуть, для батьків це найбільше горе.

Це вже потім я почув: «Як так ото жити, то краще й не жити. І себе не мучить, і того хто біля тебе…»

Так от, я вирішив: зі шкіри лізтиму, щоб жити якомога довше. Наперекір, так би мовити».
Але це він напише пізніше. Тоді ж руки не слухалися, тіло було непорушне.

Олександр попросив зятя Якова Козаченка обладнати його ліжко різними потрібними пристосуваннями, свого роду тренажерами, аби примусити руки й ноги хоч якось ворушитися. Яків Петрович приладнав над ліжком металеву трубу, на яку закріпили спеціальні петлі. До рук прибинтовували палицю з гачком посередині. Гачок чіплявся за ваги — від кілограма до п’яти. З шостої до сьомої години ранку Олександр тренував свої руки й ноги, розвивав силу в плечах, у ліктях. Щодня, без перерви примушував себе займатися фізичними вправами. В якийсь момент зрозумів, що досяг межі, і зменшив навантаження. Міг уже в ліжку перевертатися з боку на бік, сидіти в колясці, самостійно їсти… Теж перемога!

Так само він вчився писати. До пальців прибинтовували авторучку, і Олександр виводив на папері літери. Права рука в нього стала менш функціональною. Довелося перевчитися писати лівою. Коли в домі з’явилася друкарська машинка, попросив зробити спеціальний прилад з дерева — патик, як зве це пристосування. Його він затискує в долоню і кінцем тицяє у клавіші. Так само працює тепер на комп’ютері.

«Захотілося розповісти світові про таких, як я»

Колись він мріяв про професію історика. Тепер же, прикутий до ліжка, роздумуючи над пережитим, зрозумів, що хоче розповісти світові про життя інвалідів засобами художніх образів. У публіцистиці Олександр себе вже пробував, друкувався на сторінках районної газети. Пізніше послав до львівської газети «Благовіст» матеріал про проблеми інвалідів. Першим художнім твором можна вважати образок «Сум за літом».

— Взимку так захотілося літа! — усмі­хає­ться Олександр. — От і написав.

Да­лі з’явилися нові твори. Друзів по нещастю Олександр зве Котиколясками, пише про них з теплотою й легким гумором. За кожним художнім образом постає сповнена драми людська доля, як, скажімо, в оповіданні «Доживемо до весни, друже». Твори Олександра Покидька звучали в «Сонячних кларнетах» на обласному радіо. А на одну з публікацій у районній газеті звернув увагу місцевий підприємець Сергій Старенченко. Дізнавшись, що автор інвалід, паралізований, запитав:

– А чи не було б йому краще працювати з комп’ютером?

– Та ні, я, мабуть, не зумію, — знітився Олександр.

Так у нього з’явився перший комп’ютер. Тепер на столику біля ліжка стоять новенькі ноутбук і принтер. Придбати їх допоміг інший приватний підприємець Василь Рептюх. Світ не без добрих людей.

А книга «По шляху долі своєї» вийшла у Львові завдяки лікарю Марії Ремінецькій. Ця тернополянка після виходу на пенсію поїхала на заробітки до Сполучених Штатів Америки. «Літературна Україна» надрукувала тоді опо­відання Олександра «Крадіжка» (за назвою автора «І я вкрав»). Його й прочитала пані Марія. Образ хлопчика Дмитрика так вразив жінку, що вона зателефонувала автору: «Дайте адресу Дмитрика». Олександр пояснив, що це художній образ, і послав їй свою набрану на комп’ютері книжечку. Марія Василівна запропонувала видати справжню книжку. «Гроші я вишлю», — сказала. А з часом сама ж вийшла на видавництво «Свічадо». Так ця книга побачила світ.

Повість «Отруєна кров» з’явилася минулого року в «Чернігівських оберегах». Написана вона на основі вражень від почутого в рідному селі, розповідей людей про пережите. Щось там достеменно, щось народжене авторською фантазією, але все воно було в історії нашого народу.

Нині в роботі нова повість «Пташеня без крил». П’ять розділів Олександр уже написав. Працює над шостим, останнім.

Хоче видати також книгу публіцистичних статей, яких у нього назбиралося сотень півтори. Називатиметься вона «Наша віра — як бур’ян».

Пишуться й верлібри. Частина їх увійшла до львівського видання. Інвалідам, прикутим до ліжка Коти-коляскам, Олександр присвятив такі рядки:

…білий світ для тебе
лиш у вікні
небом дивиться синім 
небом дивиться сірим 
сонцем щедрим сміється
плаче шибка дощем 
серце сумом стікає…

Уже весна. Ось-ось настане тепло. Мотя і Яків вивезуть його на подвір’я, де він давно вже не був. І та зустріч з весною виллється щемними рядками:

прийде весна
і защебече птах 
листочок розів’ється 
я подивлюся 
в небо голубе 
а серце затріпоче
засміється 
…крізь сльози.

Лідія Кузьменко,
тижневик «Вісник Ч» №17 (1251), 2010 рік

Зі „Щонічника”

Щастя… Пошуки щастя. Боротьба за щастя. А хто що знає про нього…

На мій погляд, щастя – це Гармонія. Гармонія в усьому: стану душі, почуттів, емоцій, стосунків, матеріального достатку…

Де шлях до неї? Чи може бути щасливою людина, яка вже більше 20 років паралізована? Де їй шукати гармонію? У байдужості до всього, щоб смуток не задушив? У чому ж? У вірі в тимчасовість і швидкоплинність життя земного, та у вічне гармонійне потойбічне життя – бо тут уже відмучився…

Але мова про щастя в цьому житті.

Сьогодні вдихнув запах випрасуваного простирадла й відчув себе щасливим. До сліз. Як іноді людині не багато треба – випрасувана постіль…

Мине зима… Виїду на подвір’я, гляну у високе синє небо, підставлю обличчя під сонячні промені, відчую тепло, ковтну свіжого повітря –  і… відчую щастя.

Я був би найщасливішою людиною (я – у якого паралізовані ноги, майже паралізовані руки), якби Бог сотворив чудо й дав мені здорові руки, щоб я міг хоча б у найголовнішому обслуговувати себе. Проте, немало знайдеться таких, котрі мали б за щастя мати хоча б те, що маю я… Мова про здоров’я. Якого в мене немає. А в когось його ще менше.

***

Вітав (телефоном) зі святом багатьох знайомих. А опісля (і це вже не вперше) зробив висновок: у святкові дні до здорових людей не варто телефонувати. Жалюгідна картина вимальовується: лежить каліка, і вітає здорових та в достатку, і бажає їм благополуччя та успіхів. Ха-ха-ха. Собі побажай, нещасне ти створіння. У них і без твоїх побажань – все «окей». Словом, неприємно відчувати, як дехто на тому кінці дроту нетерпеливо чекає, аби я швидше поклав слухавку…

***

Буває, що хвилина розпачу перекреслює одним махом, та ні – маленьким порухом, усе, що колись вважав за щастя. Ніби нічого хорошого й не мав, не відчував, не переживав…
Ось біль, що мучить цієї миті, він такий, ніби нічого іншого у твоєму житті й не було.

***

Я не слухаю музику, яка колись дуже подобалася. Вона нагадує про втрачене, про те, чого вже ніколи не буде. Навіть веселі мелодії навіюють сум…

***

Над людьми панує той, хто володіє їхнім духом або страхом.

Страх – це батіг. Надія – це пряник. І першим і другим, при вмілому маніпулюванні, людину можна привести будь-куди. І ведуть…

***

Не шукай доброту в інших, не знайшовши її у собі.

***

Немає нічого поза нами. Усе в наших серцях, у наших душах: Добро і Зло. Вибери Добро й не буде Зла. Твій вибір – це ти. Ти  – це твій вибір.

Читайте більше за адресою
https://alexpokidko22.blogspot.com