Особистості

ВАШІ ЛІТА – ТО ДЖЕРЕЛА ДОБРОТИ

Розповідь про Мотрю Петрівну наша районка подавала ще 1969 року з нагоди початку нового навчального року в школах. Працювала вона тоді після закінчення педучилища класоводом Остапівської школи. Знаменний той рік був і тим, що молода вчителька стала студенткою-заочницею педагогічного вузу. І прізвище Мотрі Петрівни тоді ще було Покидько.

Зрештою, і біографія її, як писав автор замальовки „Твоя життєва позиція”, вміщалася „у декількох рядках лінованого зошита”. Та, на переконання тоді ще зовсім молодої вчительки, сутність не цим визначається, а тим, ким ти є в житті: „спостерігачем чи бійцем”.

Дівчина тоді обрала друге: жити інтересами колективу, де працює, віддати тепло свого серця, знання й уміння дітям, з якими вирішила пов’язати долю. Улюбленим літературним героєм дівчини була Шура Ясногорська з Гончаревих „Прапороносців”, а в життєвім шляху, професії була зорієнтована прикладом першої учительки Олександри Костянтинівни Павліщенко.

…Знаю Мотрю Петрівну віддавна. Адже й газета не раз про неї писала, й керівництво школи, відділу освіти відгукувалося як про чудового фахівця, знаного в районі з-поміж освітян.

Зі світлини, котра теж вміщена поряд з розповіддю, дивиться вродлива дівчина, з модною на той час зачіскою розкішного волосся, з приємним, світлим поглядом, а чоло прикривала русява чілка. Бачив Мотрю Петрівну і значно пізніше. Одначе з роками не зів’яла доброта кароокого погляду. Прізвище в неї стало Козаченко, але, як і багато літ тому, не полишила другої малої батьківщини.

А родом Мотря Петрівна з Макушихи, де на світ з’явилася ранньої весни 1948 р. Змалку Мотя звикла до нелегкого сільського життя, до праці по господарству. Привчала до неї бабуся Хима. Поскільки в родині Покидьків Мотя була найстаршою, то й відповідальність за менших сестричку Любу та братика Сашу була найбільшою.

Мама, Парасковія Іллівна, працювала в магазині, тато, Петро Григорович, був бухгалтером. Відтак немало й роботи по хазяйству лягло на плечі старшої доньки. Набуті знання й навички знадобилися дівчині в дорослому житті.

Після 9 класів Мотя вступила до педучилища. Двадцятилітньою прийшла за направленням працювати до Остапівської школи. Пригадується її перше знайомство з тодішнім директором восьмирічки Г.З. Глиняним.

– Як тебе звати? – запитав він.

– Мотря Петрівна, – ніяковіючи, мовила молода вчителька.

– Та яка ж ти Мотря?! – щиро здивувався Григорій Захарович, оглядаючи тендітну статуру дівчини. – Ти – просто Мотя.

Отак вона й залишилася з-поміж колег з цим ласкавим, по-своєму мелодійним іменем. Варто сказати, що молоду колегу в школі стріли радо, та й вона, слід віддати дівчині належне, у колектив „вросла” легко й швидко. Батьків же її учнів підкупило шанобливе ставлення учительки до старших, а досвідчених педагогів – її уміння поважати їх досвід, прислухатися до ділових рекомендацій, порад, побажань. Своїми наставниками завжди вважає Г.З. Глиняного – керівника мудрого, справжнього педагога, умілого організатора, потім К.Д. Федоренко, з приходом якої на посаду очільника педколективу змінився характер ставлення учителів до роботи, а потім Г.В. Воліка, з яким працювала як заступник директора і якого згадує добрим словом.

…Під високими тополями, у зеленім саду, що в центрі Остапівки, стоїть приміщення школи. Дивляться у простір полів і доріг привітними блакитними від неба очима вікон. Майже цілорічно не стихає тут дитячий сміх. Веснами аж до дворів хлюпоче буйна зелень, серед літа котяться з ланів золоті хвилі дозрілих хлібів, з початком тепла й до морозів око милують квіти на рукотворній клумбі поряд зі школою.

Частенько, буваючи в полі з дітками, Мотря Петрівна любила взяти в руки декілька колосків, важких, схилених до землі. І від них відразу розливалося по тілу їх тепло, народжу­ючи зерна думок: про те, що педагог теж сівач доброго, розумного, вічного, його праця зрідні хліборобській. Бо обом доводиться ростити. Аби людина не була, як той пустий, бундючно виструнчений на стеблі колосок, а припадала серцем до землі, сповнена любові до рідного краю, віри у добре завтра.

В селі, як відомо, від людей не заховаєшся – ні з хорошим, ані з поганим. Пильне людське око примічало: Мотя трудолюбива, настирлива, а в колективі повз увагу не проходило її прагнення до нововведення у роботі з дітьми, яким, до речі, з учителькою було завжди цікаво. Вони її бачили незмінно красивою в роботі, у бесідах з ними, у стосунках. Бо все, що робила, йшло від душі, їй подобалося, радувало. У праці була щедра, ніби земля, немов весна, літо… Такими залишаються відгуки про Мотрю Петрівну. І в отих добрих променях її щедрості й виростали діти, ставали людьми. Багато її колишніх учнів (а з-під крила вчительки у далекі світи пішли майже півтисячі її вихованців) стали і лікарями, і вчителями, і нафтовиками, і хліборобами… Це й Тетяна Бондар та Ніна Хижняк, які нині вчителюють у ріднім селі, Микола Дзюба, котрий теж працював у школі, вихователька місцевого ДНЗ Антоніна Гончар, медики Володимир та Іван Галаки, тракторист і комбайнер Олександр Хижняк, доярки Галина Даниленко й Катерина Маслак, багатодітна мама…

Учителька частенько просто й зворушливо могла повідати своїм вихованцям про місцевих знаменитостей – трударів ферм і ланів: про Героя Соцпраці Олександра Даценка, телятниць Лідію Синецьку, Олександру Федоренко, доярок Тетяну Бородай, Ольгу Чеверду, ланкову буряківників Варвару Дзюбу і ін. Говорила про те, як зростали в селі перші трактористи, знатні хлібодари й тваринники. І раділа, бачачи, як горять цікавістю дитячі оченята, як забувалися всі незгоди, а були тільки клас і вчителька, її слова й гордість за шанованих сільчан, котрих і діти знали, бачилися з ними, віталися, хоча дотепер і не відали про їх славу.

Не раз водила дітей у велику мандрівку життєвими стежками. І сама з ними ішла, ступала на давно пройдені стежки, і зримо оживали спогади, й відлунювалися кроки, мов далекі спалахи минулого – дитинство, рідна Макушиха, перша вчителька з її заквітчаним, охайним подвір’ям, гарно прибраною хатою і теплими словами, зверненими до діток.
Отак дві школи живуть у її долі завжди – Мармизівська, де навчалася, де плекала свої мрії малою, і Остапівська, де 43 роки ця привітна жінка вчила інших. А привітність, доброзичливість, як відомо, здатні без ключа відкривати людські серця. Серце Мотрі Петрівни завжди лишається відкритим людям. А людські серця тягнуться до неї. Вона з дітьми ділилася багатим досвідом, бо уміє розбиратися в різних ситуаціях.

Мотря Петрівна вдячна долі, що виростила-виплекала своїх синів – Анатолія і Юрія, добрими, лагідними, роботящими. Ті немало в чім зуміли повторитися в неньці – чесністю, порядністю, і від цього щастя материнське ще більше й повніше. Обидва закінчили педінститути. Щоправда, так життя розпорядилося, що займаються іншою справою – один у столиці, другий у Прилуках. Радують бабусю внуки Владислав, Іван, Софійка. Звичайно, розлука змушує її серце щеміти, чекати в гості.

Зрештою, життя Мотрі Петрівни не минало в рожевім кольорі – і лиш одним добром не складалося: в ньому були робота в школі, а потім удома, де чекали обов’язки хазяйські, виховання синів, ще й інші клопоти. А тут ще спіткало родину Покидьків і нещастя, котре, ніби сніг на голову, звалилося 40 літ тому.

Так сталося, що сильно травмувався брат Мотрі Петрівни. Де тільки не був, однак вердикт медиків приголомшив – ходити Саша не зможе. Ось так нещастя прикувало його до ліжка. Але не торкнувся мороз серця Мотрі Петрівни: в ньому знаходила притулок, незважаючи на інші клопоти, й турбота про брата. І це попри те, що постійний і невтомний догляд за чоловіком для його дружини виявився неприйнятним. Отож сім’я розпалася, і Олександра Петровича доглядали батьки. А як нестало тата, а потім і мама тяжко захворіла, Мотря Петрівна забрала його до себе в Остапівку, де й нині він мешкає.

Моя сестрина любов до Саші буде завжди щирою і вірною, доки буде битися моє серце, так вирішила.

Найбільше горе, впевнена вона, коли людина стає інвалідом, та найбільший героїзм, коли та не здається на милість нещастю, долає мужньо життєві випробування.

– Ось такий мій брат, – гордиться сестра, – невиправний оптиміст і життєлюб.

І то радість для нього, бо поряд – вірний друг, справжній помічник, розрадник. Це – Мотя.

…Незабаром у Мотрі Петрівни поважний ювілей. З висоти прожитого вона має право судити, що те гарне, світле, добре, котрого зажила, – то не дарунок долі, не написаний на роду талан, не жар-птиця, що випадково залетіла у вікно, і яку довго не втримаєш, а завойоване, міцно збудоване власним життям, своїм умінням, своїм прикладом. Вона радіє успіхам і знаності своїх вихованців. З гордістю показує збірничок учнівських творів „Моя Остапівка”, де варті пильної уваги творчі доробки Вікторії Горбатенко, Вадима Марченка, Юлії Бордун, Ані Дяченко, Лідії Пелипань, Тетяни Волік, Ольги Гончар, Аліни Остапенко, Наталії Дмитренко. Тут їх щирі думки, політ дитячої фантазії, мрії, помисли, зізнання і віра.

Високо оцінено труд на нелегкій учительській ниві відмінника освіти, учителя-методиста вищої категорії М.П. Козаченко: вона удостоєна почесних грамот Міносвіти, райвідділу освіти, низки подяк. Вже будучи пенсійного віку, Мотря Петрівна ще тривалий час учителювала. Нині відпочиває. Любить квіти, котрих біля будинку, який колись надала родині Козаченків місцева сільгоспартіль і який вони добудували, багато – тюльпани, жоржини, хризантеми, чорнобривці, як сказала моя співрозмовниця, то мамині улюблені квіти, а ще піонії, флокси… Немало часу проводить і за читанням поезії Вінграновського, Стуса, Костенко…

Рада вона зустрічам з колишніми учнями, їх листівкам з вітаннями. Вони зичать своїй учительці міцного здоров’я на довгі роки життя, добра, світлих днів. І дякують за мудрість, за науку, за серце щире. Посилають доземний уклін. Нам залишається приєднатися до цього славного віншування людини зі щедрим, відкритим серцем, чиї літа – то джерела доброти.

В. НАГОРНИЙ

На знімку: М.П. КОЗАЧЕНКО (світ­лина із сімейного архіву).