БАГАТИЙ КИЛИМ ЙОГО ЖИТТЯdo-mat-bulanenko

Родом Михайло Буланенко з Брагинець – села, котре має сиву історію. Але відоме не тільки тим, що йому щойно виповнилося щонайменше 345 літ, що неподалік (побіля колишнього поселення Рим) більше, як дев’ять століть тому були розгромлені половці. Знане воно й відомими подіями та земляками, як от: Макар Марченко – один з повстанців на броненосці „Потьомкін”, Дорош Буланенко – учасник подій 1917 р. у Петрограді, до речі, родич Михайла Михайловича, Василь Погибко – партизан, Микола Петріченко – військовий льотчик, а ще – героями праці наших днів, як от Павло Дзюба – кавалер ордена Трудового Червоного Прапора, іншими трударями ферм і ланів.

Змалечку Михайло цінував селянську працю, бо народився у хліборобській сім’ї. Мама, Марія Сазонівна, працювала в ланці, до того ж, була інвалідом.

У рідних Брагинцях, де минуло дитинство Михайла, його юність, зрілі літа, де нині минає зима його життя, М.М. Буланенку знайомий кожен клаптик землі. Саме тут його заповітний куточок. Нехай не позначений на географічній карті, не оспіваний у піснях, але наймиліший і найрідніший. Саме тут відпочине серцем, бо змалку до нього приріс душею, відчув його босими ногами, осягнув у думках. Краплею роси і веселкою для Михайла Михайловича є цей куточок з його пролісками, луговиськами, зеленими вербами, білопінним акацієвим гаєм, блакитнооким ставом, вишневими садами.

…Згадав це, й ніби нестало за плечима літ. Немовби знову, вигорілий на сонці, облущений вітром, разом із його брагинцівськими однолітками біжить хлопцем до сільського ставка, щоб шубовснути у його теплі привітні хвилі. Хоча й не вельми часто те бувало, бо занадто вже самостійним був, і та рання самостійність не приймала напівправди у відповідях. Адже став самостійним рано, як і низка його ровесників – дітей війни, котра забрала в кого батька, в кого дідуся чи й матір, іншу рідну людину. Отож часто таким напівсиротам не вистачало впевненості у собі, людської довіри, прихильності. Тому-то, коли захльостували сумніви та самотність, вони бігли десь у польовий простір, зелений гай, до води, аби сонцем, вітром, напоєм прохолодного лісу змити накип вагань, відшукати впевненість. З отого суду над собою Михайло виходив не тільки з перемогою, але й з поразкою.

Проявивши самостійність, хлопець не розрахував своїх можливостей, коли після семирічки вирішив обрати фах гірника, вступивши до гірничо-промислової школи на Донбасі. Та, як виявилося, то не було його покликанням. Тому повернувся в Брагинці. Знав Михайло, що він – мамина опора, бо в сім’ї – єдиний чоловік. І донині пам’ятає мамині слова, вважаючи їх напуттям: „Не цурайся, синку, людей”, – торкнулася синового чуба пальцями сухими, затверділими від роботи в колгоспі та й по домашньому господарству.

Хоча від роду мав аж ніяк не богатирську статуру, але до роботи був беручким, й вона аж горіла у хлопцевих руках. Вирішив стати механізатором. Адже в ті роки вважалася вельми шанована й затребувана професія в селі. Рік опановував фах в СПТУ. А отримавши посвідчення тракториста-машиніста, Михайло Буланенко повернувся в рідне село, де в господарстві за ним закріпили зернового комбайна і трактора МТЗ-5 „Білорус”. Тоді ж закінчив вечірню школу і отримав атестат зрілості. Орав, сіяв, доглядав посіви, сажав картоплю. Потроху освоював механізаторську науку. І тут хлопцеві багато в чому допоміг тодішній бригадир тракторної бригади М.П. Кошовець. Сам відомий механізатор, він по-батьківськи ставився до молодих спеціалістів, учив їх хліборобському ремеслу.

Не помилився Микола Павлович у хлопцеві, бо той був працьовитим, ретельним, старанним, любив техніку, слухав старших. Пам’ятає слова старого механізатора: „У техніці закладена велика сила. Тільки треба її розумно використати. Ти, Михайле, цього не забувай…”

Й історія засвідчує правильність науки ветерана-хлібороба. В одному з номерів райгазети за 1970 рік вміщено знімок, де молодому хліборобу Михайлу Буланенку урочисто вручають нагороду за перемогу в трудовому суперництві серед молодих жниварів району. Хоча та нагорода й мала вельми символічний характер, одначе йому було приємно усвідомлювати власну причетність до великого і святого діла – творення хліба. До речі, він і з-поміж навчених досвідом хлібодарів не пас останніх, бо справу, яку робив, любив, віддаючись їй сповна завжди, за що й має районні почесні грамоти, неодноразово обирався депутатом сільської і районної рад.

Звичайно, увага до нього, визнання додавало сил, авторитету. Безсонні ночі, неспокійні дні знадобилися йому, коли став керівником – помічником бригадира тракторної бригади, де налічувалося близько 40 чоловік, а потім як керуючому брагинцівським відділком мармизівського колгоспу, коли стаціонарно учився на дворічних курсах керівних кадрів при Ніжинському технікумі механізації, і коли призначили головним інженером у колгоспі.

Хоч і став керівником, але не забув, як збирав хліб, адже за плечима були дев’ять жнивних сезонів на його комбайні. Він не раз стояв край поля після того, як воно, віддавши хліб, повногрудо дихало осінню. Не забувалося, як, заквітчавши дідівську „козу”, хлібороби трохи переводили дух і – на нове коло, бо посивіла стерня вже чекала на засів.

Все, що робив раніше, пішло на користь М.М Буланенку і як голові правління поновленої в його селі сільгоспартілі, котру очолював 11 років. Багато чого на краще тут змінив. Зокрема, за головування Михайла Михайловича добудували чотирирядне приміщення корівника на 200 голів худоби, звели склади міндобрив, отрутохімікатів, ФАП, сім житлових будинків для працівників господарства, проклали майже три кілометри доріг з твердим покриттям по селу, збудували водогін, потужні склади для зберігання зерна, заасфальтували тік…

Господарство не раз заявляло про себе хорошими показниками в праці, за що нагороджували перехідними прапорами. Зокрема, на відгодівлі худоби молодіжний колектив з вирощування м’яса виборов ІІ місце в республіці. Як нагороду, окрім іншого, кращим телятницям Людмилі Манишевій і Тетяні Стеценко була надана пільга на позачергове придбання (такий тоді був порядок) двох новеньких легкових автомашин.

Багато хороших трудівників було в селі. Звичайно, не всі вони сьогодні з нами, але Михайло Михайлович із щирістю говорить про механізаторів Миколу Нестеренка, Павла Коротуна, Павла Дзюбу, очільника тракторної бригади Михайла Ралка, бригадира рільників Володимира Овчара та багатьох інших. Загалом, всі працівники виробничих підрозділів господарства – тракторного парку, автогаража, рільничої бригади, ферми, робили вагомі трудові внески у спільний набуток усього колгоспу. Всі вони професійно виконували свої обов’язки, в рідному селі засівали свого часу повоєнне поле, стрічали перші у своїм житті жнива, знаходили друзів, однодумців, створювали сім’ї, ростили хліборобів…

З їх когорти і Михайло Буланенко. Доля йому хоч і посилала неабиякі випробування, але загартовувала, зміцнювала характер. Та прийшла зима життя, а з нею і проблеми зі здоров’ям, гіркота непростих буднів. Однак намагається здолати життєві незгоди спільно з дружиною Олександрою Андріївною, з котрою у парі ось уже більше як півстоліття. Виростили чотирьох діток – Івана, Віктора, Надію, Олександра, радіють вісьмом внукам і сімом правнукам.

Знаний Михайло Михайлович в окрузі і своєю причетністю до пасічницької справи. З Божими комахами дружить майже два десятиліття. Нині, можливо, дещо й менше приділяє бджолярству уваги, бо роки даються взнаки, але не полишає улюбленої справи, порається біля вуликів у дворі своєї оселі, котру з дружиною звели на третьому році спільного життя півсотні років тому.

Ось таке життя Михайла Бу­ла­ненка. То чесна й безкорислива праця на землі, з людьми і для них, бо віддав рідному селу все своє життя. Дасть Бог, наступного року зустріне він свій красивий і світлий життєвий ювілей – 75-річчя. Тож нехай, Михайле Михайловичу, цвітуть під небом синьооким ще довго-довго Ваші дні й літа, а тиха радість, чиста і висока, щодень нехай в обійстя заверта.

В. НАГОРНИЙ

На знімку: Михайло БУЛА­НЕНКО (фото із сімейного архіву).