Пишаємося ними

Ми незалежність святкуємо, вони ж її боронять…IMG_20150809_082924

„Кругліша”, аніж зазвичай, річниця Незалежності України чомусь не дає відчуття свята. За ці чверть століття промайнула чиясь молодість, чиясь насіла старість в очікуванні кращого для своєї держави, а ми все тупцюємо у злиднях, корупції, у сподіваннях на краще і водночас нерозумінні, куди йдемо. А найголовніше, бо тепер і сучасні покоління це добре усвідомили, – у чужих геополітичних ігрищах втрачено мир на українській землі. Доки „вершки” суспільства примножують статки, „відтягуються” десь на островах, нову межу замість державного кордону фактично своїми тілами боронять тисячі українських воїнів – без права на відступ, але і без права йти вперед.

…Як ця, незбагненна для бі­ль­шості війна увійшла у долю варвинської родини Харланів, колектив газети дізнався випадково. Якось вчителька фізики першої Варвинської одинадцятирічки Ольга Федорівна Харлан, котру не одне покоління варвинців пам`ятає не просто як гарного педагога, а як неординарну, принципову людину, запитала: чи не можна організувати доставку варвинської районки на буремну Луганщину, де несе службу в АТО її син Володимир. І помандрувала наша газетка, в чомусь сільська, провінційна, як-то кажуть, не взірець журналістики, на Донбас, до наших воїнів. Її там, виявляється, чекали, бо це – ніби звісточка з дому, клаптик такого близького і такого далекого мирного життя…

 

Якими були „довоєнні” роки Володі? Нині синові 33, розповідає Ольга Федорівна, у 2001-ому після закінчення школи з відзнакою із трьох вузів, куди мав змогу вступити, обрав політехнічний. Свого часу мріяв про військову службу (старший брат Ярослав – кадровий військовий), але за станом здоров`я не вийшло – „чорнобильська” дитина, з 13 років – гіпертонік. У старших класах дуже захоплювався радіотехнікою, тож і вибір майбутнього фаху був ніби очікуваним, але під час вступу (доки мама затрималася у черзі на здачу документів на радіотехнічний факультет) Володимир визначився інакше. Закінчив і бакалаврат інженерно-фізичного факультету (спеціальність „електрометалургія”) Національного технічного університету КПІ, і магістратуру – навіть з правом викладання у вишах. Аспірантуру ж, куди наполегливо запрошували, переважило прагнення практичної роботи. Ще зі студентської лави Володимир підпрацьовував у Інституті електрозварювання ім. Патона, навіть має власний винахід.

На шостому курсі захопився геологією, розпочав роботу у потужній на той час компанії „Надра України” інженером-геофізиком (підприємство „завалили” за часів Януковича і дограбували з початком військових дій на Донеччині, де у 2014-ому воно ще діяло), подумував про навчання у Івано-Франківському уні­­вер­­ситеті нафти і газу. У вільні хвилини серйозно займався боротьбою джиу-джитсу, бронзовий при­зер чемпіонату Ук­раїни – якраз незадовго до мо­бі­­лізації.

Ніби за іронією долі, Володимир власними ногами за 6 років пройшов ті землі – Донеччину, Луганщину, напередодні захоплення, а невдовзі, повернувшись сюди у складі сил АТО, не впізнав цей сплюндрований край.

Як юнак, непридатний до вій­ськової служби за станом здоров`я, потрапив в АТО?.. А як у ті перші хвилі мобілізації: гуртожиток – в оточенні, кожен з юнаків, хто на той момент підписав документи, вже за три дні – на службу. Ольга Федорівна розповідає: син, і за характером, і за стилем життя, звиклий до самостійності, ніколи особливо не розповідав деталей ні мобілізації, ні тим паче подальшої служби, а це – рік на передовій (!), без жодних ротацій. Проте і здогадатися не складно: чи могла людина з твердим чоловічим стержнем, зрештою, з татуюваннями Шевченка на тілі шукати способів уникнути служби?.. Вже згодом зізнався матері, що однак би пішов за власною волею і спробу таку вже робив.

Після рівненського і львівсь­кого полігонів – Сєвєродонецьк, Костянтинівка – розташування 53-ої окремої механізованої бригади ЗСУ, а це, як відомо, самісінька „перша лінія”. Молодший сержант Володимир Харлан – командир відділення протитанкового дивізіону, має низку відзнак і нагород за службу. Про всі ті реалії війни – кров і піт, втрати, нелюдські умови служби (скандал довкола Широкого Лану – це було саме з його побратимами), він ніколи не говорить з рідними, певно, що оберігає від болю і негативу.IMG_20150824_100846_2-1

Весь час служби, нині відгукується Ольга Федорівна, Володя вішав мені локшину на вуха. При листуванні „електронкою” все показував: ось тут, мамо, ми живемо, а отут я сплю, ми за кільканадцять кілометрів від передової… І ніколи – про справжню війну. Але очі, його очі після демобілізації, його затята мовчанка, категорична відмова брати із собою до Києва речі, які слугували йому на службі, матері і так про все сказали…

Як пережили цей період Ви з чоловіком (тато Володимира і Ярослава Андрій Михайлович свого часу трудився у газовій службі, а нині – у комунальному підприємстві)? – запитую співрозмовницю. Володя – це не перший мій фронт, розповідає вона. Пекло для всієї нашої сім`ї розпочиналося ще з кримського референдуму, адже старший син, інженер-метролог, служив у військовій частині Євпаторії. Після тих подій із 35 колег-військових, більшість – однокурсники, лише восьмеро, і серед них Ярослав Харлан, не зреклися присяги навіть не стільки державі, як своїй землі, батькам, родині. Без­­збройних за­ручників, залишених ніби в оточенні, побитих чеченцями, через два місяці очікування і невідомості пе­ревезли на ма­терикову Ук­раїну волонтери. Ступивши на Херсонщину хлопці ці­лу­вали українську землю…

Перший час дружина стар­­шого сина з донечкою (приїхали саме у день сумнозвісного референдуму) мешкали у його батьків, у Варві – одразу на допомогу прийш­ли су­­сіди, ко­ле­ги по школі. Нині родина, кот­ру вирвано із звичного, налагодженого життя у Криму, знаходиться у Миколаєві, де продовжує службу Ярослав Андрійович, але і тут, мабуть, тимчасове пристанище – така доля військового.

У чому шукала розраду, як трималася мама у той непростий період життя? Від думок знаходила забуття так: звісно ж, вдень – робота в школі, копітка, виснажлива, долучилася до шкільної волонтерської групи – педагоги Н. Кудринецька, О. Вовчук, Т. Карач та інші й активні школярі – „волонтерський”, нині 9-й, клас, готували випічку, плели маскувальні сітки тощо, а на дозвіллі майструвала із пластикових корків фігурки для саду, шила-вишивала, читала книги, а чи не щовечора чоловік намагався вивести на прогулянку Варвою. Та однак телефона з рук не випускала ні на мить…

А ще, як каже українка від роду, з корінням з Озерян, може, і від пережитого особисто, і від усвідомлення, що сталося з Україною в цілому у ці роки, ще більше утвердилася у своїй національній приналежності, гостро реагує, коли українці говорять „чужою” мовою. Будучи „дитиною Радянського Союзу”, людиною нерелігійною, нині шукає свій шлях до Бога.

Як ведеться нині, після демобілізації, молодшому – Воло­димиру, із вже військової родини Харланів? «Я дуже вдячна всім людям, які підтримували Володю в період служби, допомогли спорядитися, як слід, підтримали після неї, подбали про реабілітацію, – завершує розповідь про синів Ольга Федорівна. – Це дуже хороші друзі із його київського спортзалу, а нині Володя тренується ще більше, аніж раніше, а також представники протестантської церкви – німецької лютеранської, котру почав відвідувати син, і де, мабуть, знайшов близькі власним ідеї і погляди.

Дякує мама й іншим добрим людям, котрі траплялися і на його, і на Ярославовому шляху, рідним, котрі з особливою увагою і теплом поставилися до них у важкий час. Без осуду говорить і про тих, хто відгукується про мобілізованих хлопців так: там же платять гроші… Лишень нагадує, чого вартує та зарплата – частенько життя людини.

Володимир знову працює у київській компанії, але нині робота пов`язана з комп`ютерним програмуванням. А Ольга Федорівна поступилася наполяганням рідних – за вислугою років вийшла на пенсію. Преконана, що старші, виробивши свій продуктивний ресурс, мають давати дорогу молоді – у роботі, у виборі майбутнього для країни.

Про ту війну, де мусив побувати син, зазвичай у колі сім`ї не говорять. Говорять більше про життя, чому так все відбувається. Якось, каже Ольга Федорівна, запитувала Володю: як же налаштовані місцеві мешканці на Донбасі, котрих споглядав і до АТО, і під час. Відповів десь так: вони і тоді, і нині живуть думкою про Радянський Союз, про ковбасу за 2,20 і „чекушку” за 3,40…

Від себе ж жінка, розумна, освічена і досвідчена, з міцними характером і життєвими орієнтирами, додає: передовсім ми, українці, програємо війну за душу і розум наших людей. Мешканці Донбасу не мають елементарного доступу до інформації з України, перебуваючи у полі дії чужої пропаганди.

А якщо говорити ширше про проблеми України в цілому – маємо непочатий заділ у плані виховання молодої людини. Завтра – це мама чи тато, член суспільства, виробничого колективу чи його керівник, а то й керівник держави. Якими будемо всі ми, якими пустимо у світ наших дітей, таким і буде майбутнє України…

Є.Зима
Фото з архіву родини Харланів.