«В село мене кличуть на сповідь тривоги…»

IMG_3539

Нова недавня зустріч у літературній вітальні нашого райцентру – з неординарною уродженкою Антонівки, талановитою поетесою Нідією Кольцовою просто черговою у низці творчих заходів і бути не могла, бо це прізвище відоме багатьом варвинцям, хто небайдужий до поетичного слова, хто пишається нашими відомими земляками і цікавиться їх творчістю.

Хоч жінка більше 45 років живе, трудиться і творить на Київщині, однак поетичну снагу вона завжди черпала зі спогадів про малу батьківщину, милі серцю куточки села та його простих і таких справжніх людей, з дитячих радощів і жалів проростала її чутлива душа і шлях у широкі світи.

Зустріч у вітальні Варвинської ЦБС була теплою не тільки тому, що варвинські бібліо­те­карі гостинно приймали ко­легу з Броварщини, адже Надія Тимофіївна нині трудиться бібліо­текарем Требухівської бібліотеки Броварського району, а й тому, що залу наповнили істинні і давні шанувальники її творчості – члени районної ветеранської організації, поетичного клубу, творчих колективів районного і Антонівського будинків культури, небайдужі до поезії земляки. Квітли вишиванки на гостях творчої зустрічі, квітли букети в руках і приязні посмішки – на обличчях.

Член Національної спілки журналістів України, лауреат районних конкурсів авторської пісні і поетичних, за активну творчу і громадську діяльність нагороджена Почесним знаком товариства «Чернігівське земляцтво» – ці віхи творчої біографії Н.Кольцової нагадали варвинські бібліотекарі, представляючи загалові шановану гостю. Вона ж розпочала спілкування не з власних регалій, напрацьованих за роки творчості, а з поезії, присвяченої Варвинському краю, що залишається назавжди рідним для неї, і одразу налаштувала слухача на ліричний лад, тепле, ніби родинне спілкування.

Варвинський край, батьківщино моя,
Вкотре в любові освідчуюсь я,
В пам`яті й досі нічого не стерте,
Через роки повертається вперто.
Рідній Антонівці, доки жива, –
Вдячність, пошана й найкращі слова.
Те, що в дитинстві тримали долонями,
Не покидає, навічно в полоні  ми…

З перших рядків, що полинули з вуст авторки, до речі, вмілого читця, кожен зрозумів, що слухає не просто обдаровану Богом поетесу, а й має нагоду торкнутися її щедрої душі, споглядати духовно наповнену особистість із твердими життєвими принципами.

Сумирно кінь пасеться на отаві,
А день новий погоду обіця.
Неподалік від Удаю, в заплаві,
Я усвідомила, що мить оця –
Божественна, чаруюча, мінлива,
Вона мене у юність поверта.
І незбагненні відчуття щасливі
Дарує вкотре… Я уже не та,
Не юна і гінка провінціалка,
Що із Антонівки у світ широкий
Разом з духмяністю бузку, фіалки
Сум за селом взяла, неспокій.
Життя мене обіруч підхопило
І понесло, бували й віражі,
Долала їх уперто і несміло,
Наблизилась, здавалось,  до межі.
До лінії отої, за якою,
Я думала, назавжди зупинюсь.
Так ні, мене життєвою рікою
Кудись несе… Але я не боюсь!
Мені б лише почути спів  пташиний,
Пірнути в сад, у яблуневий цвіт.
Хоч поглядом обняти край  дитинний,
Той, із якого вирушила в світ…

Життєствердні поезії-присвяти рідному краю із улюбленого поетесою циклу «Антонівка» змінили щемливі про батьків, котрі понад три десятиліття вчителювали у Антонівці, про бабусю, односельців. Особлива емоція бриніла у «Де батькова вишня росте», «Мамин килим», «Дитячий гріх» і ін.

…Уже не нап`юся з дитинства криниці,
В дворі не пройдусь споришем,
Мені вже не сняться казкові жар-птиці,
Їх змило правічним дощем.
Немов і успішна, немов і щаслива,
Немов і надійні тили,
То звідки взялася ця думка  зрадлива,
Що ніби невірно вели
Мене по життю особисті  дороги,
І часом робила не те?
В село мене кличуть на сповідь  тривоги,
Там батькова вишня росте…

* * *

…Мамо, це ж ви не доспали,
Душу вкладали в шиття,
Як же Ви вибрали вдало
Барви самого життя.
Мамо, як гляну на квіти,
Зразу згадаю село,
В щасті зросли Ваші діти,
Бачили ласку, тепло.
Мамо, у нашій крамниці
Килимів кращих нема.
Ніби на крилах жар-птиці
Ви прилетіли сама.
Мамо, довіку над нами
Сонце, зоря і світи –
Все, що Ви вишили, мамо,
На килимі «Земле, цвіти»…

Заслухалися гості літературної вітальні живим, соковитим словом поетеси. В уяві поставали мальовничі приудайські пейзажі, картини нехитрого сільського побуту, щирих стосунків поміж сільчан, виписані тонким пером майстрині.

Безліч своїх віршів поетеса проникливо, майстерно читала напам`ять, і це теж мистецтво, підвладне далеко не кожному.

А ось у голосі туга, прикрість за наше сьогодення і все ж таки незборима впевненість, що все здолаємо:

… Не хочу в Ізраїль, не мрію про Штати,
Моя Батьківщина для мене свята.
Хай буде щаслива, вродлива, багата,
Як вечір погожий, як юні літа.
Я, мамо, ніколи її не покину.
Я, мамо, ніколи не зраджу її.
Величну й красиву люблюУкраїну,
І даль журавлину, і спів солов`їв.

* * *
Відірвусь я колись від дерева роду,
Упаду, упаду у високу траву.
Не в траву, не в траву, бо мені в нагороду
Приготують старанно оселю нову.
А допоки живу, і люблю я, і мрію,
Стійко зношу усе, що нам доля дала.
І плекаю свою заповітну надію,
Що країну не всушить чужа омела…

* * *
… З Богом в серці подолаєм  різні перепони,
І незмінними залишим всі наші кордони,
Знаємо, що наше щастя – це праця невтомна,
Наша щира, ніжна мова – скарбниця бездонна.
Слався вічно, рідна ненько, наша Україно,
Гарна пісня, щедра доля і воля орлина.

Вагомий доробок поетеси – тема Другої світової, зранених фізично і душевно земляків. Деякі з таких поезій наша газета публікувала у попередні роки, деякі ми слухали, ніби вперше. Це щемливі «Трофейна ложка», «Бабуся рано посивіла…», «Солдатська вдова», «Ветерани» та інші. Здригається її лірична душа і від воєн, катастроф сучасності. У лютому цього року у «Голосі України» друкувалися її два вірші про АТО.

Учасники поетичної вітальні переглянули відеоролики зі зборів земляцтва, зустрічі у рідній школі, з концертів на столичній сцені, де виконувалися пісні на слова Надії Тимофіївни (всього ж їх, виявляється, має більше 45 на музику 6 композиторів). І зокрема, в співавторстві з донькою Оксаною, котра працює музичним керівником у дитячому садку та логопедом у школі. Співали на зустрічі із земляками талановиті мама і донька й дуетом авторську пісню «Батьківське село».

Насамкінець зустрічі Надія Тимофіївна приймала слова виз­нання і вдячності за творчість від розчулених земляків: очільниці ЦБС Олени Короленко, засновниці варвинського поетичного клубу „Первоцвіт” Алли Лисобикової, голови райради ветеранів Марії Качаєвої, котра також зачитала вітання від вчительки Н.Кольцової Л.І. Ягової, а також односельців з Антонівки, зокрема, творчого вокального колективу «Антонівчанка» під керівництвом Н.Волік, співочого гурту «Надвечір`я» (Варва, кер. К. Держилова), клубу рукодільниць «Золота осінь».

– У наш такий непростий час, коли не вистачає тепла, щирості, поваги між людьми, теплого слова, – говорила Олена Вікторівна, звертаючись до гості, – Ваша поезія – як промінчик сонця у похмурий день – зігріє душу, радістю наповнить, подарує настрій і надію на краще. Бог подарував Вам великий талант, тож пишіть, творіть, віршуйте.

Антонівчани вітали поетесу-землячку щирою піснею, сердечним запрошенням на гостини і теплим словом про її рідних. Зокрема, Надію Волік мама поетеси вчила німецької мови, тож і через роки пригадує завчену колись пісеньку. Це ж добрий спомин про добрих людей. Пісенні вітання Надії Кольцовій підготували і учасниці варвинського „Надвечір`я”, а спільне фото поєднало всіх на довгу і добру згадку.

Є.Зима,  фото автора