Забуттю не підлягає

Спасибі за життя

Дорога редакціє, хочеться привітати через вашу газету нашого тата і дідуся Федора Івановича Гапона з Днем Перемоги, доки ще є це свято. Мало вже їх лишилося – ветеранів, і живуть вони споминами про голод, війну, відбудову. Скільки живуть, стільки і трудяться.

___________________________________

На знімку американець Джонсон, українець Федір Гапон, француз Бусенар і англієць Еванс – фото групи патрульних на віденській вулиці зберігається у Леляківській школі, родині фронтовика, а також – у районній раді ветеранів, де і допомогли встановити імена представників союзницьких військ.

___________________________________

Була у Леляках велика сім’я Гапонів – п’ятеро дітей. В 1941 р. призвали на фронт старшого брата Андрія, останню звісточку отримали від нього зі Сталінграда. В 1943 р. пішов на війну батько, в 1944-ому при форсуванні р. Вісла загинув. Того ж року мобілізували старшу сестру Мілю в Донецьк, на шахти. Там вийшла заміж, проживала в м. Микитовка. Після визволення Варвинщини призвали і нашого тата Федора Івановича. Вдома залишилися бабуся із сином Іваном 12 років і дочкою – 16-річною Марією.

На навчання відправили в м. Інза Пензинської обл. Потім м. Тейково в 114 дивізію 9-ої армії, повітряно-десантні війська.

Розповідає, як десантувалися з парашутами на капустяне поле. Говорить, складем парашут, наберем капусти і – в казарму. Хрустять безвусі вояки, як кролі, а вона така соковита і солодка, більше такої смачної ніколи й не їв.

В січні 1945 р. відправили на фронт – в Угорщину, м. Кечкемет. Із боями дійшли до м. Вена (Відень). Убрід переправлялися через невеликі річки. Викрутять портянки, виллють воду із чобіт і бігом, аж пар іде над колоною, бо ж холодно було, тільки весна починалася.

Так одного разу ноги натер, що іти не міг, командир відправив у кінець колони. Іде, кульгає, а колона пішла вперед. Сутеніє і раптом „дзиг” повз вухо. Снайпер – промайнуло в голові. Пригнувся й бігом, страшно стало, свої поряд, тільки треба міст перебігти. Дістався на другий бік, чує: „Стій, хто йде” і клацнув затвор. „Свій, свій!” – закричав, назвав номер частини. Кажуть: „Проходь…”. А потім говорили, що уже хотіли стріляти. Так за один вечір і без бою двічі дивився смерті в обличчя.

Призвався тато разом із односельцем, другом Андрієм Сидоровичем Овдієнком. Під час бою біля м. Зігерс він був убитий. Тато за кулеметом, Андрій поряд. Вибух, у вухах гуде, присипало землею, обтрусився, кричить: «Патрони давай». А друг мовчить, озирнувся – лежить, море крові, голова розбита осколком.

При штурмі Відня був поранений. У госпіталях зустрів і День Перемоги. Плакали, сміялися, бо Перемога, а на вулиці – весна, цвів бузок. Після госпіталю служив в 72-ому комендантському батальйоні в міжсоюзному патрулі. На фотографії – патрульний наряд: справа – американець, зліва – француз і англієць. Довго тато пам’ятав їхні імена, але роки стерли їх із пам’яті.

Одного разу по телевізору показували палац Франца Йосифа, а тато і говорить: „Я там був, там великий зал, і я там танцював вальс…”

1948-50 р.р. служив у Калузі, в 573-ому будівельному батальйоні, звідки й був демобілізований.

Прийшов додому. Хата стоїть підперта, щоб не впала, треба будуватися. Із сестрою ночами носили вільху із болота. Від непосильної, тяжкої праці ноги підкошувались, але все ж таки зложили невелику хатину. Одружився і знов будував, так все життя в труді і в турботах.

В наших Леляках тата знають, як доброго господаря, турботливого чоловіка, тата і дідуся. Після інсульту мама була прикута до ліжка 4 роки. Ми із братом приїздили, допомагали, але то все була незначна допомога. Все лягло на плечі тата, він був поряд день і ніч. Ще й господарство тримав. Два роки ще прожив сам, а потім ми забрали його в Чернігів, де з нами мешкає вже 7 років. Минулого року наш тато-фронтовик відзначив 90-річчя.

Вітаємо нашого татуся, дідуся і прадідуся, нашого солдата Великої Перемоги з цим вікопомним святом, бажаємо йому здоров’я. Ми, дочка, син, зять, невістка, внуки і правнуки, його дуже-дуже любимо і пишаємося ним. Зі святом всіх, хто виніс на своїх плечах тяготи війни, дав нам життя, мирне життя.

Наталія Федорівна КОСТЮК,
донька ветерана, м. Чернігів

Федір Іванович в обіймах онуків Сергія і Олександра та правнука Дмитра

НАЗАВЖДИ У ПАМ’ЯТІ

Спогади учасника Великої Вітчизняної війни Федора Івановича ГАПОНА зберігаються у Леляківській школі.

Народився я в с. Леляки 1926 року, в бідній сім’ї. У батьків нас було п’ятеро. Не легко жилося в ті часи, а особливо в голодомор 1933-го. Сім класів закінчив у 1940 році і продовжив навчання у Варвинській середній школі. Закінчив першу чверть, а далі не зміг продовжувати навчання – що не було у що взутися і одягтись. Відтоді і почав працювати разом із батьками у колгоспі ім. Шевченка на різних посильних роботах.

В 1941 рік. Грянула війна. Фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. 17 вересня німецькі війська захопили і нашу місцевість. Відтоді і леляківці 2 роки вимушені були працювати в общині на різних роботах. В 1943 р., після визволення нашого краю, був призваний польовим військкоматом до лав Радянської Армії. З початку 1944 року був зачислений в учбовий батальйон на молодших командирів в м. Інза. У серпні того ж року був відряджений у повітряно-десантні війська, частина знаходилась у м. Тейково Івановської області, де пройшов навчання. Здійснив 10 стрибків з парашутом: 5 – з аеростата і 5 – з літака. Це були навчальні стрибки. В січні 1945-го указом Верховного головнокомандуючого у складі 9-ої гвардійської повітряно-десантної армії, 14 дивізії, 353 гв. полку виїхали на фронт бойових дій 3-го українського фронту. Завдання – визволення західних держав, так як територія нашої Батьківщини уже була звільнена.

Нашу частину було передислоковано в Угорщину. Звідси і почалися для мене бойові дії. Перше бойове хрещення прийняв визволяючи угорське місто Зігерс. У важких боях за нього я втратив свого вірного друга, односельця Андрія Сидоровича Овдієнка, з яким проходили службу. Тіло його було поховане десь під кущем глоду за містом Зігерс. За взяття цього міста я був удостоєний медалі „За відвагу”. А потім – нові бої за міста і села Угорщини.

Назавжди залишиться в пам’яті той жахливий час, коли наша частина у перші дні 1945 року форсувала річку Раба. Звечора, коли ми впритул підійшли до річки, командування обіцяло понтонну техніку для переправи, але вирішило інакше. На світанку пролунав наказ форсувати – хто як зможе.

Річка гірська, швидкі шумні води поглинали все на своєму шляху. Німці з правого берега вели шалений кулеметний вогонь. Переправа почалася, а річка своїми водоворотами поглинала і відносила убитих наших солдатів. З такими труднощами ми йшли до Перемоги.

Після визволення Угорщини, перейшли кордон і почали визволяти міста і села Австрії, 6 квітня 1945 р. наша частина почала штурм столиці Австрії – Вени (Відень), де я був важкопоранений, контужений. Лікування проходив у військових госпіталях Угорщини і Австрії. Після лікування продовжив службу в частинах Радянської Армії на території Угорщини і Австрії, і лише в 1948 році повернувся на свою рідну Батьківщину, де теж продовжував службу. Звільнився в запас лише в грудні 1950 року.