«Село моє, для мене ти єдине…»

IMG_20160218_125546

Такою була тема уроку з розділу «Наш край у давнину» з історії України в 7-му та 8-му класах.

Ще будучи школяркою, я запитала вчительку історії Галину Захарівну Холодну, чому ми не вчимо про своє село, адже довгожителі розповідають про нього так багато цікавого. А вона мені відповіла: «Олю, «наш адрес – не дом и не улица, наш адрес – Советский Союз». Дивись, виростеш, то мовчи більше, бо ще пришиють націоналізм…».

Та коли я стала на педагогічну стежку, при можливості завжди розповідаю учням про наше село в давнину. Особливо про період 20-го століття, про який я так багато чула з вуст старожилів – свого діда Тихона 1888 р. н., бабусі Моті 1900 р. н., діда Диментія 1894 р. н. Вони багато розповідали про пані Собольку (1870 р. н.), яка жила в Дащенках і мала 40 десятин землі та 20 десятин дубового лісу, але не мала рідні. По її заповіту була побудована наша стара дубова церква. А ще про панів Шульгів – Михайла і його брата – які жили на Дуку і мали кінну молотарку. Про єврейські торгові лавки на Дуку…

Нещодавно на урок історії я запросила жительку села Наталію Дмитрівну Олійник (1938 р. н.). ЇЇ батько був відомим майстром, а дід Мина умів добре куховарити і навчив онуку пекти найкращі короваї та пироги. Дід же навчив Наталію Дмитрівну й вишивати – ще й дотепер вона вишиває диво-корсети, сорочки, рушники, які принесла показати дітям.

А ще розповіла про голодомор, війну, репресії, про важку працю в колгоспі, скромне вбрання, злиденну їжу. Але, як сказала Наталія Дмитрівна, попри все, село жило з піснею – з нею їхали на роботу і вертались з роботи. А як гарно відзначали весілля, Паску, Зелені свята, щедрували, колядували, проводили толоки! Це згуртовувало, ріднило.

Дітям запала в душу розповідь. Володя Горячев та Олег Бабенко сказали: «Ми б теж хотіли жити в рідному селі, адже тут спокійно, небо просто голубить, а захід сонця ніби говорить: «Лягайте спати, бо завтра чекає багато непочатих справ на городі». Але ж якби була робота у селі! Нам так сумно, що село вмирає, хати стоять розвалені, кругом бур’яни, кущі…»

А мені подумалось – може, хтось і почує цей дитячий крик душі. І знову село відродиться з його звичаями і нелегкою буденністю.

О. Момот, вчителька історії, с. Дащенки