«ДУШУ ГРІЛИ ДУМКИ ПРО ДРУЖИНУ

І НОВОНАРОДЖЕНОГО СИНОЧКА…»

img_9927

Війна. Просте слово. П’ять літер. Але скільки асоціацій пробуджує воно: біль, героїзм, патріотизм, туга за близькими людьми, ненависть, любов…

Історія, про яку піде мова теж просотана порохом, скріплена силою духу й невичерпною життєвою енергією. Вона про звичайного українського воїна Сергія Бахмача з Гнідинців.

У житті Сергія існує тепер чіткий поділ: те, що було до і після… Межею чи точкою відліку назавжди стала війна. До того він жив спокійним життям звичайного 25-річного юнака, влаштувався працювати слюсарем в цех видобутку нафти і газу НГВУ, в грудні 2013 року одружився, разом з дружиною Вікторією облаштовували своє сімейне гніздечко в Гнідинцях і чекали на первістка. Закохані мріяли про щасливе спільне майбутнє й удвох складали плани. Цю гармонію похитнули тривожні звістки з Донбасу. А 22 березня 2014 року увечері Сергію принесли додому повістку. Так у їхнє мирне життя, як і в життя мільйонів українців, прийшла війна.

Це була перша хвиля мобілізації, тоді говорили, що забирають хлопців на 10 днів на перепідготовку, тому ніяких думок і запитань ще не виникало, страху також не було. На той час у Сергія вже була за плечима строкова служба в танкових військах в Десні, він мав звання сержанта.

img_20140514_093419
Юнак не охоче говорить про війну, але вона – у ньому, в його очах, погляді, думках. Взагалі на його обличчі прочитати емоції дуже важко, про все розповідає спокійно, серйозно, відверто.

Його оповідь складається з коротких фраз: «Майже два місяці ми проходили навчальну військову підготовку на полігоні у Гончарівську, потім нас направили охороняти в Ніжині аеропорт, а далі відправили на Луганщину у с. Весела Гора, Вергунський роз’їзд, потім перекинули в Чугуїв, пізніше – під Волноваху».

Під час своєї розповіді Сергій не називає точних дат, а от його мама Алла Іванівна пригадує різні деталі, все до дрібниць. Здається, вона могла б по хвилинах відтворити кожен день того важкого року, коли її син був на війні. Вона пригадує той день, коли Сергій повідомив про відправку на Донбас, але ні каски, ні бронежилета у хлопця не було. Наступного дня Алла Іванівна зі сльозами на очах прийшла на роботу до сільської ради, поділилася своїми переживаннями з колегами, а також з директором сільгосппідприємства «Прогрес» Миколою Бойком. Він заспокоїв жінку і вже через день вручив їй бронежилет і каску для сина. Жінка дуже вдячна Миколі Івановичу, що він не залишається осторонь людських проблем, та голові села Наталії Міщенко, котра організовувала земляків на підтримку воїнів.

25 липня у складі першої танкової бригади боєць Сергій Бахмач був передислокований до зони проведення антитерористичної операції під с. Весела Гора. Там і отримав бойове хрещення. Я навіть боялася запитати, що відчуває людина, опинившись в самому пеклі війни, які думки рояться в голові під час мінометних черг?img_20141027_104112

– Ми ще на той час пороху не нюхали, – посміхається, – до кінця всього не усвідомлювали. Їхали в зону АТО навіть з цікавістю. – далі говорить мій співрозмовник. – Уперше змішане почуття страху з’явилося, коли по нас почала стріляти ворожа артилерія, коли за крок від мене гриміли вибухи і свистіли кулі. А вже днів за три ми звикли до такої канонади.

На війні легких днів не буває, говорить Сергій. Він пригадує, як під час мінометного обстрілу супротивника будинок, в якому вони жили в с. Вергунський роз’їзд, розбомбили і під завалами у вогні опинилося четверо вояків, а журавчанин Володимир Мирвода під вибухи і свист осколків та куль кинувся їх витягувати, тим самим врятувавши їм життя.

В АТО Сергій Ста­ніславович був командиром відділення зенітної установки – 22, в підпорядкуванні у нього було 6 вояків. Разом з ним проходили службу земляки Володимир Мирвода з Журавки, Іван Текза з Варви, гнідинчанин Дмитро Смоляк. З останнім вони товаришували ще з дитинства, жили по-сусідству, а тепер стали ще й кумами.

Перед відправкою на Донбас у Сергія народився син Максимко. В той день, коли чернігівці вже сідали в поїзд, командування відпустило хлопця на одну годину, аби побачить новонародженого синочка і дружину (Вікторія народжувала в Чернігові). Наступного разу побував вдома вже через кілька місяців, коли хрестили малюка.

– Підтримка рідних, друзів украй необхідна у важких ситуаціях, надто тоді, коли ти відірваний від дому, – зізнається чоловік. – З рідними зв’язок підтримував по телефону, але зв’язок там дуже поганий, тому бувало, що і по кілька днів не чули мого голосу вдома. А ще гріли душу думки про дружину та синочка.

На запитання, чи спілкувалися з місцевими жителями і як вони ставляться до української армії, Сергій відповів, що там є різні люди. Одні сприймали з повагою, інші – з пересторогою, а були й такі – аби мали зброю, ладні були усіх вбити, і відкрито заявляли про свою підтримку ЛНР і ДНР. Також пригадує випадок, коли місцевий дідусь виявився корегувальником сепаратистів – він щодня вранці їздив на велосипеді на рибалку повз позиції наших військ. Як тільки проїде, через півгодини відбувався обстріл, але наші розвідники його «вирахували». Тож обстрілів поменшало.

Атовець мовить, що великою втіхою військового життя були візити волонтерів, які, ризикуючи власним життям, рятували його іншим. Харчі та одяг, листівки і смаколики – так вони дарували надію тим, хто відстоює свою державу. Особливо він вдячний усім гнідинчанам, сільській раді і керівництву «Прогресу», які неодноразово доставляли харчі і інші необхідні речі для вояків. Ця підтримка допомагала солдатам не падати духом.

В жовтні 2015 року Сергія відправили на ротацію. Говорити про війну він не хоче, як і багато інших чоловіків, з якими доводилося спілкуватися, брати інтерв’ю. Але кожен із них вартий нашого визнання та поваги.

Пройшовши пекло, тепер Сергій вважає за свій обов’язок збереження сімейного вогнища. Нині вони із дружиною роблять ремонт в будинку і радіють успіхам свого дворічного синочка. А ще Сергій Бахмач хоче, аби війна скоріше закінчилася і всі хлопці повернулися додому живими.

Сподіваємося і ми, що нарешті настане той день, коли ніяка хмара не затьмарюватиме наше мирне сонце, коли посмішки на обличчях людей будуть щирими і відкритими, коли й донбаська земля залікує рани і заколоситься мирним урожаєм, а люди будуть спостерігати в небі не спалахи вибухів, а святкові феєрверки в піднебессі.

Н. ПАЛЯНИЦЯ.

Фото автора
і з архіву Сергія БАХМАЧА.