На віку, як на довгій ниві…

До річниці Перемоги

Віталій Іванович Ященко народився 25-ого грудня 1924-ого року. З перших місяців окупації Варви – член підпіль­ної організації, а з травня сорок третього – розвідник партизанського загону. У вересні 1943-ого мобілізований у діючу армію. У складі 764-ого стрілецького полку 238-ої стрілецької дивізії форсував Дніпро, під час жорстоких боїв на плацдармі одержав поранення. Після лікування служив розвідником у танковій армії генерала Рибалко. Був учасником Львівсько-Сандомирської операції, запеклих боїв на території Німеччини. Тричі поранений. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, медаллю «За відвагу», іншими державними відзнаками. Має почесні звання «Заслуженого фінансиста СРСР» і «Заслуженого пасічника України». Проживає у Варві.

У книзі «Йшли у бій молодими», виданій про воїнів Чернігівщини з нагоди 70-річчя визволення України від фашистських окупантів, вміщено й розповідь Віталія Івановича про ті роки:

«Перед колективізацією мій батько працював головою Пирятинського волвиконкому. А на початку 1930-ого року його направили на курси фінансистів в Одесу, після закінчення яких був призначений завідувачем фінансового відділу. Але одного разу, коли в фінвідділі проходила у вечірній час нарада, бандити кинули у вікно гранату і батька було поранено.

Після лікування ми з батьком приїхали у Варву, де він став працювати завіду­вачем фінвідділу району. В 1937 році його було заарештовано за наклепом, буцімто він після громадянської війни переховував петлюрівця. Півроку перебував у в’язниці в Харкові, але потім усе з’ясувалося.

У роки фашистської окупації у Варві діяла підпільна організація. Петро Степанович Кропива відремонтував радіо­приймач, і ми слухали голос Москви, а потім розповідали землякам правду про становище на фронтах.

Восени 1942-ого мене арештували поліцаї, тримали у варвинській в’язниці два тижні, але доказів, що я розповсюджував листівки, не знайшли, і мене звільнили. Другий раз був заарештований напередодні повстання. У в’язниці вже було багато люду з усієї Варви, а вранці почали привозити ще й із сіл. Частину розмістили в приміщенні колишнього райвиконкому. А там під підлогою зберігався склад боєприпасів, закладений на початку війни. Ця зброя і послужила повстанцям, якими керував підпільний комітет, очолюваний П. Здоровцем. Учасники збройного повстання, яке спалахнуло 27 лютого 1943 року, потім увійшли до партизанського загону, яким він командував. Загін маневрував по селах району, найчастіше зупинявся в селі Мармизівка, оскільки звідси зручно було вести спостереження за навколишньою місцевістю.

Одного разу нас із Іваном Денисенком, молодим, відважним хлопцем із Макушихи, на якого можна було покластися, як на надійного товариша, послали в розвідку. Коли ми верхи на конях добралися в урочище Гамалівщина, то зупинилися біля подвір’я лісника. Снігу вже не було, лише по вибалках ще подекуди зберігся. Стояла тиша, яка буває лише в лісі.

Та коли я уважно прислухався, то почув тупіт кінських копит об мерзлу землю з боку Кухарки. Ми з Іваном посідали на коней і миттю помчали назад, через дерев’яний місток, нагору. Але поліцаї відкрили по нас вогонь, і одна куля влучила в мого коня. Той спіткнувся й упав на землю, а я – з нього. Та Іван повернувся, підхопив мене на свого коня і ми галопом поскакали далі. Коли повернулися і доповіли командуванню, що рухається загін карателів, то було направлено групу партизанів, яка зустріла противника на околиці Озерян. Я з ручним кулеметом забрався на вітряк і відкрив вогонь. Поліцаї та німці поспішно почали відступати, залишивши вбитого німецького офіцера.

Пізніше нас послали в розвідку в урочище Лаптур, оскільки йшли розмови, буцімто там появився партизанський загін. Але то була невелика група бійців, що потрапила в оточення. Вони відремонтували танк і тепер на ньому вривалися в поліцейські дільниці, громили запроданців і фашистів, а слава про це линула по селах. Нас брали в кільце оточення, що змусило загін розбитися на окремі групи. Переховуватися було важко, бо наші урочища невеликі. Найбільшою групою була варвинська – до 170 чоловік. Розташувалася вона в місцях навколо Варви та в приудайських болотах. Становище груп було складним, вони вступали в нерівні бої із поліцейськими. Харчів не вистачало, жили просто неба, а по ночах заморозки дошкуляли добряче.

Якось Микола Мачульний, якому тоді не виповнилося й 17 років, під час розвідки у Варві випадково зустрів сусіда. Тільки зайшов до хати свого дідуся, як поліцаї – на подвір’я. Хлопець намагався сховатися в погребі, але поліцаї закидали його гранатами. Так загинув юний партизан. Товариші помстилися за його смерть. Але негіднику, який видав хлопця, все ж вдалося втекти, а пізніше він виїхав до Німеччини.

Настав травень, щедро забуяла природа. В лісі на деревах так мило витьохкували соловейки. Партизанів радувало довгожданне тепло. Але мені було не до навколишньої краси: від довгого перебування в табірних умовах моє тіло покрилося виразками. Лікар Надуєв сказав, що мені треба перейти на легальне становище.

Я гвинтівку віддав товаришам, а пістолет і гранату залишив собі, на всякий випадок. Пішов до одних родичів, до других, але ніхто не хотів мене прихистити. Дав притулок чужий чоловік Микола Іванович Ященко. Він покликав до мене лікаря Гурцевича, який виготовив мазь і наказав маститися нею і не одягатися.

Якось нагрянули поліцаї. Хоча лікар на сінешніх дверях повісив оголошення, що в хаті тиф, однак їх це не злякало. В мене була довідка про те, що я два місяці прожив у Пирятині. Виразки на моєму тілі були такі, що поліцаї аж носами закрутили. Та все ж один із них прискіпався до мене: «Брешеш, ти був у партизанах. Я тебе пізнав: під Озерянами ти у зеленій фуфайці стріляв із кулемета». Хоч моє серце в ці хвилини ладне було вистрибнути з грудей, я все ж намагався триматися спокійно, відповівши, що зелених фуфайок багато…

Довідка врятувала мені життя. А там наступив довгоочікуваний день визволення. Мене призвали до лав Червоної Армії. Потрапив до 238-ої дивізії, командиром якої був генерал-майор Улитін. Наш 764-й стрілецький полк вів бої за острів Труханів. Грунт тут із сипучого піску, що не можна було навіть окопатися. Правий берег – скелястий, висадитися на нього неможливо, то нас перекинули за тридцять кілометрів правіше, під місто Вишгород. Тут мене поранило осколком снаряда. Після лікування в госпіталі мене з групою молодих солдатів направили в школу розвідників-підривників, а потім на фронт. Ми потрапили в танкову армію генерала Рибалка.

Якось наша група з тридцяти чоловік перетнула лінію фронту. Несли за плечима рюкзаки з вибухівкою та харчами, вагою до двох пудів кожен. Рухалися тільки вночі, обминаючи населені пункти, а вдень відпочивали у лісах. Мали підірвати залізничний міст. Весь день спостерігали за охороною та підступами до мосту. А потім одна група підривників зробила засаду біля нього, а друга – біля хати, щоб ліквідувати охорону, яка тут відпочивала. Північний вітер пронизував до кісток, а не можна було й поворухнутися, бо поруч – ворожа варта. Час ніби зупинився. Аж ось почувся протяжний гудок паровоза. Коли потяг переїхав через міст, розвідники миттєво зняли вартових. Підривники замінували міст. На узліссі ми тепер чекали наступного ешелона. Він не забарився. Вже видно було в нічному небі іскри недогорілого вугілля, що розліталися довкола на дужому вітрі. І ось страшенний вибух сколихнув навколишню тишу. Ешелон не доїхав до лінії фронту… За це я одержав свою першу бойову нагороду – медаль «За відвагу».

А згодом нашу групу в кількості 35 червоноармійців закинули літаком до міста Кременець. Але тут ми наткнулися на велику групу противника. Зав’язався нерівний бій. Наші ряди танули, закінчувалися патрони, гранат уже не було. Добре, що на виручку прийшли місцеві партизани. Із 35 бійців неушкоджених нас залишилося 13. Осколком мене поранило в ногу.

Знову – госпіталь. Там я одержав орден Червоної Зірки. Після лікування повернувся в свою частину. Пригадується ще такий епізод. Нашу групу із 20-ти чоловік викинули із літака на парашутах на територію Польщі. Розвідники дізналися, що поруч у селі – польські партизани. Нам треба було підірвати залізничний міст, який знаходився десь за 10 кілометрів від села. Але він добре охоронявся німцями. Три дні ми вели спостереження за охороною і зрозуміли, що без допомоги нам завдання не виконати. Довелося звернутися до польських партизан, при підтримці яких ми здійснили намічене.

Іншого разу групу з 28-ми чоловік, у якій я був старшим, закинули правіше від міста Сандомир. Тут зустріли колону ворожих танків, яких було три десятки. По рації ми викликали вогонь далекобійної артилерії, давши свої координати і знайшовши надійне укриття для себе. Звідси коригували артилерійський вогонь. А потім ще й налетіли наші штурмовики, які розстрілювали танки із гармат, так що жоден із них не сховався – палахкотіли по всьому полю. У нас же загинув лише один солдат, який не вберігся від осколка. Вся група потім була нагороджена орденами та медалями. Мені вручили орден Вітчизняної війни II ступеня.

У Німеччині біля міста Гарліц під час запеклого бою я був знову поранений і потрапив до госпіталю, який розташовувався в центрі Львова. Запам’яталося, як сюди приїздили Микита Сергійович Хрущов із Остапом Вишнею і виступали на центральній площі. Ми на милицях протиснулися вперед, майже до самого мікрофона. Хрущов був у генеральській формі, на голові – папаха. Остап Вишня виступав перед мікрофоном, і його слова линули по всій площі.

Зі Львова поранених перевезли в місто Балаклія Харківської області, де в госпіталі мені зробили операцію на нозі. Тут застала мене звістка про святу перемогу над фашизмом.

Як нездатного до стройової служби, мене послали в частину, де сортували польову пошту. Тут раніше працювали дівчата, а потім їх демобілізували. На медичній комісії мене визнали інвалідом третьої групи і 7 листопада 1945 року я повернувся додому. Невдовзі мене направили в Ніжин на курси фінансистів. Після їх закінчення працював у райфінвідділі. Заочно навчався в Київському фінансовому технікумі, а далі – в інституті. Заочно, тільки уже в Ніжинському педагогічному, здобувала освіту і моя дружина. З Ольгою Василівною я прожив 56 років, мирно і щасливо. Виростили дочку Галину, яка була юристом, а зараз уже на пенсії. Син Віталій закінчив авіаційний інститут і працював на Київському авіаційному заводі інженером.

Я тридцять років пропрацював у районному фінвідділі і бачив різне. На віку, як на довгій ниві, всього було. Якось весною 50-ого року прибув у Мармизівку, щоб розібратися зі злісними неплатниками малосімейного податку. Голова сільради та фінагент привели мене до однієї сім’ї. Заходимо до хати. На полу бачимо розіслану солому, яка зверху прикрита стареньким рядном. Тут, певно, родина вночі відпочивала покотом. Жили у хатині три незаміжні сестри, одна з яких, правда, мала дитинку, а дві були боржниками по малосімейному податку протягом 5 років. Дві сестри працювали в колгоспі на фермі. Запитав їх: «Як, дівчата, живете?». «Та так живемо, як бачите», – сестри були в гарному настрої, їх оця страшенна бідність не лякала, на обличчях можна було прочитати: ми й не таке бачили, та вижили. Найстарша сказала: „В колгоспі на фермі варять свиням картоплю, то, слава Богу, що ніхто не забороняє нам її їсти, лише з дому треба брати солі».

Коли вийшли на подвір’я, то я запитав сільрадівське керівництво: “Для чого ви мене сюди привели? Чому ви до цього часу не склали акта і не подали до райвиконкому інформацію про неможливість стягнути податок?” Голова сільради байдуже дивився кудись, а мені було соромно перед цією родиною.

Чотири роки працював головою колгоспу у Варві, потім пасічником. Лише у 2001 році залишив цю посаду… Для мене дуже дороге поняття Батьківщини, яку я люблю, як рідну неньку».

За матеріалами літературно-художнього видання
«Йшли у бій молодими», Чернігів, 2015