І ОДНАК – ВПЕРЕД І ВГОРУ!

Валентина САВЕРСЬКА-ЛИХОШВА десятиріччя на посту селищного голови.

 Із перших вуст

Така вже специфіка діяльності у місцевій владі, втім, як і у владі взагалі, що ту чи іншу постать люди добре знають, одні – підтримують, захоплюються, дивуються, інші – не сприймають, критикують чи й навіть висміюють. Проте ті, хто наділений владою і відповідальністю за долі інших, однозначно не залишають байдужими нікого.

Вже більше десятиріччя біля селищного керма у Варві жінка, котра у зрілому віці ризикнула докорінно змінити сферу діяльності, зі свіжими підходами узялася до керівництва громадою і за цей період вже неодноразово у напруженій боротьбі перемагала на місцевих виборах, користуючись високою підтримкою земляків. Це якраз той випадок, коли і недруги мусять визнати – людина неординарна, креативна, цілеспрямована, а симпатики додадуть: вона проста і людяна у спілкуванні, прагне кожного зрозуміти і допомогти, має високі працездатність і настирливість. Як би не складалися обставини, під шквалом негативу і напруги довкола намагається зберегти певне благородство у думках і діях, проте й удар, як-то кажуть, тримати вміє.

19 травня Варвинський селищний голова, нині – очільниця об`єднаної громади Варвинщини Валентина Саверська-Ли­хо­шва відзначає поважний ювілей – 65-річчя. Як і кожна людина, навряд чи вельми радіє, що літа додаються, проте і не соромиться свого віку – це досвід, філософське ставлення до життя, вміння відділити зерна від полови і щиро цінувати хороше.

Отож, напередодні життєвого рубежу спілкуємося із головою громади і про головування, і про речі, більш особисті. Щоправда, у публічної персони межа між тим доволі хистка…

 

Біографічна довідка

В.В. Саверська-Лихошва народилася в 1956-ому році у Варві, фах здобула на історичному факультеті Чернігівського педагогічного інституту. Взірцем для наслідування вважає свого дідуся – Ф.О. Лихошву, фронтовика, який очолював один з місцевих колгоспів, у важкі повоєнні роки був селищним головою. Маму шанували у селищі, як досвідчену працівницю дошкілля.

1979-2010 роки – працювала вчителем історії та правознавства, заступником директора з навчально-виховної роботи Варвинських загальноосвітньої школи та районної гімназії.
Заслужений учитель України, член Національної спілки журналістів України, автор та співавтор 17 книг і брошур, сотень публікацій у періодичних виданнях, переможець всеукраїнських та міжнародних конкурсів з освіти та місцевого самоврядування.

У 2001 році проходила стажування в закладах освіти США, за час головування вивчала досвід самоврядування Німеччини, Польщі та інших країн.

Нагороджена грамотами Міністер­ства освіти та науки України, обласного управління освіти і науки, Чернігівської обласної державної адміністрації та обласної ради, удостоєна нагрудного знака «Відмінник освіти України».

Заміжня вдруге, перший чоловік, відомий у районі лікар, покійний М.Й. Саверський був старшим за неї, другий – Микола Миколайович Бавикін – молодший, трудиться в КП «Гос­подар» трактористом, подружжя мешкає у однокімнатній квартирі панельної багатоповерхівки.

Донька Марина Михайлівна Са­вер­ська, як і мама, обрала педагогічний шлях, очолює Центр професійного розвитку педагогічних працівників місцевого відділу освіти. Щоб створити відповідні умови для життя онукові, який має певні вади здоров`я, Валентина Василівна взяла кілька банківських позик і придбала будинок на варвинській «Зарічці».

Прогулянки з онуком рідною Варвою у погожі вихідні – доступний і улюблений вид релаксу для голови громади, котра майже не буває у відпустках…

 

– Валентино Василівно, з кожною ювілейною рискою у житті людина аналізує, переосмислює пройдене. Чому і як у біографії Заслуженого вчителя України, людини, яка любить наукову, видавничу діяльність, стався кульбіт у місцеву владу? Спрацювало генетичне дідусеве коріння?

– Від природи я людина, скажімо так, завзята, і от свого часу з властивим мені великим завзяттям я вчителювала, спробувала управлінської роботи в освіті. Відчувала, педагогом стала гарним, все мені легко вдавалося, діти мене любили і я їх любила, матеріал викладала, гадаю, цікаво, навіть театрально. Із учнями, а була класним керівником, ми багато подорожували – щоканікул, а це 4 рази на рік. Мене завжди просили розповісти щось цікаве із особистих подорожей за кордон (Індія, Єгипет, європейські держави), що на той час було доволі небуденним явищем. Видавала статті у професійних часописах, краєзнавчі книги, і не тільки свої, а й колег-педагогів, що стало їм в пригоді у професійному сходженні…

Але в якийсь момент відчула, що просто «вигоріла», вичерпала себе в освіті. З 32-ох «педагогічних» років останні 5 роботу свою виконувала відповідально, старанно, але вже не було такого бажання, як раніше.

Щоб піти у близьку мені наукову діяльність, треба було б змінювати місце проживання. Отож, вирішила, що зможу реалізуватися у місцевому самоврядуванні. У 2006-ому році з’явилася думка балотуватися на селищного голову, але побоялася, що не маю достатньої відомості серед людей. Вже наступного разу, йдучи таки на вибори – за плечима звання Заслуженого вчителя, педагогічний досвід, співпраця з місцевими телебаченням і газетою – мені здавалося, що гори зрушу, зміню Варву, покажу всім, як треба працювати. Безперечно, спробувавши головування, невдовзі зрозуміла, що не все вирішується так просто і легко, кавалерійським наскоком, як здавалося одразу, і яка це копітка й часто невдячна праця. З’явилися й недруги – хтось не поділяє твоїх поглядів, а комусь просто муляєш у кріслі голови… Проте позаду десятиріччя керівництва селищем. Переконана, у самоврядуванні я ще не вичерпала себе.

А щодо генетики… Всі ми у чомусь наслідуємо своїх предків. Дідусь Федір Оксентійович був гарною людиною, організованою і доброзичливою. Спершу очолював колгосп на хуторі (х. Федоренків – прим. автора), люди його любили. Сподіваюся, що його світлій душі нині не соромно за мене, бо стараюся з гідністю продовжити його справу. Як і він, намагаюся допомогти кожному, хто звертається, але якщо людина заходить і з порога починає кричати, то іноді і собі доводиться переходити на такий рівень «порозуміння», – перериває спогади жартом співрозмовниця.

– Успіхи і невдачі десятиріччя?..

– Хотілося змінити на краще обличчя Варви, і, вважаю, це вдається. Мова не лишень про зовнішній вигляд селища, а про цілком практичні речі – ремонт доріг і тротуарів, упорядкування сміттєзвалища, організація вивезення сміття, підтримка комунального підприємства (селищна рада і КП впродовж багатьох років витримували шквал судових позовів і, схоже, намагання довести його до банкрутства), будівництво нових очисних споруд, ремонт і оновлення матеріальної бази установ, відновлення зон відпочинку, зокрема парку Слави і «Казкового містечка» тощо.

Пригадую, на початок моєї першої каденції у селищі не було жодного дитячого майданчика. На перший ми спрямували кошти від продажу приміщення у так званих «бараках». Тоді діти шикувалися у чергу, аби погойдатися, нині ж більшість мікрорайонів і «кутків» їх мають. Хочеться, щоб довкола все було комфортно, зручно і естетично.

Наш економічний відділ, перший заступник голови В. Гармаш та інші фахівці працюють над розробкою і втіленням проектів соціально-економічного розвитку, беруть участь у грантах на фінансування. Підготувала такий і я – з назвою: «Вплив ЖКГ і благоустрою на піднесення настрою населення». Як орієнтують фахівці у цій сфері, із десятків проектів шанси на проходження мають одиниці, проте відкривають тому, хто наполегливо стукає.

Зауважу, що все зроблене за ці роки – командна робота багатьох людей, а не лишень очільника громади, хто б ним не був. Тому ціную і завжди принагідно дякую колективові селищної ради, депутатам, членам виконкому, небайдужим варвинцям, як от активістам місцевих ветеранських організацій, котрі дуже багато і безкорисливо допомагають.

До речі, у 2015-ому році був такий момент, коли була готова залишити посаду – тодішній депкорпус «бойкотував» діяльність ради – то саме людська підтримка, і на загальних зборах зокрема, а потім – на сесіях ради, переломила ситуацію і зупинила мене від цього кроку.

Проблеми, що дошкуляють нині: занепад нафтовицької діяльності на теренах Варвинщини і зменшення надходжень до бюджету; дедалі складніше утримувати фінансово всю наявну бюджетну інфраструктуру; бракує коштів на розвиток, а це – дороги, водогони; є складнощі із завершенням новобудови очисних тощо. Нереалізовані задуми попередніх років теж є, наприклад, колись мріяла влаштувати соціальні заклади для знедолених родин (коли, приміром, батько алкоголік, а дружина з дітьми шукає притулку), для дітей-інвалідів, але все це потребує значних коштів.

– Пані голово, нова каденція у самоврядуванні – зазвичай нова команда, нові плани, нові труднощі. Охарактеризуйте їх.

– Почну з кінця – труднощі: громада укрупнена і кожен населений пункт має свій шлейф проблем; команда оновилася, а це люди амбітні, кожен зі своїм практичним досвідом, баченням – і знадобився певний час на, як-то кажуть, притирання. Але я вдячна долі, що маю змогу працювати за підтримки команди фахівців, досвідчених і розважливих людей М. В. Гайдая, В.І. Гармаша, О.І. Філоненка, А.М. Галушки, Є.М. Шкуліпи, депутатів, сільських старост, керівників відділів і зак­ладів та багатьох інших, що ми швидко порозумілися і всі прагнуть працювати на розвиток громади. Кожен, маючи свої погляди на речі, старається шукати спільну мову у суперечливих питаннях, а інакше загального поступу вперед не буде.

– На жаль, нині Варвинщина переживає не кращий період: демографія, занепад промислового виробництва, виведення підрозділів підприємств і податків за її межі, люди в пошуку заробітків… Що може зробити громада, аби мінімізувати ці негативні тенденції?

– На жаль, вони загальнодержавні, і чогось кардинального у цій ситуації будь-яка окремо взята громада вжити не зможе. Намагаємося зберігати максимально можливу інфраструктуру, співпрацюємо із сільгоспвиробниками та підприємництвом, надаємо певну підтримку малозабезбеченим громадянам. Коли людина звертається з тим, що не має засобів до існування, а на руках – малолітні діти, намагаємося посприяти у працевлаштуванні.

Треба зберігати все, що можна зберегти, як ось місцеву лікарню, трансформувати такі заклади під сучасні потреби. Проте і рахувати бюджетні кошти маємо нині прикріше. Якщо у сільській школі чи садку лишатиметься, скажімо, троє чи семеро діток, то це не уроки і не заняття. Діти ризикують залишитися неконкурентноздатними в подальшому навчанні. І при цьому затратний механізм на такий заклад – оплата праці, опалення тощо – відчутний, тож саме життя змусить вивчати варіанти підвозу дітей до потужніших закладів, де умови для розвитку відповідніші.Ось, зокрема, батьки калиновицьких дошкільнят за рік до школи планують перевести їх до селищних садків, аби вони краще підготувалися.

Наше завдання в умовах сучасної скрути – налагодити гнучку інфра­структуру, зберегти все життєздатне. На тлі промислового спаду у нас були великі надії на ТОВ «Варва-нафта», воно у попередні роки надавало громаді навіть спонсорську допомогу і планувало початок діяльності – представники підприємства переконували, що маємо непогані запаси вуглеводнів, може, це допомогло б у перспективі задіяти потужності ГПЗ… Проте справа стала за якимись дозвільними процедурами. Схоже на банальну неконкурентну боротьбу в енергетичній галузі. Проте і надалі громаді треба тісно комунікувати з можливими інвесторами, аби вони реєструвалися і сплачували податки саме на Варвинщині, за місцем діяльності.

Низку звернень ми спрямували до Верховної Ради, до нашого нардепа, з тим, аби й діючі виробничі підрозділи здійснювали відрахування до місцевого бюджету. Адже мінус шість мільйонів, що НГВУ переспрямувало до Прилук, мінус 13 млн «реверсу» державі – це чималі кошти, які допомогли б утримувати медицину, освіту тощо. Подібні проблеми мають й інші громади, тож сподіваємося, що спільно переконуватимемо законотворців у необхідності відповідних змін.

– Валентино Василівно, зазвичай керівники органів влади визначають прийомні години для відвідувачів. Схоже, у Вас вони цілодобово… З чим ідуть люди?

– Та з усим, і не тільки з проханнями допомогти. Іноді як до психолога, аби підтримала чи похвалила. Та і прохань в рази більшає, коли стараєшся кожному допомогти. Зазвичай, ставлю себе на місце прохача і, аби оперативно вирішити питання, просто під час звернення людини беру телефон і набираю того чи іншого керівника, у компетенції якого проблема, і багато чого вдається одразу вирішити. Доводилося чути відгуки: а ви до Саверської сходіть, вона поможе… Знаєте, приємно, заради цього вже варто жити.

Завжди у вирі подій і людей. Разом з директором КП “Господар” О. ЛОМАКОЮ вітають з перемогою у конкурсі на логотип підприємства вихователя дитсадка “Казка” Анжелу Д’ЯКОНОВУ і її маленьких художників із групи “Перлинка” (ІІ місце розділили з озерянським садком).

– Валентино Василівно, спіл­­кує­­мося напередодні ювілею, але ювіляр у владі часто чує не тільки привітання, а й …докори віком, особливо від схильних до критиканства, мовляв, дорогу – молоді. Ваша думка щодо того, чи залежить працездатність людини, внутрішні резерви, потенціал від віку?

– Думаю, це все – дуже індивідуально. Якщо людина не має особливих проблем зі здоров’ям і є велике бажання працювати, то їй вдасться багато чого зробити. Про досвід як додатковий бонус до старшого спеціаліста говорити не буду, бо його можна швидко набути: чогось не вмієш – запитай, навчися, а от ключова роль, рушійна сила – бажання. Воно з віком, на жаль, у багатьох втрачається, те саме вигорання, втома.

– Зі спостережень: Ви любите все нове і навіть новаторське, легкі на підйом. Коли якийсь керівник пошукає причин не поїхати на зустрічі, семінари тощо, Ви ж навпаки – з радістю… Зрештою, хтось від публічної роботи втомлюється і шукає усамітнення, Ви ж у моменти святкування запросто і до танцю підете… Це – природа чи певні зусилля над собою?

– О, до танцю – дійсно, запросто, – сміється голова громади. – До речі, це у нас спадкове, гарно танцював дідусь, він і мама красиво співали. Мама взагалі була жінкою жвавою, заводною (Олександра Федорівна Лихошва (Лісова) понад тридцять років працювала вихователем у дитсадку «Малятко»). Певно, якщо нині співають на одній ноті, то і у мене б вийшло, але раніше я й не поривалася, а от танцям навіть спеціально вчилася. Зі своїм класом (як класний керівник) брали уроки у Л.А. Скудної – протягом року замість виховної години, і ми були єдиний клас, хто вальсував на випускний просто на центральній площі селища. Згодом, перебуваючи на навчанні в столиці, спеціально записувалася на курси танцю. Люблю це і вмію.

Поїздки теж люблю. Зараз менше сил і часу на екскурсії, відпочинок, але і ділові поїздки – певний релакс, зміна обстановки. Пізнаєш нове, чомусь вчишся, зустрічаєш знайомих, заводиш нові цікаві і корисні знайомства, котрі, до речі, допомагають вирішувати ті чи інші проблеми громади. Так, завжди намагаюся чимось привернути увагу губернаторів на зустрічах, зібраннях в області – шкода, правда, що вони так часто змінюються (усміхається). Якось під час наради в області телефонують з Варви, що відключено газопостачання однієї з установ – бюджетники знають, які непрості нині відносини з такими службами. У перерві підходжу до губернатора, емоційно звертаюся, і доки завершилося те зібрання – проблема була вирішена.

– Ви завжди пишалися колекцією світлин з президентами…

– Так, мала змогу бачитися з Кравчуком (чимало урочистостей), з Ющенком (півторагодинна бесіда, після якої залишилися гарні враження), Порошенко і нещодавно Зеленський. А от з Януковичем – ні, якось не довелося. Займаючи місце у залі на таких високих зібраннях, завжди сідаю біля проходу, де може рухатися президент, і при першій же нагоді звертаюся, хоч ніби й не можна відволікати. Така публічність, знову ж таки, з надією, що зможу завести корисні контакти і вирішити якісь питання громади.

– Ваш робочий день розпочинається о шостій ранку і завершується опісля сьомої вечора чи й пізніше. Як відновлюєте фізичні сили, душевну рівновагу? Як підлаштували особистий побут під такий ритм життя? Як у нього «вписується» родина і хто, зрештою, варить вдома борщ?!

– Так, розпочинаю рано. Встаю о четвертій, зарядка обов’язково, особиста гігієна і макіяж (починаючи з 28 років щоранку роблю маску для обличчя власного виробництва), далі кава чи чай – і на роботу. Прокидаюся і засинаю під теленовини, як фон.

Дуже люблю ранком ходити селищем, коли ще безлюдно, тихо, і можна спокійно оглянути, чи все довкола гаразд. Вдень більше їжджу, бо люди, і вже так просто не пройдеш, багато хто звертається з тим чи іншим. Вранці планую день, як свого часу дідусь, накидаю нотатки, кому із спеціалістів що треба доручити.

Борщів давно не варю, за такої діяльності не до того. Коли у вихідні з нами онук, можу приготувати корисні для нього супи, каші. Гуляємо Варвою, стараюся на вихідні не планувати робочих зустрічей, щоб була змога приділити час близьким. Чоловік з головою і руками, вміє готувати, особливо гарно йому вдаються м’ясні страви. Ніколи не ходжу по магазинах, що потрібно – купує чоловік. Якщо завередую – таке чи не таке купив, може відповісти: ну тоді сама…

Щодо способів відпочинку. Якщо людина отримує велике задоволення від праці, від самого процесу, як я, то і додаткового відпочинку не потрібно. Це дає сили, натхнення, я не стомлююся.

Свого часу мала хобі – любила подорожувати, побувала, починаючи з радянських часів, в десяти країнах світу, дуже любила танцювати – у танцювальних марафонах могла усіх перетанцювати, як колись у індійському ресторані. Дарма, що так понатирала тоді ноги, що йти було неможливо. Але зараз весь час і сили віддаю роботі, водночас тут їх і відновлюю.

– І все ж таки, хоч голова не вишиває хрестиком, не вирощує особисто квіти і таке інше, але ж і Ваші вподобання однак даються взнаки: у одязі і зовнішності відчувається свій індивідуальний стиль, як-то кажуть, «індпошив», у будівлях селищної ради комфорт робочих місць і оздоба – під Вашим керівництвом. Ми, пересічні, сіємо квіти вдома, а Ви плануєте квітники і зони відпочинку по Варві… Ось я, певно, і «нащупала» старе-нове захоплення Валентини Саверської-Лихошви?

– Так, так, вгадали. Я по природі гуманітарій, різнобічно розвинена людина. Якби стала дизайнером одягу чи ландшафтів, певно, вирізнялася б своїм індивідуальним баченням. Немало задумок, як прикрасити наше містечко, з моєї подачі втілено, а невдовзі розпочнемо роботу над декоративною водоймою з містком і рослинністю у «Казковому містечку» – без фінансових вкладень, силами наших майстровитих працівників благоустрою. Або ось ходжу ганком до нинішньої адмінбудівлі селищної ради і визрівають ідеї, як його реконструювати. До речі, обживати будівлю ми почали з нормального опалення, відновлення електрокомунікацій і зв’язку, щоб працівники мали належні умови для роботи.

– Валентино Василівно, ну і насамкінець розмови. Не раз чула Ваше життєве кредо: вперед і вгору. Зізнаюся, сприймала дещо іронічно, і тільки згодом доходить, що це просто вміння не зупинятися, вирішувати проблеми, а якщо ні, то переступити таку і рухатися далі. Які плани маєте на перспективу?

– Планів, планів, аби мати кращі фінансові можливості… Нині найперша проблема – довести до належних параметрів очищення стоків на нових очисних спорудах. Продовжити реконструкцію водогонів – на черзі ділянки по вул. Зарічна, на «Підгору». Хотілось би встановити очищувальні фільтри на свердловинах, у навчальних закладах. Продовжити ремонт вулиць і тротуарів, вуличного освітлення тощо, тощо… Тобто, робити життя мешканців громади кращим, здоровішим, комфортнішим.

– Гарні у Вас плани, пані ювілярко, тож зичу їх втілення. І безперечно, здоров’я, сил, снаги на Вашу неспокійну працю, оптимізму, нових задумів і задоволення від їх реалізації, злагодженої команди у стінах мерії і підтримки жителів громади.

– Дякую, того ж бажаю і всім землякам.

Не тільки у львівській ратуші живе кицька

Є такий «господар» і у варвинській мерії. У ході реорганізації місцевих органів влади у адмінбудівлі по Шевченка (колишні райрада і РДА) розмістилася селищна рада. Очільниця громади подбала не тільки про комфортне розташування колективу, необхідні ремонтні роботи, а й взяла під опіку місцевого пухнастика. І він, схоже, теж «прийняв» нових пожильців – щоранку першим зустрічає голову, котра його підгодовує. А якщо про нього забути, розповідає Валентина Саверська-Лихошва, біжить і до приймальні на другому поверсі. Має котик свої особливості – яким би голодним не був, спершу розглядає гостинці, принюхується, неквапом куштує.

Дбають про сусіда-вусаня й інші працівники ради, неподалік другого входу до будівлі розташували комфортну хатку для нього, хтось подбав про нашийник від бліх..

Львівського кота, пише преса, містяни назвали символічно Левчик, а от наш поки що чомусь має просту селянську «поганялу» …Шаман.

Із колишнім приміщенням селищної ради теж пов`язана цікава бувальщина: кілька років тому якась недобра людина вкинула собаку у місцеву вбиральню. Не погидував врятувати тварину навіть за таких умов державний нотаріус Сергій Зеленський. Собачка спершу прижився при радівській котельні, найменували його Валіком, бо й голова годувала прийомиша. Нині ж він живе у начальника юридичного відділу Олександра Кального – в домашніх умовах таки краще.

Як на мене, ці невеличкі історії із серії «людина і тварина» показово характеризують героїню публікації і її колег. До поганої людини звірятко не піде, та й той, хто пожаліє його, і поготів здатен допомогти людині…

Щодня першим у адмінбудівлі зустрічає Валентину САВЕРСЬКУ-ЛИХОШВУ місцевий котик. Як відомо, ці тваринки з довірою приймають тільки позитивних людей.

Записала Є. Зима, фото автора.