Пишаємося ними

ДВІ ВІЙНИ В ЖИТТІ ОЛЕКСІЯ ПОПОВА

20150804_092948

Народився Олексій Вік­торович в Запорізькій області в с­елищі Приазов’є. Закінчив міс­цеву школу, пішов служити в армію. Рік відслужив в Одесі в піхотних військах, а далі записався добровольцем в миротворчі війська ООН в Югославії (Боснія і Герцеговина). На той час там йшла війна (1994-1995 р.р.,Сараєво). Має нагороду ООН – медаль «За службу миру».

Повернувшись додому, закінчив водійські курси і пішов працювати. А потім так сталося, що доля його привела на нашу Варвинщину – приїхав до товариша в гості і залишився в Остапівці, одружився, але перший шлюб не склався. Через якийсь час одружився вдруге на Наталії Вікторівні і у них народилася донечка Олександра. Родина мешкає у Варві.

До війни, вже другої – а нині він є учасником АТО, Олексій Вікторович працював водієм в одному з місцевих ПП. І ніколи чоловік не думав, що доведеться відчути вдруге на собі пекельний дотик війни, ще й на рідній Україні. В зоні антитерористичної операції він знаходиться вже рік, за цей час вдома був тільки двічі. Навіть свій 40-ий день народження, який відзначив минулого березня, зустрічав на полігоні. І нинішнього року знову святкуватиме на передовій. А вдома його терпляче чекають дружина з двома доньками, плекаючи сподівання, що війна закінчиться і їхній чоловік і тато повернеться додому.

Нещодавно Олексій Попов побував вдома в короткотерміновій відпустці, і нам вдалося з ним поспілкуватися.
– Олексію Вікторовичу, коли Ви отримали повістку і як до цього віднеслися рідні?
– Повістку отримав в лютому минулого року. Я не ховався, не відмовлявся. Дружина, звичайно, плакала, умовляла мене залишитися. Але я сказав, що треба йти і крапка. Це мій чоловічий обов’язок захищати Батьківщину.
– Де Ви проходили перепідготовку?
– Спочатку нас відправили в Рівне на полігон. Найважче було звикнути до польових умов проживання, до фізичного навантаження. Коли після зручного ліжка і теплої постелі – збиті дошки, сирість, пліснява. Умови проживання були нелюдські. Я спочатку навіть трохи схуд.
Погане харчування, немає де вмитися, побритися, попрати одяг. Серед поля палатки, в яких спало по 36 чоловік, холодно, грілися біля буржуйок. Від холоду врятували нас волонтери, які привезли спальники.
А через три тижні нас відправили в Миколаїв для проходження бойового злагодження. Там умови вже були кращі.
В Миколаєві ми пробули три місяці. А далі в червні минулого року – ешелонами в зону АТО – в Розівку, яка розташована на 40-кілометровій відстані від Маріуполя і Волновахи. Це окраїна Запорізької обл. Там знаходиться наша база артилерії. Це так звана друга лінія оборони.
– Яке у Вас, Олексію Вікторовичу, звання і в яких військах Ви служите?
– Служу в 79-ій Миколаївській окремій аеромобільній бригаді(ВДВ). Спочатку я був навідником, а нині – командир відділення вогневої підтримки командира батареї (кулеметне відділення). У мене в підпорядкуванні 17 чоловік. Маю звання молодший сержант.
– Чи є відмінність між війною в Югославії і так званою нашою АТО?
– Ця війна гірша, жорстокіша. В Югославії більше використовувалася стрілецька зброя. Тоді було зрозуміло, де свій, а де ворог і дозволу на стрілянину не потрібно було чекати – бачили ворога і стріляли. А на цій війні наша піхота і піхота противника практично не стикаються або стикаються дуже рідко – все вирішує артилерія. А ще нам не завжди дозволяють відстрілюватися, особливо зараз.
– Хто вас в основному забезпечує усім необхідним? Волонтери?
– Маємо забезпечення і від Мініс­терства оборони: форма, зброя, паливо, автомобілі. Але без волонтерів не обходиться. Я б сказав, що 70% усього, що у нас є – це волонтерська допомога. Вони нам доставляли спальні мішки, пічки-буржуйки, продукти, пральні машинки, бензопили, навіть тепловізор. Наше керівництво вже просто звикло, що волонтери привезуть все, що потрібно бійцям. Навіть іноді так і кажуть: «Дзвоніть волонтерам». А ще з дому отримуємо посилки.
– В яких умовах Ви живете зараз?
– Відремонтували приміщення школи і в ньому розмістилися, а частина хлопців – на колишній фермі. Своїми силами зробили літній душ, а на зиму – парилку. Поспати і помитися є де, а це – основне.
– Як місцеві мешканці ставляться до армії?
– Скажу відверто, 90% населення, на жаль, підтримують Росію. Був один випадок. Наші розвідники помітили диверсійну групу противника, кинулися її наздоганяти, а бойовики сховалися в селі. Прочесали його кілька разів, але так і не знайшли їх. Місцеве населення допомогло бойовикам сховатися, або переодягнули у цивільний одяг.
Можливо, населення й зазомбоване російською пропагандою. Адже там українського телебачення немає. Та й у нас не завжди по телебаченню говорять правду про АТО, про кількість загиблих бійців. А те, що відбувається насправді, відрізняється від того, що подають у ЗМІ. Насправді війна виглядає жахливіше, ніж показують у новинах.
– Чи зустрічалися, розмовляли віч-на-віч із ворогами?
– Ні. У нас зовсім інші завдання.
– Коли останній раз Ви застосовували зброю?
– В серпні минулого року брали участь в боях під Старогнатівкою. Нині ж важку артилерію, в тому числі і міномети, заборонили, відвели на другу лінію оборони, тому ми й стоїмо на базі.
– Коли було «найспекотніше»? І чи було Вам страшно?
– І в прямому, і в переносному значенні «найспекотніше» було в серпні минулого року. Саме тоді ми відчули на собі і обстріли «Градів», і тяжкої артилерії ворога. Найчастіше гатили по нас вночі, а вдень ми переховувалися в лісопосадках, щоб безпілотники не зафіксували наші позиції.
А не бояться на війні лише дурні. Звичайно, було страшно. Особливо одного разу, коли ми виїхали в поле виконувати бойове завдання і зі сторони супротивника по нас почали стріляти із «Градів». Наше щастя, що їх корегувальник схибив і ввів невірні координати (помилився десь на кілометр). Коли наступного дня ми повернулися на те місце, холодний піт потік по спині – там, де ми стояли напередодні, поле було перерите «Градами».
– Олексію, скажіть, будь ласка, який настрій у бійців?
– Дух бійців – іти вперед. Усі ми хочемо, щоб закінчилася війна. І тому негативно ставимося до Мінських домовленостей. Можливо, не всі ще вміють добре воювати, але є високий бойовий дух. Ми не боїмося визволяти свої землі. Ми повинні здолати ворога заради своїх дітей. А армії нашій просто не вистачає грамотних бойових командирів і генералів.
– Як підтримуєте зв’язок з рідними?
– Мобільним телефоном. Обов’язково вранці дзві­нок – по­ба­жати доб­­рого ранку, а ввечері – на добраніч.
– Я знаю, що Ви підписали контракт? Чи радилися Ви з рідними з цього приводу?
– Ні. Поставив вже перед фактом. Дружина знову плакала, діти говорять, що швидку викликали. Єдине, що пішов на поступки дружині – підписав контракт поки що на півроку. Але якщо потрібно (всміхається), буду воювати, як мовиться, до останнього москаля.
– Які Ви маєте нагороди за службу в АТО?
– В грудні від командування отримав грамоту, а вже пізніше від Української Православної церкви Київського Патріархату – медаль «За жертовність і любов до України».
– Що б Ви побажали своїм землякам, особливо чоловікам, які не хочуть іти служити?
– Якщо вони ховаються, значить у них немає почуття патріотизму, і дійсно краще їм залишатися вдома. Це ж стосується і випивох, або як ми їх називаємо «аватари». Їм немає що робити на війні, з ними одні проблеми.
– Про що найчастіше думається на війні?
– У такі хвилини думаєш про життя, як воно проходить, думаєш про сім’ю. Я в свої 40 років маю що аналізувати.
Ми всі маємо надію на краще. Сподіваємося, що врешті війна закінчиться і ми повернемося додому.
– Дякую, Олексію Вікторовичу, за розмову. Від всіх земляків-варвинців бажаємо Вам легкої служби і повернення на Варвинщину живим і здоровим, повним сил і енергії.
Розмову записала Н. ПАЛЯНИЦЯ,
фото автора і з архіву О. Попова