ЙОГО НАЗИВАЛИ «МЄЛЯ»

Без имени-2Я так і не встиг свого часу познайомитися з Віктором Мельником особисто. І, на жаль, згодом втратив таку можливість назавжди. Наше з ним спілкування звелося лише до передачі привітань один одному через його рідну сестру Віру, з якою ми працюємо разом у Головному управлінні Державної служби з надзвичайних ситуацій у Донецькій області.

Саме від неї я дізнавався про те, як ідуть справи у цього простого сільського парубка, який, рано втративши батька, незважаючи на свій юний вік, став надійною опорою для матері, бабусі та молодшої сестри.

Я ніколи не бачив, але щиро поважав цього молодого хлопця. Отримавши повістку з військкомату, не вагаючись і не роздумуючи ані миті, він пішов захищати нашу Україну від агресії сусідньої держави.

Хоча Віктор народився та провів майже все своє коротке життя у селі Світличне Варвинського району Чернігівської області, український Донбас не був для нього чужим та незнайомим регіоном. Саме там, у Донецьку, у період із 2008 до 2009 років хлопець проходив свою строкову службу, саме тоді близько познайомився з шахтарським краєм, із його, у своїй більшості, працелюбними та щирими мешканцями.
Через шість років доля знову повернула його на Донеччину, охоплену полум’ям війни…

Після мобілізації Віктор пройшов навчальні військові збори під Львовом, де отримав військову спеціальність снайпера. З березня до грудня 2015 року брав участь у антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. За мужність і відвагу, проявлені у бойових зіткненнях, хлопець був заохочений командуванням короткотерміновою відпусткою додому.

Четвертого грудня 2015 року, через два тижні після повернення з відпустки на передову, Віктор Мельник загинув від кулі ворожого снайпера поблизу селища Зайцеве Артемівського району Донецької області.

Того ранку Віктор змінився з бойового чергування та саме мав піти відпочивати, коли позиції 57-ої окремої мотопіхотної бригади почали підступно обстрілювати ворожі снайпери. Але коли командир підрозділу спитав, хто готовий вийти на передову, щоб відбити снайперську атаку, Мельник не роздумуючи стрімко підняв руку вгору. По-іншому просто і не могло бути, тому що «Мєля» (військовий позивний Віктора) ніколи не ховався за спини своїх товаришів, намагався усюди бути попереду…

Українські снайпери вогнем у відповідь змусили ворогів відступити. Товариші по зброї із полегшенням перевели подих та покликали «Мєлю», який продовжував нерухомо лежати на промерзлій землі. Відчувши недобре, кинулися на допомогу Віктору, але усі спроби врятувати його були марними. Російський снайпер влучив хлопцю у голову, обірвавши життя патріота, якому виповнилося лише двадцять п’ять років.

П’ятого травня 2016 р. у Світ­- личан­ській школі земляки вшанували пам’ять загиблого героя, відкривши меморіальну дошку на фасаді школи, де він навчався.

Віктор не встиг одружитися, народити та виховати власних дітей, не встиг зробити ще багато іншого у своєму короткому житті. Усі свої нездійснені мрії він поклав на жертовний вівтар цієї війни заради нашої спільної майбутньої перемоги.

Віктор Мельник поклав свою голову за український Дон­бас… За мій Донбас! Са­ме тому і на мені особисто лежить від­­повідальність перед цим хлопцем за подальше майбутнє цього регіону.

Двадцять сьомого червня 2016 р. Віктору виповнилося б 26 років.

Рідна сестра героя Віра Мельник гідно працює в управлінні цивільного захисту Головного управління ДСНС України у Донецькій області не лише за себе. Віктор завжди поруч із нею. Як янгол-охоронець.

Давайте разом згадаємо про справжнього українського патріота, одного з численних синів нашої Батьківщини, які віддали свої дорогоцінні життя за незалежність нашої держави.

Світлій пам’яті бійця 57-ої окремої мотопіхотної бригади Вік­­тора Мельника
та всіх загиблих патріотів України
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Боже, чи ти є у світі,
Чи на це воля твоя?
Чому гинуть наші діти,
Тоне у крові земля?
Чому знов напризволяще
Нас покинув серед бід?
Чому першими найкращі
Залишають земний світ?
Чому стогне Україна,
Захлинаючись в війні?
Проводжає мати сина
На кладовище в труні.
Невже, Боже, досі мало
Натерпівся наш народ?
Може, вже пора настала
Захистити від незгод.
Може, досить з нас: Руїна,
Тяжкий сталінський терор.
Рани в серці України – Геноцид, Голодомор.
Може, ти даремно, Боже,
Сумну долю дав нам в дар.
Українцям треба, схоже,
Лихий скинути тягар.
Щоб пожити добре встигли –
За себе і рідних.
Світла пам’ять про загиблих,
Добра шана для живих.
Марно ворог скаженіє
Люттю злісною атак,
Доки гордо майоріє
В небі жовто-синій стяг.

Ігор ГОНЧАРЕНКО, м. Краматорськ